ПАМ’ЯТЬ ПОТРІБНА ВСІМ
Відтоді як Євгена Оксентовича Поповича не стало, мені до рук потрапив лише один спогад про нього, та й той у рукописі. Його написала вільна слухачка «Перекладацької майстерні 2000-2001» Анастасія Одінцова, згадуючи всього-на-всього дві зустрічі з Поповичем і надавши чотири його листи. «Завдяки Євгену Оксентовичу я зрозуміла суть праці перекладача, його пристрасть, його ставлення до Слова», — пише Анастасія. Під цим можуть підписатися всі, хто знав, як він працює. Ольга Сенюк якийсь час навіть сподівалася, що коли-небудь вималюється збірка спогадів про нього, але згодом зрозуміла, що спогадів, власне, писати вже й нема кому, бо ж колеги, які могли б згадати щось цікаве, розлетілися в «кращі світи».
Не хотілося б, щоб цей прекрасний спогад Анастасії Одінцової (та й листи від Поповича) лишався просто рукописом. Хочеться, щоб кожен, хто йде в художній переклад, вичитав не лише слушні поради Майстра, а й відчував, якою шляхетною людиною він був. І, мабуть, йому сподобався б зворушливий і щирий Анастасіїн спогад.
«…Альберт називав нацистів жахливими, а в школі казали, що вони не такі вже й погані і що на світі є люди, жахливіші за не таких уже й поганих нацистів, — росіяни», — це цитата з роману «Дім без господаря» (1954) Гайнріха Бьолля в перекладі Євгена Поповича. Тепер аж не віриться, як цей роман міг вийти у 1968 році, оминувши цензурні застороги. Попович сам його вибрав для перекладу, тож любив по-особливому. І ось після 46 років, що минули від першого видання, маємо надзвичайну подію: видавництво «Ще одну сторінку» презентувало українському читачеві перевидання 2024 року в новому художньому оформленні. І, звісно, український читач відразу зрозуміє, чому саме тепер. Тож, перефразовуючи Анастасію, відтепер і Бьолль говоритиме вустами Євгена Поповича. Тому що пам’ять потрібна всім.
Галина Кирпа
АНАСТАСІЯ ОДІНЦОВА
СПОГАДИ ПРО ЄВГЕНА ПОПОВИЧА
Пам’ять потрібна людині. Не тій, про яку пам’ятають, а тій, хто пам’ятає. Дереву, яке росте, широко розкинувши гілля і глибоко впустивши коріння, байдуже, які травинки насолоджуються затишком і тінню під його наметом. З Євгеном Оксентовичем в мене було дві зустрічі, п’ять листів і один рукопис… Але те, що було, належить Вічності, яка не має рахунку.
Першу зустріч запропонував сам Євген Оксентович, призначений мені порадником у Перекладацькій майстерні у 2001 році. Після неї я підготувала два короткі переклади: перший — той, з яким допомагав мені Євген Оксентович, другий — вже як самостійний переклад. Друга наша зустріч була три роки потому, у 2004 році, вже з моєї ініціативи.
Така несподівана нагода, як ця перша зустріч, про яку пам’ятатимеш усе життя, для мене як сигнал мого вірного поступу, вказівка мого найвищого шляху, який мені, може, і не вдасться пройти до кінця.
Для мене Герман Гессе завжди буде говорити вустами Євгена Поповича. Більше того, мені здається, що всі німці тепер так розмовлятимуть. І завдяки Євгену Оксентовичу молодий Й. В. Ґете написав свого Листа до пастора моїми словами.
Йому, Гессе, було легко розмовляти з Вічними, вони говорили однією з ним мовою. Та Вічними вони стали не лише завдяки німцям, але й мільйонам жителів інших країн. Вони заговорили з нами завдяки скромним посередникам, які, часто залишаючись безіменними в пам’яті читачів, мають таку велику силу, щоб першими почути голос Вічних, а потім донести його до глухих німаків свого народу. Змусити Вічних говорити так, щоб їх почули іншомовці і бути гідним говорити від їх імені, — чи це не високе покликання? Велика самовідданість і скромність таких служителів — те, що мене найбільше вабить у професії перекладача. Маючи величезну сміливість і серйозність намірів, треба якнайсильніше себе стримувати, щоб часом не промовити від себе або не зіпсувати чіткого стилю оригіналу незграбними реченнями.
Завдяки Євгену Оксентовичу я зрозуміла суть праці перекладача, його пристрасть, його ставлення до Слова. І я щаслива, що прийшовши в дім до Євгена Оксентовича, я побачила там двох своїх найулюбленіших на той час творців — Германа Гессе і Пера Лаґерквіста (якого перекладала пані Ольга).
