Ти сьогодні дуже гарна. Гарна аж до готичної нудоти. Одяг, який привабить і який відштовхне –саме те, що треба. І фарбуєшся ти ретельніше, ніж на пари. Бо сьогодні концерт. Море музики, море пива і океани п’яних і не дуже бунтарів і позерів.
І для цього ти хочеш бути гарною? Аби ловити мимовільні погляди перенасичених гедоністів і ними намагатися заповнити діру від відсутності одного єдиного бажаного спалаху очей. Але і тут ти проявляєш свою наївно-милу черв’якоподібну надію, що повзає непомітною стрічечкою по всьому тілу і точить його, як нікому не потрібне яблуко. А раптом?? А раптом прийде? Ха-ха. Ти дуже гарна. З твоєю удачею він з’явився б, якби ти виглядала, наче бомж.
Твої друзі дуже кльові. Та і взагалі, виявляється, що у тебе багато хороших знайомих. –Привіт. –Привіт. Познайомся, це… – Дуже приємно. Нові люди – це нові враження, а нові враження – це старі враження, тільки з іншим голосом і кольором очей. Ти хочеш поглинути усі їхні слова, пройнятися їхнім музично-передчуттєво-екстатичним настроєм, піймати хвилю і понестись у цю ритмічну голосну невідомість, де пам’яті нема часу для спогадів, бо ж треба згадувати якісь більш-менш пристойні рухи, аби не осоромитися у божевільному танці. Варто лише трошки випити пива, думаєш ти, тоді буде легше. А колись було? Хе-хе. Може цього разу вийде.
Тобі ставлять на руці штрих-код, наче тавро про те, що ти в інкубаторі, будеш топтатися на місці серед таких же строкато-металічних півнів, як ти сама. Ідеш по темному тьмяному тремтливому тунелі, продираєшся через димові хмари, а перед дверима зупиняєшся. Боже, яке ж божевільне це серце! І нагадує про себе, як завжди, не в тему! От чого так стукати?! Барабанить, щоб, як піонер, проскандувати «Агов, будь уважною! Струнко! Підборіддя високо! Обличчя – в незворушність, очі – в бойову готовність! Увага! Пішла!» І ти пролинюєш у густу атмосферу важкої музики і залізного хаосу. Одразу скануєш натовп, який зливається у безмірну повільну в’язку масу, пробігаєш лазером очей по сотні довговолосих голів, моментально розподіляєш на дівчат (відкидаємо..) та хлопців, низьких (відкидаємо..) та високих, і накладаєш каркас закарбованого у мозку (чи і у кістах, м’язах, у всьому чортовому тілі!) обличчя на пафосні, веселі, п’яні, зосереджені, несправжні і не-несправжні маски. Співпадінь не знайдено. Тепер можна зітхнути полегшено. Зітхаєш, але то не легкий подих, а якесь старече випускання духу, приречене і геть не підходяще для молодої дівчини. Тим паче, якщо вона сьогодні дуже гарна.
– Усміхнися. Тобі дуже личить, – і ти усміхаєшся. Навіть щиро. Приємно, все-таки, що твоє самолюбство ще має джерела харчування. Але якось останнім часом воно все більше перебирає у їжі, гурманом стало після такої то річної порції смачностей!! І як тепер його відучувати від лоскітних і запаморочливих словесних делікатесів?! Доводиться оце закривати вуха такою голосною музикою, зачинятися у величезних концертних просторах, аби чути лише мелодії, сильні і пронизливі, і не чути улесливих та співчутливих звернень до себе.
– Давайте вип’ємо! – А давайте! – За рок! – За друзів! – Урааа!! Ти вдивляєшся у фотоапарат, а бачиш майбутнє. Аммм, я провіщаю, що ці награно-веселі, натягнуті і штучні фотографії на зло будуть завантажені у соціальні мережі. Бачиш, мені добре. Бачиш, я живу собі і слухаю нашу музику. Бачиш.. Ти бачиш якесь знайоме біляве волосся, татуювання. Він??.. Кажуть, що з часом друзі стають схожими один на одного, розділяють один кухоль пива і одну ідею, а тому з братів по духу перетворюються на близнюків по душам. Ех, то його друг. Хочеться зітхнути, але не робиш цього, бо не знаєш, чи з полегшення, чи з тяжкості. Замість того кажеш «привіт».
