Роздуми навколо драматичної поеми “Одержима”
Час від часу людство переживає лихоманку тотального захоплення певним твором мистецтва, під’юджувану агресивною всюдисущою рекламою. Так створюються бестселери. Та чомусь Україна в погоні за яскравими обгортками й сенсаціями забуває про власні скарби, потихеньку розучується читати без рекламних підказок. В українській літературі є свій могутній Код, який чекає, коли його розшифрують, – драматична поема Лесі Українки “Одержима”. І сумно думати, що ним не зачитуються тільки через те, що літературні агенти та піар-менеджери не доклали рук до його, як модно казати, “розкрутки”, популяризації; що нікому не вигідно було помітити феноменальну силу духу цієї геніальної жінки, “єдиного мужчини в українській літературі” (за визначенням Івана Франка) – Лесі Українки. “Одержима” могла сенсаційно прогриміти на цілий світ, зворушити й потрясти людство…
Віра – це коли певно йдеш по воді, а лиш засумніваєшся – тонеш… Те визначальне, глибоко інтимне, що має, одначе, безліч земних облич, а, можливо, масок. З канонізованими текстами – традиційно недоступними для мисленого розтину – мудро й аргументовано вступати в діалог можуть тільки генії. Переосмислювати, індивідуалізувати, допитуватися й дошукуватися. Підніматися над умовностями і з висоти пташиного лету ясним поглядом дивитися в суть речей. Логікою художнього слова проникати в імперативи сакралізованих сюжетів, парадокси Невідомого. На такий діалог наважилась геніальна українська письменниця Леся Українка. “Одержимою” вона започаткувала жанр драматичної поеми в українській літературі. Як пише Ліна Костенко: “У цьому новому, не лише для себе, а й для всієї тогочасної української літератури, жанрі почала відразу з шедевра – з “Одержимої”. Твір вражаючої сили, до того ж написаний за одну ніч, – факт нечуваний в історії літератури”. Твір-інсайт, народжений у стані, коли людині аж ніяк не до інтелектуальних ігор, не до лукавства.
В “Одержимій” Леся Українка переосмислює євангельські легенди про Месію, порушує питання, яких до неї ніхто не наважувався порушувати, на кшталт гамлетівського бути чи не бути – вірити чи не вірити і як вірити? Чи завжди віра за формою виявляється вірою за суттю? Хто здатен вірити й любити – Юрба чи Особистість?
Міріам – “одержима духом” – любить Месію і, як мудра пророчиця, знає, що Юрба зрадить. Юрба – це ті учні Месії, які сплять непробудним сном, коли він страждає і молиться, це його прихильники, які ганебно втікають і ховаються, як тільки слуги синедріону застають їх за розмовою про Месію.
Юрба – небайдужі вороги й байдужі друзі Месії, що їх однаковою мірою ненавидить Міріам. Це радше навіть не ненависть. Це – висока аристократична зневага. Одна й та сама Юрба зраджує Месію і радіє, коли він воскресає. Месія ж усіх любить і всім прощає, проповідує: “Любіть ворогів своїх!” Та Міріам не може любити його ворогів! Утім, так само вона не може любити і його “друзів”. В найкращих традиціях українського виховного ідеалу вона в жоднім разі не може піти проти совісті, гідності, честі. Вона чітко відрізняє правду від неправди, любов від лжелюбові, щиру глибоку віру від показової нерозумної віри.
Месія і Міріам… Ця зустріч за інших обставин могла б бути найщасливішим в історії людства перетином доль, якби один із них не був так безнадійно ув‘язнений в сакралізованих ілюзіях, у догматичному формалізмі віри. Але, щойно зустрівшись, вони вже не чують одне одного. Єдина їхня розмова завершується тим, що Месія відмовляється від “маловірної”. “Мушу всіх любити?” – “Так, всіх”, – вирок Месії. Міріам готова віддати за Месію душу й тіло, але він не приймає такої жертви, йому від неї потрібна тільки любов до Юрби. Ніхто з них не зійде зі своєї позиції – і ніхто не визволиться зі своєї самотності… Месія далі буде самотній у молитовному одкровенні, його душа буде “сумна до смерті”, а друзі – дванадцятеро учнів – у цей час спокійнісінько спатимуть. Тільки вірна Міріам молитиметься разом із ним, нишком, у своєму потаємному сховку співчуватиме й розумітиме, ні на мить її душа не відійде від нього, страждатиме, кленучи тих нечулих учнів. Вони порізно, між ними стоїть оте “люби ворогів своїх”, та насправді Месія і Міріам страждають разом… Про це знає Міріам і не знає Месія.
Вони ще зустрінуться – сам-на-сам, однієї темної ночі. От лиш Месія, віддавши кров та життя за Юрбу – “отой народ безглуздий, що кричав: “Розпни його, розпни!” – вже буде на хресті, “зраджений землею й небом”. Міріам знає: завтра прийдуть прихильники, здіймуть Месію з хреста і скроплять – для годиться – слізьми. А, може, ще зійдуться згадати про нього, “про кого за життя так мало дбали”, пом‘янути. А вона єдина не матиме права голосу на тих поминках, бо Месія її не признавав… “Де ж ще більше горе, Як не могти віддать за друга душу?..”
