Що таке дух? Питання досить препароване. До проявів духу відносять мислення, вольові якості, самоусвідомлення, творчість тощо. Дух – це щось настільки високе і складне, але, водночас, і близьке, те, яке ми здатні побачити зсередини, те, що нас наповняє, що ми, особи глибоко духовні, зазвичай не можемо уловити справжньої відточеності й вільності духовних проявів.
Дух надто глибокий до пізнання
Ми не помічаємо, наскільки дух є вільним сам по собі від речей тимчасових, які з часом проходять. Дух ніколи не проходить. Іноді філософи ставлять, вірніше приписують духу емоційну складову. Що таке емоція? Це реакція на зовнішні-внутрішні подразники. Якщо це внутрішній подразник, то яким чином реакція може бути джерелом самої себе? – емоція не є подразником, тільки у випадку зовнішнього впливу, але аж ніяк не внутрішнього першочергового стимулу до неї. Емоція, звичайно, здатна бути породженою іншою емоцією, як ланцюг контемплювання, споглядання самого себе й самооцінювання власного пробування. Але, знову ж таки, змушені впертися об ще одне запитання: чим же тоді називати сам процес контемплювання, людської саморефлексії? Адже емоційний стан – тільки сполучені нитки на полотні, а саме полотно, як повнота буття – не відчуття повноти, – є тим, що ми називаємо духом, волею, свідомістю.
Емоція, як процес індивідуального релятивізму, не є абсолютною, вона допоміжна й доповнююча в освоєнні й, загалом, у спілкуванні, вона проявляє верифікацію особистості, як конкретно взятого унікального творіння, тобто служить для відтворення лібідо, звісно, не в сексуальному контексті, з яким пов’язують це слово, не лише з ним. Емоцію, як таку, розглядати легше, аніж говорити про дух, бо дух надто глибокий до пізнання, той, який складно піддається до логічного спостереження, той, який не виокремлений, а саме абсолютний, що повинен розглядатися комплексно. Предметно говорити про дух – значить мовити метафізичним виміром, можливо навіть категорією буття і тільки ним.
Сенс життя
Подобаються слова Сократа про те, що дух набагато більший за природній світ. І тут, на мій позір, можна заторкнути проблему сенсу життя, оскільки ця проблема не постала через саме життя. Власне, вона постала від того, що життя у природному світі не є повноцінним, людина стикається з нерозумінням, з вічним питанням «чому» і «для чого», тобто це свідчить про незадоволеність, невідповідність реалій із духовним виміром людини. Дух, як той хто вищий за природній світ, каже, що людина має більшу і глибшу спонуку до життя, аніж у матеріальній, природній сфері. Думати про сенс буття – це думати про себе, про саме буття й що воно таке, про занадто грубу форму навколишнього. Це самозаглиблення, споглядання за межі…
Розум, свідомість, воля – це є ознаки панівного становища, не спорадичного, того, хто має можливість пізнавати. Сенс буття постає заразом і через факт смерті. Мабуть, це питання виникає в більшості випадків через саму смерть або ж її прояви, але не через саме життя, як таке. Адже думати про життя – це думати про смерть, в нашому розумінні, про кінець життя, закінчення завжди перед очима подібного існування. Вочевидь, тому і виникає: який сенс життя, якщо воно закінчується? Духовність не є категорією тліну, йде в розріз, тому й запитує себе: «що» і «чому»?
Віктор Франкл, колишній в’язень Освенцима, у власній книзі наводить цікаві зауваження: «У таборі люди, які втрачали сенс життя, одного ранку о п’ятій відмовлялися підійматися і йти на роботу, а замість того залишалися в бараку, лежачи на соломі, просякнутій сечею і калом. Нічого — ані попередження, ані погрози — не переконували їх змінити підхід. А потім відбувалося таке: вони витягали сигарету, заховану глибоко в кишені, яку можна було обміняти на тарілку водяного супу і збільшити шанси на виживання, і закурювали її. Цієї миті ми знали, що протягом наступних сорока восьми годин станемо свідками їхньої смерті. Щойно зникала орієнтація на сенс, його миттю витісняло прагнення негайного задоволення» (Віктор Франкл. «Людина у пошуках справжнього сенсу»). Втрата надії, а також сенсу, зумовлювала прийняття смерті й відмову від вольового рішення, себто від духу, який є сполучним у ланцюгу життєдіяльності. Вони піддалися відчуттям, оскільки асоціювали їх з життєвою насолодою.
Природа як вияв Бога
Нідерландський філософ Спіноза висловлює теорію про субстанцію, що є причиною самої себе. Втім, він пов’язував її з природою як виявом Бога, тобто ці два поняття в нього є цілісними. А сама субстанція обумовлена необхідністю і свободою. Хоча, звісно, природа не може бути породженням самої себе, однак, якщо застосувати цю аксіому щодо Духа, що насправді виходить з самого себе, то зрозуміло, що свобода – стан духовний, екзальтований. Питання життя – найвагомішого для нашого осягнення – навіть шляхом логічного припущення і усіх наявних почуттєвих та мисленнєвих спостережень енгармонійності, лежить в зовсім іншій духовній площині, аніж та, в якій ми перебуваємо.
Ми пробуваємо в абстрактній ідеї розпаду матерії, яка постійно відмирає, розпадається, але, водночас, протяжна в часовому визначенні. Людина наразі визначена в рамках законів не духовних, будучи духовною. Вона перебуває в енгармонійних стосунках із власною роллю у навколишньому світі, тобто в розриві зі своїм єством, вона розривається між «хто я?» та «чому?». І часто відповідь на перше з них вона шукає у другому «чому?», не в собі, що більш розумно, а в розриві єства, у безвиході та нерозумінні, чим ще більше поглиблює розрив. Звідси ось ця невизначеність, постійний пошук істини, пошук у «відображенні», себто у змальовуванні стану, станів і ставлення їх у філософські моделі життєвих концепцій. Це радше просто змальовування, картина духової енгармонійності, а не справді пізнання. Людина тоді досвідчує не себе, а своє ставлення до власної енгармонійності з навколишнім світом, з хаосом та розладом.
Чому дух завжди прагне до подолання, до подвигу, до шляху через екзистенцію до есенції, власної сутності? Адже цей шлях – це і є долання смерті, і заразом пізнання себе, радісного й невпинного пізнання у поєднанні з духовним самозаглибленням та самоспогляданням, якщо, звісно, не заглиблюватися у емоційну спорідненість із самою смертю.