У музиці Iron Maiden є щось особливе. Чи то незвичне поєднання рифів і голосів, чи то звичне поєднання рифів і голосів, але приправлене неземним, сталевим, – ні, залізним! – натиском і пульсом. Ти виходиш до сцени вільно, тіло твоє рівне як струна, силует твій сам набуває форми ідола, древньої скульптури. Відчуваєш, що музика все ж кличе не свідомість, а підсвідомі сховані архетипи, язичницьке коріння і вивільняє древні таємничі флюїди. Ти просто стоїш і дивишся на сцену, а бачиш переплетіння тремтливих хвиль мелодії, порухи і вібрації демонічних гітарних переходів, вибухи барабанних шаманських мотивів. Крізь шкіру прориваються маленькі голки, кістки наливаються металічністю, а ти стоїш, мов скіфська принцеса, мов троянда, вилита із срібно-туманного металу, мов Залізна Діва. Iron Maiden.
Священний ступор триває не довго. Всі ці недорослі неформали хитають простір і час своїми ритуальними бісуваннями, діонісійським руйнуванням задля хоч якогось самоствердження. Тут стає небезпечно. За столом сидять твої друзі – хтось уже досить п’яний, а хтось занадто тверезий. Ти несвідомо вибираєш чергового слухача, ще одну жертву твоїх страждань. Справді, як жриця – прагнеш обійняти усіх прихожан твого світового храму і віддати увесь свій катартичний досвід, солодкі знання і ще солодші страждання! Ее, ні, інша частина твоєї розчленованої особистості, перериває заромантизовані віяння душі, і каже, що все набагато простіше. Ти просто нічого не розумієш. Ні його вчинків, ні зв’язків між цими вчинками і словами, ні-чо-гі-сі-нь-ко!А тому кидаєшся від подруги до друга, аби викопати істину з їхніх тлумачень і співчуттів, вималювати відповідь олівцями, які пропонують тобі інші. Час від часу твою дурну голову навідує одна розумна думка – ти ніколи не дізнаєшся правди, але тільки не зараз. Сьогодні ти жриця, яка вкотре шукає жертву.
– Як? Чому? Хіба так можна? І ще тисячу «бла-бла-бла» викрикуєш у вуха зосередженого брата. На фоні гучності і айронмейденівських хітів ви нагадуєте якусь безглузду сюрреалістичну картину, чи й деталь полотна. Бо ну геть не вписуєтесь у це сповнене життя і енергії святкування. Ти не хочеш бути білим елементом чорного малюнку. Тому знов повертаєшся до сірого натовпу.
Дивитися на конвеєр вокалістів, гітаристів, груп, фанатів та псевдо-фанатів і відповідно псевдо-груп якось більше не хочеться. Ну що ж, є лише два варіанти – коло обіг думок за зазубреним сценарієм чи танцювальні імпровізації. Як для мазохіста, твій вибір дивний. Краще душевного болю може бути тільки поєднання його з болем фізичним. Браво! Значить, вибір таки стандартний.
Кулаки стиснуті ще з розмови з братом, але ж то зовсім не красиво танцювати із заторопілими пальцями. Ти хочеш, щоб на тебе дивилися, щоб бачили іншу дівчину, Діву, яка віддається трансу, розчиняється у музичних розводах, а не гризе нігті від нервових неполадок та істеричних подорожей у свідомість. Тому, як істинний гуру, ти закриваєш очі, зачиняєшся у музиці і повільно, легко розслабляєш руки. Вони головні у твоєму танці, бо ж тіло закрите у блискучий корсет, а ноги заковані у тяжкі похмурі стіли з яскраво-червоною стрічкою. Твої руки – то твої змії (чорт, це ж його рік Змії!), твої ліани, твої провідники у нову оболонку, приготовану спеціально для таких безформних особистостей, як ти. Вони починають коливатися в такт мелодії, ніжно і асиметрично окреслюючи невидимі лінії і фігури, пишуть символи для формули звільнення. Ти інтуїтивно спостерігаєш за ними, не скеровуючи, а лише посилаючи всі імпульси своєї змученої чакри до кінчиків пальців, віддаєш їм владу над собою, бо знаєш, що от-от ще мить і руки відкриють браму у пустелю космосу і музики, у безодню, де існує тільки пісня і рух. Ще хвиля, ще іскра, ще крапля ритуально-божественних помахів – і ти вимикаєш весь світ навколо, ти затушовуєш усі декорації і злітаєш до олімпійських вершин, перестаєш існувати у реальності цього брудного андеграундного клубу і виникаєш, народжуєшся, пере-роджуєшся серед міріад танцюючих зірок і місячних вогнів. Немов пристрасна демонічна Есмеральда шматуєш простір своїми ейфоричними ніжними танцями, своїми руками-зміями, граючись з небесними мелодіями і пекельними голосами, змішуючись у полум’яній суміші зі звучанням, розчиняючись у вирі ударів, дзвонів, співів, емоцій, сплесків, танців!!.. –Потанцюємо? О, ну нііі, тільки не це.. Ти обриваєшся. Повернення до реальності, коли ти була так далеко, занадто сильно нагадує розчарування. З недавніх пір ти здригаєшся від цього слова.
