Світлана Луцкова • Віршився світ...

ТРИ МИТТЄВОСТІ ЛІТА

Неспівоча пташина – твоя молода сивина –
Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.
Три миттєвості літа – й життя розбивається на
Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

Перевтілення тіл у розніжений сонцем бурштин,
Переселення душ у квіткові тільця безневинні
Та окрилений вірш – три миттєвості щастя. І ти,
Мій король польовий у ласкавім пилку ластовиння.

Три миттєвих бажання… Який пере-літній мольфар
Цей божественний голос між нашими пальцями виснував?
Закотилась моя недзвінка полуднева строфа
В золоту шкаралупу горішка і сонячно зблиснула.

***
Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.
Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.
Танцівниці дощу у зів’ялі долоні суниць
Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.

Все до болю чуже: голослівні присяги дерев,
Обіцянки птахів, що заламують крила картинно.
Все до болю просте: я – ота, що у борг не бере.
Це недоля така, безголоса моя половино:

Із пасток утікати і знов потрапляти у них
Чи у зашморги слів, щоб тугішали узи некровні.
Не вдається мені вкарбувати у свій акростих
Красноперість осик і гнучкої лози красномовність.

Передзахідна ватра згортає нерівні краї,
Спопеляє поволі – по іскрі, по римі, по слову.
Неохрещені вірші у сни потойбічні твої
Долітаючи, гаснуть. А я намагаюся знову

Пересилити осінь і листу плакучі рої,
І присутність олжі у, здавалось, віднайденій ніші.
Можна тишу озвучити, не осквернивши її,
Та мовчання не вбити всесильними стрілами тиші.

ТРИЛИСНИК

Чумацьким Шляхом котиться гарба.
Як цвіркуни, скриплять її колеса.
Сльозини бджіл під віями кульбаб
Видзвонюють. Закохані у плесо

Божки латаття, кладочка оця,
Сліди човна, загубленого в Леті.
Усе життя – стебло о трьох серцях:
Одне – твоє, одне – моє. А третє?..

ЯГОДИ-СУМНИЦІ

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз – то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І димом пахнув дикий кущик м’яти.
Старому уклонились ми тоді:
«Дозвольте й нам сумниць покуштувати».

Нагримав дід: «Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, то – ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі».

Сказав отак – і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув…

***
Пішов би дощ, та небо ще холодне.
Від райських брам загублено ключі.
Не кожне серце виплакатись годне
На першому зустрічному плечі.

Не кожна зрада – блискавка червона,
Не завше в поміч другова рука.
…Весна прийшла – дитина безборонна.
Ніхто й не знав, що вирветься така

З її грудей спокуси хвиля тепла,
Аж зупинився вражений Господь.
Таємні двері, що ведуть до пекла,
Ніхто не зачиняв іще. Заходь…

***
Ми бачилися в іншому житті.
Ще сніг лежав, приховуючи рими.
Веснянок Ваших бризки золоті
Між пальцями губилися моїми.

Далекий Бог, тенета сон-трави,
Нічного сонця яблуко зелене…
Я не здавалась. Я ішла на ви.
А Ви, натомість, просто йшли до мене.

СОНЯХИ

Приблудили соняхи в город,
Посхиляли голови гривасті.
Чи втомили пошуки пригод,
Чи казки, настояні на щасті?

Ніч пили – напитись не могли,
Брали із лякливої долоні
Житні крихти літньої імли
Соняхи, сп’янілі від безсоння.

Натрусили пороху із грив
На Шляху Чумацькому, й потому
Хтось із них підкову загубив
У моєму небі молодому.

***
Це не гріх, не перелюб, а просто осяяні хвилі
Чи призахідні пера усіх відчайдушних доріг,
Де немає хрестів, а малесенький хрестик натільний –
То хрещатий барвінок, що янгол квітневий зберіг.

Закінчилися весни, та знову – по колу – початок,
Переродження сонця і щойно відкриті світи.
Неймовірно. Безхмарно. Прощатися – значить прощати
Ще задовго до того, як звично попросять: «Прости…»

Так латаття цвіте, випускаючи вірш на поверхню.
Осягнути глибини – це згодом озвучити вись
І на себе, колишніх, дивитися зверху не зверхньо,
І солодкою пам’яттю литись у наше «колись»,

Де, узявши човни і по парі промовистих речень,
Ми назавжди залишили землі німої орди.
Поміж нас не було ані зрад, ані болю, ні зречень,
Лиш велика любов – первозданна стихія води.