Якби ми зараз існували в одному світі, я навряд чи зважилась би на ще одну зустріч з Євгеном Оксентовичем, — такий безцінний був для нього діяльний час, що я не змогла б змусити себе відбирати в нього хоч годинку. Але для Вічності немає рахунку, — тому ті дві зустрічі і п’ять листів залишаться зі мною завжди.
Анастасія Одінцова (Степанова)
вільна слухачка
«Перекладацької майстерні 2000-2001»
ЛИСТИ ЄВГЕНА ПОПОВИЧА ДО АНАСТАСІЇ ОДІНЦОВОЇ
№ 1.
Стор. 1.
Шановна пані Анастасіє,
Ваш рукопис мене приємно здивував: між ним і першою спробою дуже велика відстань. Щоправда я прочитав його ще тільки як український текст, не звіряючи з оригіналом. Але це вже текст. Його ще треба редагувати, і подекуди редагувати ґрунтовно, а все ж він мене втішив, Ви безперечно зробили великий поступ. Не знаю, яка заслуга в цьому Юрка Прохаська (Прохазека в оригіналі — прим. А.О.), Ви пишете, що він допомагав Вам упоратися з багатьма важкими реченнями, — та хай буде хоч яка, а всього перекладу він за Вас не робив. А це вже переклад, хоч і не зовсім досконалий.
Я обіцяв пані Марії Габлевич допомогти Вам — вона про Вас гарної думки, а для мене її думка багато важить. Нам треба домовитися, яка форма допомоги Вас більше влаштує. Звичайно, мені було би найлегше зробити так, як роблять більшість рецензентів: попідкреслювати в тексті помилки та стилістичні незугарності, якось пояснити їх на берегах рукопису і звести до спільного знаменника в рецензії, — та чи буде це допомога Вам? Чи все Ви зрозумієте з тих пояснень і підкреслень? Мені здається, що доцільніше було б зробити так. Я відредагую Ваш ру-
Стор. 2.
копис і перешлю чи передам його Вам. Ви переглянете мої виправлення, позначите, які з них здаються Вам зрозумілими і прийнятними, а які ні, тоді ми якось зустрінемося, і я спробую в живі очі пояснити Вам, з яких міркувань я робив ті виправлення і чому, на мій погляд, їх треба було зробити. Зі свого досвіду знаю, що цей метод найпродуктивніший. Якщо Ви маєте інші міркування чи інші пропозиції, дайте знати листовно або телефоном.
Щодо терміну нашої зустрічі, якщо Ви на цей варіант погодитесь. Я можу зробити редакцію Вашого тексту не раніше, як у травні. Березень у мене до кінця запханий обіцяною і не виконаною працею, а на квітень, якщо дозволить здоров’я, я їду до Німеччини. Чув від пані Марії, що Ви також на чотири місяці їдете за кордон, не знаю лише коли. Якщо навесні, то ми зустрінемося хіба аж наприкінці літа. Біда, але невелика — Ви ще молоді, маєте перед собою багато часу і на працю, і на опанування тієї праці. А бажання опанувати її, та й наполегливости, Вам, хвалити Бога, начебто не бракує. Шкода, що не можу взятися до Вашого рукопису раніше, але таки не можу.
Відповідь шлю звичайним листом, він іде швидше. А вже рукопис вишлю рекомендованим.
З пошаною, Євген Попович
06.03.2001
№ 2.
Стор. 1.
Шановна пані Насте,
з моєї відповіді на Вашого такого гарного листа вийшло казна-що. Я почав писати давно, здається, ще на самому початку листопада, і саме тоді Гете-інститут — є така установа для поширення у світі німецької мови та культури, що діє вже в 45-и країнах, — замовив мені переклад однієї сучасної німецької п’єси. Праця мала бути закінчена суворо в термін, відмовитися я не міг, та й не хотів, бо та п’єса, хоч і нітрохи не подобалася мені як твір, була як текст доброю нагодою погострити мої притуплені зуби.
[…]
Отже, я відклав усі справи та всі листи, і Вашого також, засів за п’єсу, але побачив, що в Києві її не докінчу в термін, кинув усе й поїхав у село, де ми з братом маємо стару хату, що валиться. Кінець осени й початок зими, побутових вигод жодних, я переклад закінчив, але застудився. Вдома мене знов обсіли всякі невідкладні справи, я не докінчив листа, а коли нарешті взявся до нього, то побачив, що він застарів, ‑ така вже доля невідісланих листів. Отже, пишу його наново.
