* * *
А на тих берегах
і над милим Німаном
небо ясне таке, ніжне,
таке литовське,
дивишся-дивишся
і не надивишся.
Тоді серце частіше б’ється,
а душа на радощах
гімн співає тому,
хто Литву тобі
дав батьківщиною.
Ой і прегарна ж
ця наша Литва!
Прегарна своєю журбою,
прегарна простотою
і щирістю.
Нема тут ні гір,
що підтримують хмари,
ні шумливих каскадів;
оглянься навколо!
Яка зворушлива простота
у цьому вигляді її.
Поле немов величезний
шовковий килим
із темно- і світло-синіх карт;
через поле кумедно в’ється дорога
і щезає десь у ярах;
над дорогою хрест,
а поруч береза стоїть і плаче.
Далеко на обрії синіє ліс.
Підійди до нього,
і він тобі таємничим шепотом
давню-давню казку розкаже
або рауду* скорботно зашумить.
* Рауда – плач, голосіння, жанр литовських народних пісень.
МОГУТНЄ МОРЕ
Могутнє море. Велике, безмежне, безмірне. Ціле небо обіймають своєю синню твої хвилі, а ти, повне величі, дихаєш тихо й спокійно, бо знаєш, що немає краю твоїй могутності, твоїй величі, твоє буття безкінечне. Велике, могутнє, прегарне море! Вночі на тебе дивиться півсвіту, далекі сонця в глибини твої опускають свій мерехтливий, таємничий, сонливий погляд, а ти, вічний королю велетнів, дихаєш спокійно і тихо, бо знаєш, що ти єдиний, і ніхто над тобою не пан.
Ти насуплюєшся, на синьому твоєму виду нібито незадоволення. Ти насуплюєшся? Невже б це міг бути гнів? Хто б і посмів, о незбагненне безмежною величчю море, хто б і посмів проти тебе стати?
І линула з моря відповідь, тихо шуміла й гойдала на березі трави, що, коливаючись, шепотіли: це вітер, вітер, вітер. Нужденний вітер – недовгочасна проява, вітер – бездомний волоцюга, тлінний, безбарвний, що виє, мов нікчемний шакал, і біжить без мети, спустошуючи ліси, пірнаючи в пилюку, роздуваючи пожежі, валяючи на цвинтарях старі хрести, шарпаючи убогі хатини.
Схиляються перед ним гнучкі верби, а скромні квіти аж до землі припадають, налякані його шаленством. Вони слабенькі й беззахисні.
А ти насуплюєшся і гніваєшся, вічний королю велетнів, що відпочивав тисячі віків, освітлений мерехтливими сонцями всесвіту, завжди холодний і спокійний, тепер ти непокоїшся.
Чи не тому, що твої хвилі вже не під твоєю владою?
Вітер уже править ними й жене поперед себе, мов отару овець. Дивись, дивись, як усі охоче біжать з вітром, геть чисто всі, а їх –мільйони і стає дедалі більше. Стримай хоч одну підданицю, королю.
Яка жахлива отара! Від обрію до обрію хвилі, хвилі, хвилі.
Дивись, твої велетні підводяться, але вже й вони не під твоєю владою. Ти шумуєш, велике море!
Вітер їм звелів розтрощити скелі за сотні миль, і вони біжать самовпевнено, виють і розбивають свої слабкі груди о холодний камінь і гинуть; нові лави підводяться і так само гинуть.
Вітер приганяє все нові гурти, нарешті це йому набридає, і він, усе покинувши, летить зі свистом у далину.
А ти шумуєш, море, ти велике і безсиле.
Вітру вже давно немає. Ти збираєш свої хвилі, свої рештки, ледве стримуєш їх і жалібно тужиш, мов дитя. Чого тужиш, море?
Чи тобі жаль діяльних твоїх хвиль, з яких залишилося тільки трохи піни та й більше нічого?
Не жалій ти їх! Знову настане час, і подме вітер, з іншого краю піднімуться нові хвилі, вітер пожене їх, куди захоче, і тоді не бракуватиме діяльних богатирів, із яких знов залишиться трохи піни та й більше нічого.
* * *
Поглянь, між сніговими коронами гір,
гір, що пориваються вгору,
майже сягаючи неба,
стоїть людина.