Там і досі птахи, що давно захлинулись на суші,
В’ють коралові гнізда. Над ними співає вода.
Достигає вона, золотава, як Богові груші,
Бо на яблуні райській не можна зачати гнізда.

***
Прощай, тепло. Скінчилась казка нині.
Мережки літа складено у скрині.
Смугасте листя, мов тільця осині,
Зненацька обезжалені, летить
Згори униз, а потім знизу – вгору.
Лише пощо танок нам цей, amore,
Ці небеса і їхнє сонце хворе,
Що час від часу кашляє і спить?

А тільки прокидається, усоте
Свій ласий погляд кидає на соти.
– Чи є в них мед? – Немає меду, що ти…
Меди осині – лиш сльота гірка.
– Котра година зараз? – Пів на синю.
А бал почнеться в десять на осінню.
І – раз, два, три! – на талію осину
Грайливо ляже променя рука.

Дзиґар проб’є опівночі, amore.
А потім будуть злив дзвінкі докори.
Впадатиме у пожовтіле море
Струмочком недописаним ота
Осина осінь чи осіння туга,
А, може, двійко їх – і перша, й друга.
І, може, закінчиться чорна смуга.
І, може, розпочнеться золота…

***
Осінні стріли – золото і мідь.
Каштани – карі лані полохливі.
А сонця лук над луками горить,
І промені бринять, немов тятиви.

Солодкий біль, гірчинка холодів,
Моя свобода і твоя поразка…
І жовтень-лучник з-під лукавих брів
Стріляє оком. Падаємо навзнак,

Як падають поранені зірки
У жовті води скошеного поля.
Осінні стріли, – гострі та меткі, –
Не убивають, лиш під серцем колють.

***
Півсвіта січень хугою завісив,
Насунув хуги аж до самих брів.
Прийшла зима навшпинячки до лісу,
А ліс у зиму вже давно забрів.

Вогонь і дим погойдуються в риму.
В колибі тихо, сонно. Ми самі.
Ходили в ліс – потрапили у зиму.
І як тепер нам жити в тій зимі?

А сніг летить. А ліс зимі туркоче,
Пригрівши в серці пташку молоду:
– Чи підеш ти зі мною світ за очі?
– У світ за очі? Звісно, я піду.

А ти? – І я. А знаєш?.. А коли б ми!..
Примарне щастя. Човник берести.
Спинилась хуга. Стала край колиби.
Куди ж у тому човнику плисти?..

АКВАРІУМ

Півтемрява. На шибочці єдиній –
Січневих ласиць шрами і рубці.
У мацаках дерев – старих актиній –
Видзвонюють замерзлі горобці,

Шукають крихти осені та хліба.
Вони учора ще були людьми,
А риба – сонцем. Сонце, наче риба,
Впіймалося у неводи зими.

***
– Що ти бачиш, далекий Боже?
З ким окрайця пісного ділиш?
Чи на аркуші світу пишеш?
Біле ж…

Може, чуєш, правдивий Боже,
Як спадає довічна тиша
На садки у димах півоній
І вишень?

Достигає у мушлі ока
Мого суму бліда перлина.
Що ти бачиш, питаю? – Море.
Піна…

БУЛИ СНІГИ ТАКІ ТЕРПКІ…

Були сніги такі терпкі. Стояла тиша.
Зима із власного ребра різьбила вірша.
Її блакитна кров гула на вістрі смутку,
І сльози падали – дрібні, мов незабудки.
Напевно, боляче було. Напевно, щасно.
Слова кружляли голубі – такі невчасні.
Вершився вірш. Віршився світ. Пегаси-клени
Брели, шукаючи рядків темно-зелених.
Чекало першої води гілля безлисте,
Передчуваючи життя – таке барвисте:
Хорей синиці, ніжну брость, річок хорали.
Зима різьбила білий вірш. І помирала.
Поглянь сюди – на лід крихкий, на шовк проталин.
А що той вірш? Такий смішний, такий невдалий…