ходжу згарищем якогось села
обгорілі балки хат стирчать зі снігу
під якимись чудернацькими кутами
як безладно розсипані сірники
якщо дивитися на них
зовсім близько
здалеку
якщо зараз хтось мене бачить
йому здається що то мураха повзає
по тарілці на якій розмазана каша
зі шматочками шоколаду
кумедно що від села
зосталася одна стіна
усе зруйнувалося, розсипалося
черепиця з дахів рипить під ногами
а на тій стіні, яка ще стоїть
на гвіздку висить фото якоїсь дитини
роздивляюся те зображення
воно досі висить рівно
незаймане
лише воно у суцільному хаосі
і ні скло йому не тріснуло
ні навіть пилом не вкрилося
здається найгірше не те що
дітям залишимо такий світ
а те що вони не зуміють
усе за нами виправити
*
час від часу набираю психлікарню і питаю
чи немає в їхній картотеці пацієнта-втікача з моїм іменем
коли кажуть що немає
вимикаю телевізор
роблю ромашковий чай
сідаю в крісло
і кажу собі:
добре. їм хоча б не до тебе.
*
коли брата привезли у цинку
стара поділила весь його одяг:
дещо карітасу, дещо в притулок
а що залишилося
дісталося старечому будинку
за кілька кварталів від нас
щоразу коли йшов додому
з дороги бачив
як братова червона картата сорочка
сидячи на лавці грає в шахи
біля неї його джинси
і синя куртка шпарко ходить
туди-сюди без будь-якої мети
і щоразу знову й знову
червона картата сорочка
джинси
і синя куртка
зубоголками гризли мені серце
звідтоді я рідко повертаюся додому тією вулицею
хоч так і не ближче
та ходжу тепер протилежним боком
війна –
тепер я це бачу –
перебільшила значення деяких слів:
батьківщина, хоробрість, честь
а маленькі звичайні речі –
червона картата сорочка, джинси і синя куртка
як з’ясувалося –
Письмо святе
про
все те
Зоран Жмирич
З хорватської переклав Володимир Криницький
