…часу на щастя так мало…
Дмитро Чередниченко
Я раптом подумала, що старість настає, як зима. Несподівано й надовго. І на те немає ніякої ради. Її не перебути. Не перечекати. З нею треба жити. До якогось певного часу. А може, й непевного.
Проте на зміну зимі приходить весна, а на зміну старості… Атож, перечекати старості не можна. Вона не минає. І буває лише раз у житті. Так, як дитинство й молодість. Авжеж.
Ох, ці думки. Вони набігають так часто, що несила прогнати. Нагортають з головою. І все про те незбуте бажання. Хіба воно випадково? Та ще й так часто?
Я заплющую очі й уявляю річку. Спокійну й плинку. Де хвилі хлюпають так тихо, ніби бояться побудити сонну рибу. Цікаво, що сниться рибам? Чи, може, їм нічого й не сниться? Може, вони й не сплять. Бо хіба можна спати з розплющеними очима?
Хвилі підлизують пісок і знов хлюпають. Тоді знов і знов. Здається, це буде безкінечно. Хлюпіт вабить і заколисує. Плюсь-плюсь… Плюсь-плюсь…
Я знаю, як б’ється в річки серце. Як тепло вона вміє обіймати. Навіть знаю, як вона сердиться. Як злизує мені сльози, коли я пливу і плачу. Я знаю про неї так багато, як і вона про мене. І, може, тільки вона знає, звідки в моїх сухих очах беруться ті сльози. Ні з того ні з сього.
Ми спускаємося на берег. Одразу з’являється відчуття, ніби це і справді той берег. Н а ш. Про який ми мріяли ціле життя.
Посеред річки видніє острівець завбільшки з чималеньку хмару.
– Можу тобі його подарувати, – великодушно кажеш ти, а потім питаєш: – Ти могла б жити на такому острівці?
Я тільки всміхаюся. Мабуть, ти забув, що колись уже дарував мені один острівець. Господи! Який же то був острівець! Завбільшки з кулачок і весь зарослий очеретом, де «хлюпощуться качаточка помеж осокою. А качечка випливає з качуром за ними…»! І ряски на воді стільки, що рябіє в очах. О, я, може, і змогла б на ньому жити, але не жила. Це було тоді, як ми були молоді й ти ні на які інші подарунки не мав грошей. Тільки на той зарослий очеретом острівець, якого ніхто не продавав.
Та, здається, зараз ти побачив мою мрію. Чи ні. Не побачив, а просто згадав, що я все життя мріяла жити на такому острівці. Не великому – не малому, а справді завбільшки з чималеньку хмару. А ще краще – на березі річки.
– І ловити рибу? – питаєш ти.
– Ні, не ловити, – кажу я. – Годувати. Хлібом. Чи розмоченими сухарями. Тихенько, щоб не збудити тієї, що спить.
– Комусь і справді треба її годувати, – згоджуєшся ти.
– Цікаво, як риба спить? Завмирає на місці й не ворушиться? Чи як?
Отакої! Знов про рибу. А може, вона не спить. Я ж щойно це казала.
– І що їй сниться? Оте високе небо? Вона повинна його бачити крізь воду?
Нам хочеться, щоб саме так було, як ми думаємо. Щоб риба крізь воду бачила високе небо. А потім бачила його уві сні. А може, не треба вирішувати за рибу? Може, вона сама вміє думати?
Мабуть, на тому острові не росте очерет. Там щириця. По коліна. Дуже люблю щирицю. Малою я любила в ній ховатися. То був мій перший справжній ліс, де не було страшно. Де не водилися ні вовки, ні привиди.
Може, там є і яка-небудь хатина? Головне, щоб не протікав дах. Хоч на горищі й гулятиме вітер. Він нам не зашкодить.
Та щось не видно. Ніде нічого. Тоді її можна поставити.
– Хату з лободи, – кажеш ти.
– Але на чотири вікна, – кажу я. – І одні двері.
– На три вікна, – уточнюєш ти. – Там, де будуть двері, вікна не треба.
