Я не вірю, що добре написаний роман чи десять романів можуть переважити ницість людини. І не можу вважати «просто хорошим письменником» того, хто за своє життя наробив біди на десять термінів у пеклі.
Це раніше письменник був просто прізвищем на обкладинці й фотографією у газеті. Максимум – людиною на трибуні, яку можна було побачити раз за все життя здалеку. Зараз більшість письменників мало не щодня висловлюється з будь-якого приводу, роздає інтерв’ю і коментарі, критикує і схвалює. Навіть там, де краще було б жувати.
У наш час, після мільярдів томів, що вийшли з-під пера справді видатних авторів, важко (неможливо?) написати щось нове, чого досі ніхто не написав. Якщо існує таке поняття як інфляція слова або девальвація літературного твору – воно стосується саме нашої доби. За останні три десятиліття кількість і обсяг текстів зростали гігантськими темпами. Будь-хто може назватися письменником, бо чи не кожен знайде на своїх мережевих сторінках бодай кілька віршів або оповідок.
І в усій цій текстовій масі наперед виходить не якість тексту чи новизна змісту (яка до біса новизна…), а позиція автора, його ставлення до життя, до політики, до гуманності, війни та миру, до всього, що оточує людське створіння та людську спільноту. До себе і до нас.
Гітлера й нацистський режим створили також і письменники. І призвело це до Другої світової війни й усіх звірств, до яких німців закликали автори численних романів міжвоєнного часу.
У розпалюванні війни в Югославії не останню роль зіграли «видатні письменники», які славили Слободана Мілошевича й нацьковували його на представників інших народів, проголошували «рятівником нації», називали сербів «вічними мучениками» й закликали нарешті повернути собі велич. І досі ці письменники тішаться своєю славою у Сербії, і не видно, щоб їм боліли ті злочини, які коїлися під вигаданими ними гаслами.
Книжковий ринок Росії і підросійських країн завалений «романами» про повернення імперії і захоплення України, Балтії, підкорення Кавказу та інших земель – аж до Атлантики й Індійського океану. А деякі письменники особисто воювали й воюють – не захищають свою країну від нападу, а вбивають місцеве населення інших країн – на окупованому Донбасі, в зруйнованій Сирії. То чи можна розділити хорошого письменника Захара Прілєпіна й заступника командира батальйону в «ДНР» Захара Прілєпіна? Навряд.
Тому зараз я намагаюся якомога більше дізнатися про письменника, почитати й послухати, що він каже в інтерв’ю, що пише на своїй сторінці в соцмережі. І від того, що саме він транслює поза книжками, залежатиме моє ставлення до його книжок. Фактично, нині його книжки вже неважливі. Уже ніхто не зможе написати щось, чого ніхто не писав до цього, а більшість книжок все одно ніхто ніколи не згадає. Але в біографіях письменників навічно буде записано, скількох людей вони вбили чи до якої війни закликали.
Володимир Криницький
Фото: Reuters