Спробую за чергою відповісти на все те, про що Ви питалися або що Вас цікавило у Вашому листі. Ви пишете, що я нічого не розповів Вам про своїх учителів, бо мабуть, навчився перекладати в університеті. Не вчили нас цього в університеті, пані Насте, та й не можна навчити художнього перекладу в якомусь навчальному закладі. Я в таке не вірю. Тепер в університетах — принаймні в Київському та Львівському — є кафедри перекладознавства, і, можливо, там теоретично про-
Стор. 2.
бують навчити когось перекладати. У нас, кажу, такої кафедри за моїх студентських років не було. Був, правда, короткий семінар художнього перекладу, який вела наша завідувачка кафедри німецької мови, дуже добрий знавець її, але не перекладач. Той семінар не мав практичних наслідків, але я завдяки йому натрапив на стежку, на яку завжди завертаю всіх, хто хоче спробувати свої сили в перекладацтві. А саме: коли наша керівничка семінару дала нам завдання зробити по сторінці перекладу художнього твору і роздала оригінали, я знайшов у бібліотеці оригінал книжки, яку перед тим читав у російському перекладі, взяв той переклад і звірив кілька сторінок його з оригіналом. І збагнув, що таке художній переклад і як треба перекладати. Наслідок того був незгірший: у мене єдиного з усього курсу після закінчення університету в характеристиці з’явилося речення: «Виявив особливі здібності в галузі художнього перекладу». Через півроку після закінчення університету я опинився у щойно створеному видавництві дитячої літератури на посаді редактора у відділі зарубіжної літератури (пройшов туди за конкурсом). Отоді й почалася моя наука: я редагував чужі переклади, а що добрих перекладачів бракувало — їх у 30-і роки майже всіх знищили, — то три чверті тих рукописів переписував, набуваючи досвіду і вміння (уже через рік став старшим редактором у редакції) і водночас передаючи свій досвід тим, хто хотів і міг чогось навчитися уже від мене, ну й потроху перекладав, уриваючи на це час від сну, не маючи ані вихідних, ані відпусток, аж поки, після десяти з половиною років редакторської праці зміг стати вільним перекладачем. Отже, підсумовуючи сказане вище: моїми вчителями були словники, твори добрих українських стилістів та добрі переклади декого з моїх попередників і сучасників. «Живих
Стор. 3.
учителів» у мене ніколи не було, я не відчував у них потреби. А редагуючи стільки років чужі переклади, власне, більшість їх просто переписуючи, я вчився сам і допомагав тим редагованим, хто хотів і вмів учитися на чужому досвіді.
Тепер щодо моїх учнів. Зроблю невеличкий екскурс у недалеке минуле. Коли понад два роки тому пані Марія Габлевич запросила мене бути, як вони це називали, «наставником» у Перекладацькій майстерні, я відмовився, бо не вірив, що та школа дасть якісь практичні наслідки. Її програма передбачала багато загальних дисциплін — теорії перекладу, герменевтики, старослов’янської мови тощо. Все це корисно знати, але на цю тему написано багато різного рівня статей і українською мовою, і ще більше російською, всі вони приступні кожному в бібліотеках, але, знов кажу, на мою думку допомогти людині стати перекладачем може тільки практична праця над її текстом, така, як було у мене з Вами чи з Володимиром Криворучкою. Врешті я таки здався, як бачите, на прохання п. Марії, але з умовою, що працюватиму з учнями так, як сам вважаю за корисне. Вона погодилася, лише сказала, щоб я не виправляв тексти своїх учнів, а тільки підкреслював помилки або невдалі стилістично речення. Я порушив її настанову і вважаю, що добре зробив. Усе-таки щось Вам підказав цим. На сесії я мав два семінари, де ми обговорювали типові помилки в рукописах учнів. По-моєму, з них було мало користи. А ось ті практичні консультації, на які до мене записувалися не тільки «німці», може, не були марні. Але все це лишилося в минулому. Ви пишете, що хотіли б бути присутні на моїх розмовах з учнями. Немає в мене вже учнів, пані Насте. І не буде, навіть якби Майстерню продовжили ще на два роки. Може, Ви й не зрозумієте мене, бо молоді і ще не вмієте скласти ціну часові, маєте перед собою ціле життя. У мене ж того часу так лишилося мало, а я не вмію працювати на півсили, редагування чужого тексту забирає в мене
Стор. 4.
більше часу, ніж власний переклад, бо у своєму тексті я відповідаю тільки за себе, а в чужому — за автора редагованого тексту й за себе. А маю багато боргів, що висять на мені вже не один рік, і маю навіть плани, власне, давні мрії, які хотілося б здійснити, хоч, мабуть, вони так і лишаться мріями, не маю вже на них часу, бо старий.