Ми сідаємо на лавку при березі. Їх там п’ять. Але ця – найміцніша. Принаймні, не перекошена і не хитається. Витримала найбільшу повінь за всі роки. Недавно її хтось пофарбував у синє. Крізь фарбу досі проступає видряпаний ножем чи цвяхом напис «Тут був кіт». Ну, навряд, чи справді то видряпував кіт. Очевидно, таки якийсь Вася чи Саня.
Неподалік росте абрикоса. Її так розкарячкало й перекособочило ще замолоду, що жаль дивитися. Стовбур майже лежить при землі. Мабуть, не було кому вчасно підперти, ще як була маленька. А вона могла б стати красунею. Як усі доглянуті абрикоси. Підперти й показати, що рости треба вгору. До неба, до хмар, до сонця. Кожне дерево, як і людину, треба вчасно підтримати.
– Біля вікна стоятиме невеличкий стіл.
– Біля того, що з краєвидом на річку.
– Атож. Ти забула, що з усіх вікон буде краєвид на річку?
– А скільки ж то треба вікон?
– Та я ж казав. Три.
– І дві тарілки та дві ложки.
– Гаразд, – кажеш ти. – Це не псуватиме краєвиду.
– І два кухлі.
– Можна пити й з одного, – кажеш ти.
Що ж, нехай один, подумала я, людині насправді дуже мало треба. Менше, ніж заведено. Ніколи не розуміла, хто придумав серванти, напхані посудом, що виймався для гостей на великі свята. Як же вони були схожі на примітивні вітрини крамниць!
– Тоді не треба й двох стільців, – кажеш ти. – Якщо в хати одні двері, то навіщо їй два стільці?
– А й справді, – кажу я. – Не треба нічого зайвого. Правда, хтось із нас стоятиме. І сидітимемо по черзі.
– Е ні, ти сидітимеш у мене колінах, – кажеш ти.
– Так буде навіть тепліше, – згоджуюсь я.
– Головне – ближче, – кажеш ти.
– А ще можна сидіти на порозі, – кажу я. – Звідти все буде видно, як на долоні.
Я згадую, як мене в дитинстві весь час проганяли з порога, коли я всідалася дивитися на те, що відбувається на подвір’ї. Мені здавалося, що ніхто не розуміє, що на подвір’ї щось весь час відбувається. То никає кіт… То пробігає курка… То курчата… То прострибує шпак… То лізе кудись мурашка, хоч і видно, що вона заблукала…То мама приносить з грядки полуниці… То тато перекочує велосипед у затінок… То горобчик примощується біля ринвочки пити воду… Та мало що ще… Для малої дитини кожна дрібничка – справжня подія. Звідтоді я таки вмію сидіти на порозі! Та все ж бере цікавість спитати, то й питаю:
– Ти пам’ятаєш, як брав мене на коліна? Як я пручалася: «Пусти! Я важка!»?
А ти все’дно брав і сміявся:
– Та де! Як пушинка!
– Не говори такого більше. А то ще хтось почує.
– Хто?
Справді – хто?
– Ну, може, ще живий який-небудь стукач?
– Ха!
Справді – ха…
– То, може, риби?
Авжеж, це ті, що не вміють ані говорити, ані спати. Що вони там почують? Чи хвилі, що слухають лише самі себе? Чи ця задрипана ворона, що забула, сердешна, навіть, як її звати?
Може, ти казав правду. А може, й ні. Бо тепер у тебе чогось болять коліна. Я знаю, чого. Не треба було мені так часто на них сидіти! От і маєш тепер – пересиджені коліна. Ага, ага! Не переч мені, будь ласка. Надумався. Пізно вже перечити. Краще не треба.
При тому березі зблиснули якісь вогники. То запалили світло на яхті, і її далекі обриси стали видніші.
– Добре було б мати човника, – кажу я. – Дубового. Ще й два весла.
– Тільки цур – я сидітиму на веслах, – відразу ж відгукуєшся ти.
– Що ж, сиди, – згоджуюсь я. – Але скажеш, як стомишся гребти. Мабуть, я ще не забулась, як сидіти на веслах.
– Тоді твоє весло буде ліве, а моє – праве.