Біля ніг її хмари накрили
всю землю. Тиша.
Кругом білі дивні корони,
напрочуд величні, напрочуд красиві,
із опалів і перлів,
із топазів і малахітів,
із кристалів і діамантів.
Напрочуд чарівні, величезні корони,
а між ними стоїть людина
й дивиться широко відкритими очима,
дивиться й чекає.
Обіцяла вона: коли сходитиме сонце,
запаливши корони,
у час хаосу барв і танцю променів
заспіває вона Сонцю гімн.
Гімн Сонцю!
* * *
Десь за горами-горбами легше почути музику, ніж у громохкому місті, де концерти щовечора.
Візьмемо якийсь невідомий у Литві куточок. Така сумна рівнина, де-не-де здіймаються малі пагорби, тут ялівець виглядає, там тулиться стара капличка…
Навколо, куди не глянеш, земля, зеленим сосновим поясом підперезана, тихим і сірим небом накрита. І от здаля, із-за пагорбів долинає пісня:
Ой лісе, лісе,
Лісочку зелений!
І пливе жалісливий спів, і прихиляється до зеленого лісу – і до сірого неба. Пливе ніким не навчений, просто із серця, і викликає якусь дивну тугу, і нагадує щось вічне. Ідіть і послухайте, а хто невпевнений, що він литовець, то пісню слухаючи і те відчує. Відчує ще більше, узнає, що є людина, що душа її красива, як білий янгол, і лиш тяжко їй і сумно, і приспиляє її повсякденна буденна сірість, і чахне вона в тяжкій життєвій боротьбі. Але ця, віки тому в глибині серця народжена пісенька, долинувши, пробудить усе, що найгарнішого і найдобрішого є в людині. Така ось є музика, і таке її значення і мета. Являється вона рідко, але хто її раз почує, той завжди за нею скучає.
***
О Господи! Освіти, благаю, дорогу мою, бо я її не звідаю.
Вийшов я наперед нашої процесії, а знаю, що й інші за мною підуть, але якби тільки не хибним шляхом.
Блукали ми темними лісами, перейшли долини й зорані поля, а процесія була довга, як вічність.
Коли ми вивели процесію на берег тихої річки, лише тоді кінець її показався з темного бору.
– Річка! – гукнули ми. Ті, що ближче були, повторяли: «Річка! Річка!» А ті, що в полі були, кричали: «Поле, поле, поле!»
Ті, що в кінці ішли, говорили: «Ми в лісі, і дивно, що попереду кричать: «Поле, поле; річка, річка».
– Ми бачимо ліс, – казали й не знали, що вони в кінці процесії. Але тепер, Господи, дорога – дедалі важча. Переді мною найвищі гори, голі скелі, безодні. Це безмежно красиво. Але я дороги не знаю, і страшно мені. Не за себе, ні.
Я іду, і вони вже за мною ідуть. Господи, вони також за мною ідуть, вся процесія – довга, довга. Голова в голову через усю долину і довгим берегом річки, і через тихе, зоране велике поле, а кінець цієї процесії ховається в лісі, і краю їй немає.
Де істина, Господи? Уже я іду, йду.
Виклав ти переді мною свої дива на червонястих гірських вершинах, на сіро-зеленавих фантастичних, мов палаци зачарованих королівств, скелях. Ті, що ближче ідуть, ясно бачать, але ті, що над річкою або ще в полі, коли вони побачать ті твої дива? А ті, що й із лісу ще не вийшли? Мені їх жаль, Господи! Вони не скоро побачать ті твої дива, які так щедро ти навколо розсипаєш.
Чи довга ще буде наша дорога, Господи? Ти велиш цього не питати? Але куди ми йдемо, Господи? Де кінець тієї дороги?
СОНАТА
Осінь. Покинутий сад.
Напівголі дерева шумлять, посипають листям стежки,
а небо сіре-сіре й таке сумне,
як тільки душа сумувати може.
Грядками і луками йде людина,
з мішком за плечима й граблями в руці.
Грядками іде, там недавно квіти були,
а тепер вже однаково.
Осінь. Сумує душа,
і небо сіре таке. Нема вже й дороги!
Її засипали жовті кленові листки.