А наостанці — про вірші Вашого приятеля […].
Стор. 5.
[…]
Ще раз прошу вибачити, що дуже забарився з відповіддю. Мені тяжко відмовляти в чомусь людям, а тим паче таким симпатичним, як Ви. Мабуть, тому й цей лист дався мені нелегко і тому Ви отримуєте його так пізно.
Бувайте здорові, хай Вам щастить у житті.
Щиро прихильний до Вас,
Євген Попович
Читайте і звіряйте з оригіналом чужі переклади!
28.01.2002
№ 3.
Стор. 1.
Шановна пані Насте!
Щойно я відіслав Вам з таким запізненням відповідь, як через 2 дні отримав листа від Вашого приятеля […]. А через 2 дні по тому отримав другого Вашого листа і вже не відкладаю, не хочу більше бути таким грішником. Я радий, що Ваш переклад усе-таки пішов у люди. Я, щоправда, погано уявляю собі, як працюють із тим інтернетом, як у ньому можна щось прочитати, бо ніколи не мав із ним справи, це вже іграшка не на мій вік і не на мої кошти, але знаю, що для теперішньої молоді це те саме, що для мене була книгозбірка.
Пані Насте, у Вашому листі знов бринить та сама нота: «я не філолог…». Не має значення, філолог Ви чи ні, викиньте це собі з голови, треба тільки мати хист і бажання, я вже й казав, і писав Вам про це. У мене є двоє знайомих перекладачів, і то добрих перекладачів, докторів фізико-математичних наук, один із них навіть близький мій приятель. Цей перекладає прозу, а другий поезію. Той другий був запрошений до участі
Стор. 2.
в Перекладацькій майстерні. Зветься Максим Стріха. Іще був серед запрошених, як вони кажуть, «наставників» Онишко — здається, будівельник за фахом. Він, щоправда, трохи легковажно ставиться до оригіналу, я бачив його виправлення в рукописах студентів, але це вже не від того, що він будівельник. Отже, ще раз кажу: художній переклад — літературний жанр, мистецтво, у ньому важить не фах, а хист, бажання працювати і чуття мови.
Я забув дати Вам ще одну пораду. Свого часу, починаючи від 1955 року і не знаю, доки, бо у 80-і роки втратив можливість стежити за цим, у Москві неперіодично, раз на два або й на три роки виходили великі збірники статей про теорію і практику перекладу, називалися «Мастерство перевода». Я їх маю 11 томів. Три аналогічні збірники вийшли в Україні, перший під назвою «Питання перекладу» (1955), два наступні під іншими назвами. У них є чимало цікавого і корисного для перекладача, хоч, звичайно, не все. Вони напевне є у Вашій університетській бібліотеці, раджу Вам переглянути їх. Це також наука на чужих помилках і здобутках, варто скористатися нею. Тепер, після нашої праці в Києві, вірю, що вона не буде марною для Вас. А часом би пані Марія таки знайшла собі добрих помічників і зважилася ще на один тур Майстерні, не пропустіть такого шансу.
Бувайте здорові, бажаю успіхів,
зі щирою приязню,
Євген Попович
17.02.2002
№ 4.
Стор. 1.
Шановна пані Насте,
дякую за вітання, яке я отримав запізно, — чи то наша пошта так працює, чи лист десь залежався на Свята, бо він підписаний 26-м грудня, а ми його (та й не тільки його) щойно отримали. Через це боюся, чи не побували Ви вже тим часом у Києві, не зайшовши до нас. У нас трохи змінився номер телефону […], а також код у дверях […]. Якщо Ваш приїзд до Києва ще попереду, заходьте, будь ласка, ми завжди раді бачити Вас.
Мої заслуги у Вашому прилученні до перекладу не такі великі, як Ви кажете, та й ніхто нікого не навчить, як він сам не захоче навчитися. Просто Ви зрозуміли принцип художнього перекладу, а далі вже росли самі. Оскільки у Вас це не стало тимчасовим захопленням, то добре було би Вам вибрати двоє чи троє оповідань якогось відомого сучасного автора, ще не перекладених
Стор. 2.
українською мовою, перекласти їх і запропонувати «Всесвітові». Там на прозі сидять два редактори, обидва німецької мови не знають, але добрі стилісти, особливо Олександр Іванович Терех, і праця з ними Вам була б корисна.
Цікаво, як просувається Ваша дисертація, бо ця справа важлива, і її треба довести до кінця.
Бувайте здорові, сподіваюся, що ми таки побачимося з Вами в Києві, хай Вам щастить у всьому,
Євген Попович
21.01.2004