Як же поводиться Юрба, викуплена кров‘ю? Власне, так, як і годиться Юрбі. Жінка на ім‘я Йоганна сповіщає Міріам радісну звістку: Месія воскрес, – і боїться, що хтось почує й донесе синедріону про їхню розмову. А Міріам не боїться. Тільки не може повірити, що Месія воскрес – для Юрби. Зі Старим галілеянином Міріам так само відверто говорить про те, що Месія даремне віддав кров за Юрбу. А Юрба віддячилася “щирою до ворогів любов‘ю”. На це старий мовить, що Месія ж сам казав ворогів любити… І гірко-презирливе Міріам: “А ви й зраділи! Так вам безпечніше: Душа врятована і тіло не загине!” Ні, за неї Месія не пролив ані краплі крові, ні. Варто було надійти слугам синедріону – і наполоханий старий зникає. Яка ж ціна тим “прихильникам”, коли всі вони ховаються по підземеллях зі своєю вірою, втікають?.. Віддячили за жертву не “прихильники”, віддячила та, якої Месія не прийняв, та, яка любила й розуміла його. Вона не могла мовчати й ховатися – її схопили і зв‘язали ті, за кого він пролив кров… Вона помирає під градом каміння, яким закидає її Юрба… Влучно написала Ліна Костенко:
“Христос – це спокута за людські гріхи перед Богом.
Міріам – це спокута за людські гріхи перед Христом”.
Міріам загине за нього, для нього. Вона ніби виправдає невірну невдячну Юрбу. Її останні слова – “не за небесне царство, ні … з любові”. Її не вабило небесне царство в іншому житті, якщо у цьому треба йти проти совісті. Вона не зуміла прийняти незаслуженої жертви. Вона гідно хотіла сама відповідати за свої гріхи і уникала дармових дарунків. Месія – спаситель світу – всім дав щастя, а сам лишився нещасний. Ніхто, крім Міріам, не помітив його самотності, адже ж якось і не прийнято говорити про самотність Христа…
Який він одинокий, боже правий!
Невже він завжди буде одинокий?
“Месія прийде в славі світ судити”, –
так сказано в пророцтві, більш нічого.
І правда, й милосердя – все для світа,
А для Месії що? Чи тільки слава?
“Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землі і щастя в людях…”
А для Месії? – знову “слава в вишніх”?
І тільки слава? О, яка ж то кара
Месією, що світ врятує, бути,
Нещасним, так, бо вічно одиноким.
Хто міг би врятувать його самого
Від самотини, від страшної слави?
Тиша закричить їй у відповідь єдину моторошну правду. Ніхто, ніхто не врятує його, адже сама ідея викуплення людства насправді стала ідеєю потурання звичному людському егоїзмові. Хто бере провину на себе, той за неї і відповідає. Але навіщо брати на себе чужі провини, нести за них покарання, так ніби це когось врятує? Це – щонайменше – наївно. А щонайбільше – злочинно: кожному свій хрест і чужого хреста займати не можна, бо покараний будеш! Якщо так легко дати грішникам спокуту, вони нічого не зрозуміють, нічого не навчаться, і аж ніяк не стануть кращими людьми. Бо той шлях покаяння і духовного зцілення, який мусили пройти вони самі – муки смерті й муки нового чистого народження – за них уже пройдено. А точніше – у них можливість пройти той шлях відібрано. А ще точніше – у них відібрано можливість стати кращими, зате дано прекрасну можливість стати гіршими, проявити увесь спектр непривабливих людських якостей у вельми сприятливих для їхнього озлоякіснення умовах. Як воно, власне, й сталося…
Міріам знала, що Месія вважав, ніби він усіх урятував, усіх викупив – здавалось би, подарував усім земний спокій, проте внутрішня спонука Міріам зневажає цей дармовий спокій. Вона знає, що спокій можна здобути тільки через усвідомлення власних помилок, праведне совісне життя. І насправді Месія не подарував людству спокою, а цілком навпаки – вразив його вічним неспокоєм провини. На кожному стоїть тавро вини. І всіма новими й новими поколіннями Юрби найлегше маніпулювати саме через почуття вини. А коли це набирає глобальних масштабів, Юрба пристосовується, а Особистість опиняється у вигнанні нерозуміння – як і сталося з “Одержимою”. Особистість не може жити під гнітом постійного відчуття вини, вона сама бере на себе відповідальність за всі свої вчинки, і в цьому її свобода – що її відповідальності в неї ніхто не має права відняти. Міріам знала – Месія порушив це людське право. Але викупити цю власну страшну помилку часу в нього вже не було. Тому на це пішла Міріам.
Леся Українка на одному подихові вимовила дещо невимовне – те, що маєш відчути, перейнявшись текстом як окремим виміром реальності. Просто повірити в ту реальність, пережити її логічно, інтуїтивно – стати її співтворцем. Поетеса мала геніальну сміливість сказати: ставлення до Бога – річ глибоко інтимна, це не те, про що можна галасувати, просторікувати, декларувати як візитівку, передавати з рук в руки, ба більше – нав‘язувати “правила спілкування”; Богові навіть не обов‘язково мати якесь загальноприйняте й загальновизнане ім‘я; Бога й усе, що з ним пов‘язано, насправді неможливо ані канонізувати, ані записати в книгу, бо це породить багато суперечностей, конфліктів, зрештою кровопролить (а це навряд чи відповідає Божому задуму, це вже задум суто людський), і це не зможе охопити незбагненного, а тільки звульгаризує і принизить його. Це не відобразить Бога, радше віддзеркалить потворне обличчя людської жадоби бути Юрбою.
Трагедія “Одержимої” в тім, що Юрба й не могла вчинити інакше, ніж вона вчинила. Ще не одна Міріам запитуватиме себе – невже Месія цього не передбачив? Людству “безкоштовно” простили всі гріхи – і, звісно, йому на розраду залишився тільки інстинкт самозбереження. Міріам бачила, що це не історія викуплення людства, а історія великої помилки.
Звісно ж, про її воскресіння не згадано буде в жодній книзі. Але головне, щоб вона воскресла в кожній українці.