Дерева стоять напівголі в покинутім саду і шумлять.
Осінь. Знов моросить, поволі спадають листки,
кружляють і падають на траву,
на кущі, на стежки. Однаково.
Один померлий листок
черкнув на льоту моє обличчя,
руки, а потім упав тут же
мені під ноги, аж я переступив обережно,
щоб не розтоптати.
Блукаючи в саду, я топтав інші листки
і відчував їх під своїми ногами.
Так багато їх, так багато – не можна устерегтися.
А шурхотять так дивно сухо, завмерло,
мов кажуть: не заважай, нам однаково.
Посеред саду стоїть порожній дім.
Недавно жили тут люди,
і діти дивились у вікна й сміялись.
Сумно, що вікна забиті дошками,
що дім вже порожній.
Осінь. Дощ перестав,
і сонце розсунуло сумну завісу хмар і глянуло.
Яка краса!
Засяяв покинутий сад,
напівголі дерева перестали шуміть,
та листки все падають на трави, кущі, стежки.
Їм однаково.
Осінь. Сумує душа. То дарма, що глянуло сонце –
ще сумніше.
Я сів на лавці перед порожнім домом
і дивися на вікна, забиті дошками.
І здалося мені, що безмежний цей сад.
Він тягнеться через всю землю й покинутий.
Де-не-де стоять самотні порожні будинки,
їхні вікна забиті дошками,
а стежини, дороги зовсім засипані зів’ялим листям.
Осінь обгорнула всю землю,
а земля – це сумний покинутий сад.
Напівголі дерева шумлять і плачуть зів’ялим листям,
а його все більше й більше, воно засипає всі дороги на землі,
усі стежки, усе-все.
На цілій землі осінь і сум,
а грядками і луками йде людина
з мішком за плечима й граблями в руці
і стука даремно в дім,
іде далі і стука, ще далі, далі,
і скрізь даремно.
Будинки порожні, і вікна забиті дошками.
То дарма, що жили тут раніше люди
і діти дивилися в вікна й сміялися.
Тепер вікна забиті, бо в будинках порожньо, осінь.
Так, осінь. І сад покинутий. І дерева шумлять і плачуть.
І небо сіре-сіре й таке сумне,
як тільки душа сумувати може.
Осінь.
***
Стомлений, набігавшись вулицями великого міста, присів я на лавочку, що для вістовця. Була жахлива спека, сіро-жовті будинки клацали зубами, різнобарвні вивіски яскраво полискували, де-не-де маячіли позолочені сонячні вежі, а люди, змучені спекою, ішли поволі, мов сонні.
Якийсь старий чоловік, та вже й дід, важко волочив ноги, спираючись на палицю, і трусив головою. Він зупинився переді мною й уважно став на мене дивитись.
Його очі були сумні, сльозаві й наче без думки.
На грудях у нього висів шнурочок, унизаний різними завбільшки хрестиками: були там великі залізні, трохи поіржавілі, і менші, пласкі мідні, і малесенькі срібні…
«Жебрак», – подумав собі я і вже хотів вийняти з кишені мідяк, але дідусь дивно примружився й таємниче пошепки запитав:
– Друже, скажи мені, який має вигляд зелений колір?
– Зелений колір? Гм… Зелений колір це колір, ну, такий, як трава, дерева… Дерева так само зеленого кольору – листя, – відповів я йому й оглянувся навколо. Але ніде не було жодного деревця, жодної травинки.
Старий чоловік засміявся і взяв мене за ґудзика:
– Ходімо зі мною, друже, як хочеш. Я поспішаю у той край… Дорогою розповім тобі щось дуже цікаве.
А коли я рушив із ним, він став розповідати:
«Дуже й дуже давно, коля був ще молодий, як ти, мій сину, було дуже жарко. Стомлений, набігавшись вулицями великого міста, присів я на лавочку, що для вістовця.
Була жахлива спека, сіро-жовті будинки клацали зубами, різнобарвні вивіски яскраво полискували, де-не-де маячіли позолочені сонячні вежі, а люди, змучені спекою, ішли поволі, мов сонні.
Довго я дивився на них і страшенно засумував за луками, деревами, зеленню, знаєш, за такою травневою зеленню.