– Гаразд. І ніхто не стомиться.
Сидимо. Горобці цвірінькають – то хором, то по одному-двоє. Виконують вечірню сюїту в гіллі густого клена. Я давно помітила, що то їхній улюблений клен. Ворона вже полетіла – їй з нами стало нецікаво.
– Чи ти мене впізнаєш, як ми перепливемо на той берег? – питаю я.
Мені здається, що до того берега можна пливти хтозна скільки років. Хоч це й неправда. Замолоду ми допливали туди за півгодини.
– Я тебе всюди впізнаю. Дарма ти ховаєш за фарбою сивину.
– І по чому ж це?
– По чому? Не скажу, бо сміятимешся.
– Ти не хочеш, щоб я сміялася?
Ми обоє сміємося. Так добре. Треба частіше сміятися удвох.
– І що в мені таке смішне?
– Нічого. Просто ти гарна, коли смієшся.
І тут я крізь сміх згадую те, що казала завжди:
– Авто нам не треба.
– Та де ж ним тут їздити? По піску?
– Не через пісок. Тому, що до авто треба ще й водія, а то вже геть не вписується в цей краєвид.
Правду кажучи, ніякий водій не вписувався в наш краєвид ніде. Й ніколи.
– Але слухай: а що як зарядять дощі? Що ми тобі будемо робити? Де наші парасольки?
– Ми їх не просто забули, а просто не брали, – кажу я. – Тепер ти пропав. Я відсиджу тобі всі коліна!
– Всі коліна? Хіба їх у мене так багато? – смієшся ти.
Знаєш, а ти теж гарний, коли смієшся. Я кажу це подумки, не вголос. Не знаю, чи ти здогадуєшся. Ні, не здогадуєшся, але гладиш мене по голові. Ніжно-ніжно. Як мама. Мене так давно ніхто не гладив по голові.
Добре, що ми придумали оцю щоденну втечу. Від онуків, дітей, знайомих, так званих друзів і так званих недругів. А передусім – від байдужих. Однак уже майже ніхто з них до нас не озивається.
І це не якась там звичайна втеча. Це спроба втечі в свою молодість. Щоб самота не так гнітила. Так легше було міняти чорний колір на будь-який інший. Краще – на зелений. І нехай ніхто не подумає того, що тепер модно подумати. Нехай згадає, що це колір густої трави у травні. Коли в тому кольорі можна втопити очі. Бо в ньому нема початку і нема кінця.
Я раптом згадую, як ми колись відвідували Бориса Тена в Житомирі. Як він показав нам зошит з недрукованими своїми перекладами й дозволив дещо переписати собі. І я досі пам’ятаю один вірш у Теновому перекладі – дружини Едмона Ростана.
Як будеш ти старий, і буду я старенька,
Як час волосся нам русяве посріблить,
У травні місяці ми сядемо любенько
В саду на сонечку старечі кості гріть.
На нашій лавочці, зеленій скрізь від моху,
Ми будем розмовлять, так ніби в перший раз,
І ніжні пестощі спогадувать потроху,
І поцілунками кінчать уривки фраз…
Наша лавочка синя, і саду тут нема. Але на березі річки усе говорить поезією. Коли ніщо не шкребе біля вуха і не гуркоче над головою. Коли вітер гуляє лише на горищі тієї хатини на острівці, яку намалювала наша уява. А тут, якщо він і є, то принишк і не дихає.
Ми жаліємо, що багато гарних книжок ми вже не прочитаємо. І радіємо, що про погані навіть не будемо знати.
Чого я помічаю лише твою сивину? Та тому, що моєї не видно. Каштанова фарба ховає її від стороннього ока, але не від мене. Ну хіба можна від себе щось заховати? Від себе й від Бога, певно, нічого не заховаєш.
Ми щовечора приходимо на одне й те саме місце, сідаємо на розхитану лавку й думаємо. Кожен про своє. Помаленьку освоюємо тяжку науку мовчання. Щоб зрозуміти його глибину.
