12 листопада – день пам’яті Тіна Уєвича, одного з найвідоміших хорватських поетів.
Винесене в заголовок означення характеризує Уєвича дуже точно: він не почувався на батьківщині як удома. Його громадсько-політична позиція зазнавала змін, але в жодному вигляді не відповідала провідним течіям, через що Уєвич постійно був “не там і не такий”.
Дружба з Антуном Густавом Матошем
відбилася не лише на творчості, а й на політичній орієнтації юного Уєвича: він був запеклим хорватським націоналістом і поборником звільнення Хорватії з-під австро-угорського панування. Трохи згодом, з початком Великої війни, він бачить, що хорватське питання нікого не цікавить, і схиляється до поглядів прихильників південнослов’янства, єдності хорватів і сербів. Як і багато юнаків його покоління він покладав великі сподівання на щасливе майбутнє обох народів у єдиній прекрасній державі. Але дуже скоро він розуміє, що “Югославія” – це не рівноправність, а одне з облич сербської гегемонії на Балканах.
Ми мали бути єдиним військом. Але серця наші, друзі мої, були роз’єднані: ви шукали вигоди, я ж – лише краси
– Тін Уєвич, Друзям
Уєвич розчаровується як у політиці, так і в своїх колишніх товаришах, які ідеї продали за вигоди. Протягом міжвоєнного періоду Тін Уєвич активно працює в літературі, а його нетривалі контакти з будь-яким державним апаратом можна зафіксувати хіба в часи Незалежної держави Хорватії, коли він трохи працював перекладачем для державних установ. Звісно, це не була політична діяльність, він не був переконаним прибічником Павелича, але вже те, що він публікувався в часи НДХ мало для нього кепські наслідки: у соціалістичній Югославії він практично зник зі шпальт видань.
Аж до самої смерті 1955 року Уєвич “вів богемне життя” – а фактично був мало не бомжем, без постійної роботи, без грошей, без можливості говорити вголос.
Це була справжня практично постійна внутрішня еміграція
Але можливо, саме така життєва позиція – не прогинатися під владу, не поступатися особистою свободою, не продавати внутрішньої краси за кілограм ковбаси – дала йому змогу стати взірцем для наступних поколінь і класиком хорватської поезії.
Навряд чи Тін Уєвич був щасливим протягом свого життя – більшість із того, що він бачив навколо себе, не відповідало його переконанням і не могло йому подобатися. Але він точно не був нещасним через те, що зрадив себе. Він жив, як міг, і був чесний із самим собою та своїм читачем, що ми й бачимо в його творах.