Раптом я встав і рушив, і йшов через усе життя, та марно її шукаючи в цьому місті.
Ішов усе вперед, питаючи зустрічних людей, але вони, замість відповіді, давали мені хрестики.
Я забирався на високі вежі, але, на жаль, на всіх горизонтах скрізь було місто, місто, ніде ніякої зелені. Але я відчував, що вона є в тому краї, тільки я, мабуть, уже не дійду, – старий я.
Ох, якби це не так далеко, бач, то можна було б відпочити. Пахощі, комашка дзижчить, навколо зелень, трава, дерева…»
Глянув я на старенького – він усміхався, мов дитина, і плакав.
Ще мовчки ішли трохи дорогою. Нарешті старенький сказав:
– Ну, мені годі. Далі не можу, тут уже й залишусь.
А ти іди, іди без втоми. Зарані тобі кажу: спека буде постійна; на тій дорозі, що йтимеш, ночі немає, тільки вічний день.
Дорогою говори людям про луки, про дерева, тільки їх не питай, або візьми шнурочок нанизувати хрестики.
Ну, ходи щасливий, а я тут залишуся.
Та ледве я відійшов кроків десять, старенький став гукати:
– Стривай, сину, я забув: роздивляйся з високих веж, то дорогу почуєш. А як буде ще дуже далеко і старість тебе посяде, там так само буде лавочка, що для вістовців, а на ній молодих людей не бракуватиме. Ну тепер уже йди.
Так сказав старенький, і я пішов далі, і роздивлявся з високих веж.
***
Знаєш що, Казбечику,
коли ми удвох сиділи
тоді на пагорбі,
я потихеньку зійшов у долину
і спостерігав нас.
Ти була вся на сонці,
а сонце було в Тобі,
і мене Ти була дуже освітила,
і велика тінь падала від мене
майже через увесь пагорб.
І сумно мені стало,
отож я рушив тоді пагорбами
далеко, далеко,
а коли повернувся до нас –
Ти ще дуже сяяла,
але моєї тіні
уже не було.
***
Сьогодні не можу написати Тобі листа.
Мені дуже тяжко на душі.
Я схожий на птаха, придавленого деревом.
Проте я живу, і мої крила здорові,
але я прикутий і дуже стомився.
Дівчинко, не думай погано про мене.
Я зберу свої сили і вирвуся на волю…
Полечу я в дуже далекі світи,
у краї вічної краси, сонця, казки, фантазії,
в зачаровану країну,
у найкращу на землі країну,
і довго я надивлятимусь,
щоб потім Ти
могла те вичитати з моїх очей…
Сьогодні не можу писати Тобі листа.
***
Не уявляєш собі, Наймиліша моя,
як чудово звучить слово «майбутнє».
Чи Ти знаєш, що це поняття
знайшов я недавно – я не знав його –
були тільки спогади
і приблизно із того чудового туману
з’являється знаєш що?
Така світла, чесна й красива людина,
з якою вже підемо разом у життя.
А життя таке велике й страшне, і холодне,
і часто невблаганне, хоч і красиве.
А ми підемо разом, Зосенько,
і, коли захочемо, буде небо внизу,
а море – мілке;
а коли захочемо, помітимо
малу травинку або дрібну рибинку,
дзижливу комашку,
і скрізь, де лиш захочемо,
велике світле щастя буде з нами.
***
ЛЮБОВ – це схід сонця,
полудень довгий, гарячий,
і вечір чудовий, тихий,
а батьківщина її – журба.
ЛЮБОВ – це давня пісенька.
ЛЮБОВ – це гамак із веселки,
підвішений на хмарах білих.
ЛЮБОВ – це мить, осяяна промінням
сонць усіх і всіх зірок усесвіту.
ЛЮБОВ – це міст із чистого золота
через річку життя, яка розділяє
береги «добра і зла».
ЛЮБОВ – це міцні, білі крила.
ЛЮБОВ – це давній сосновий бір
у спеку, це відпочинок у ньому,
де заколисують шумом сосни.
ЛЮБОВ – це дорога до сонця,
вимощена гострими діамантами,
по якій маєш іти босий.
З литовської переклав
Дмитро Чередниченко
Зображення: Музей М.К. Чюрльоніса (Каунас)