Крутитися на одному місці в обіймах когось-там, байдуже спостерігаючи за ще чиїмось поглядом, за знайомим білявим волоссям друга-близнюка, за он тим бокалом пива.. Це так.. некомфортно. Ти ніби у затісному костюмі пасхального кролика, відчуваєш приємну пухнасту шерсть, але воліла б краще лишитися голою, аніж у цьому дитячому вбранні..Бррр! – Тебе що, уже не можна обійняти? Ага, давайте, обіймайте мене тепер всі, вертіть мене під «Ласковий яд», адже я побита долею нещасна тваринка, яку можна заобнімати до смерті. Як стерв’ятники налітають на труп. Ти хіхікаєш, порівнюючи себе з покійником. Колись ти прикидалася мертвою. Яка іронія!! Ти і справді тепер мертва!
– Чому така гарна дівчина сумує? Ой, ну невже.. Скільки оригінальності! І скільки відчаю! Ти посміхаєшся. Навіть щиро. Кожен прийшов сюди зі своїми цілями. І всі вони розбредуться з розчаруваннями. Музика закінчиться, гітари заховають, медіатори роздадуть фанатам, а нові знайомі роздадуть невірні номери телефонів. Усі приходять з цілями, нехай хоч хтось піде з надією..
Ти точно вже його тут не побачиш. Втома нависла над сценою, скоро буде кінець. Фінал дня – як марення, думки теж засинають, аби завтра, єхидно сміючись, прокинутися сповненими нових атомних сил., аби вкотре руйнувати твій мозок. Ще один вечір пережито, ще одна віра у магічне ледве не містичне відновлення покінчила з життям самогубством. Після таких рок-похорон хочеться тільки впасти на ліжко. Але ж закінчення повинно бути феєричним, як казала одна поетеса. Власне ти і казала. Тому ще один стрибок у нестримну музичну яму, останній танець – і додому.
І знов ти закриваєш очі.. Залізна Діва розплавляється, стає пластичною і гнучкою, руки починають перекроювати дійсність і зшивати її у нову, звукову тремтливу скульптуру музикального божества. Ввійти в ритм, проникнути у барабанні палички, аби тобою вдаряли з усієї сили, ламали плоскість кола, вистукували шумові відрізки і знищували дебільно-нав’язливі думки, бо ж у барабанних паличок думок немає.. Ти швидко входиш у фантасмагорію музики, береш її за руки і ваші пальці утворюють нові гімни, нові оди і пісні!! Танцюй! Танцюй як востаннє! – А зараз наш барабанщик хоче сказати пару слів! – Мг-мг, я присвячую цю пісню своїй коханій.. О ні.. Тільки не це.. Зараз щось буде.. – Кохана, прошу вийди на сцену! – Не виходь, не виходь прошу! – Люба.. Чорт, чорт, чорт, ти вже читаєш на його губах ще невимовлені слова. Ти вже бачиш відповідь у її очах.. Ти вже згадуєш свою тендітну обручку. Ти вже стискаєш руки в кулак, забуваєш про всі кляті танці і падаєш з отих олімпійських вершин прямо на свою залізну землю. – Ти готова.. Та готова вона, готова!! Вона на все була готова!! Заради любові, заради єдиного цілого! А тепер лишається стояти на цьому чортовому концерті і слухати слова які промовляє барабанщик своїй музі: – Ти станеш моєю дружиною? О мільйон германських богів, звісно, що так! Так! Це одна можлива відповідь, коли ти любиш, коли ти віддаєш себе без остатку, коли ти віриш у чисте і вічне кляте кохання, коли ти сьогодні дуже гарна лише для нього! І ти стаєш жрицею, аби зібрати жертви для свого бога, і ти танцюєш лише тоді, коли він цілує твої руки-змії, і ти не стоїш перед сценою у натовпі неформалів-невидимок, а божеволієш від щастя у обіймах найжаданішого втілення твоїх мрій!
…Вона відповідає «так». І він таки грає для неї пісню. Але ти вже не танцюєш. Стоїш перед сценою як скіфська принцеса, з тілом, рівним як струна і обличчям, кам’яним, мов надмогильна плита. Ти сьогодні дуже гарна. Як мертвий пам’ятник тій, ким ти була з ним, ким ти хотіла бути для нього. Як Залізна Діва. Iron Maiden.
Діана Будкевич