Часом реставруємо з небуття якісь забуті спомини. Навіть малюємо з них акварельні картини. Вони виходять трохи розмиті й загадкові. Та водночас реальні й нереальні. Хоч споминів завжди більше, ніж картин. Іноді буває шкода, що ніхто, крім нас, їх не бачить.
Дивимося на місячну стежку на воді – вона притягує до себе: ходи, не бійся! І справді – по ній можна ходити і не впасти у воду. Трішки паморочиться голова, але то якесь приємне запаморочення.
А місяць дивиться на нас. Довго-довго, ніби хоче впізнати. Може, йому дивно, що він не змінився, а ми змінилися.
Я стиха мугикаю:
Ой, місяцю, місяченьку,
срібнолиций стороженьку,
що сторожиш ти?
Зрештою ти відриваєш очі від стежки, зводиш голову вгору й кажеш:
– О, як він сьогодні роздув щоки!
– Ага, і круглий, мов діжа, – додаю я.
– Подумаєш, яке цабе!
– Але ж яке красиве цабе! – сміюсь я. – Не ображай мені місяця!
І ми домовляємося не ображати місяця. Либонь, нічого кращого в нас тепер немає.
Місяць своїм поглядом мовби розгладжує хвилі, і плесо стає рівне і гладеньке. Ніби натягнуте на п’яльці. Хоч бери і щось на ньому вишивай.
Справді – надходить пора, коли вистачатиме однієї миски, однієї ложки й однієї чашки. Але завжди буде мало сонця та неба. Й вітру, що гуляє на горищі хатини на тому острівці. А потім лоскоче край твоєї долоні. Хоч може не вистачити часу поставити останню крапку в тому, що пишеться. Ту крапку, якої ніхто, крім тебе, не поставить.
Іноді ввечері повз нашу лавку проходить молоде подружжя. Жінка брьохає по воді, а чоловік іде берегом. Маленьке дівча тупцяє між ними так, що бризки розлітаються на всі боки. Раз по раз вони піднімають те дівча вгору, і воно сміється.
Вони йдуть так, як колись ішли ми зі своєю донькою. І я уявляю собі, що то наше дівча. Що воно тупцяє між нами, бризкаючи на всі боки водою. І сміється так, як тільки воно вміє. Н е п о в т о р н о. Кожне дитинча сміється неповторно. І так, що не можна забути.
Як то було давно! І як недавно: простягнеш руку – і… доторкнешся. А може, й ні. Ще ніхто не зумів доторкнутися до спогаду рукою.
Старість настає не тоді, коли починає щось боліти. Упродовж життя завжди щось болить! Старість настає тоді, коли все, що робив учора, стає неістотним, і ти його мимоволі забуваєш. А раптом із глибин пам’яті виринає те, що було колись. Давно й далеко. І ти розумієш, що без того давнього й далекого твоє теперішнє – ніщо. І решта майбутнього, якщо воно і прийде, теж буде ніщо.
Якщо справді роки після сімдесяти – дарунок Бога, то за що він мені їх дарує? З Його боку це надто великодушно. Він же знає, що часто я десь аж пополудні згадую: ну от, знов не помолилася! А снідати не забула – докоряю собі. І обіцяю завтра не забути. Помолитися. Та ба!.. Завтра я знов згадую щось давнє і далеке, ніби воно на віддалі простягнутої руки. Отче наш, нехай святиться ім’я Твоє…
Я хотіла б жити на березі річки, де так тихо, що навіть зима підкрадається навшпиньки. Там ніщо не помирає. А надто – мрії.
Але це буде лише тоді, як ми, взявшися за руки, підемо в Країну Далеку. Подалі від онуків, дітей, знайомих, так званих друзів і так званих недругів. А передусім – від байдужих.
Усі думатимуть, що ми померли. А ми просто взялися за руки й пішли. Чи полинули. І помітять нас там лише ті, що нас любили тут. Їх буде не так і багато. Бо там усе висвітлюється.
Ой місяцю-місяченьку,
Срібнолиций стороженьку,
Чи здійсняться сни?
Стануть діти підростати,
Україні помагати,
І здійсняться сни.
Фото Дмитра Чередниченка
