Tomasz Marek Sobieraj. Dwoje na wzgórzu / Wstep: Józef Baran, posłowie: Jacek Świerk. Łódź: Editions Sur Ner, 2018. 50 s. [Biblioteka Krytyki Literackiej].
Поетична збірка Томаша Марека Собєрая побачила світ у першій половині минулого, 2018 року. Вона містить 25 віршів, написаних у 2010-2015 роках.
Кілька з них українські читачі вже читали в журналі “Київ”, але з більшістю ще не знайомі. І це нагода поговорити знову про творчість Собєрая і його унікальне бачення навколишнього світу.
У чому ж його унікальність, можете запитати ви? Як на мене – у тому, що Томаш дивиться на світ, як протагоністи одного з його віршів – “Люди без повік”. Дивитися на світ очима без повік боляче, адже ти не можеш заплющити очі, коли щось тобі не подобається. Вітер з піском, дощ, сніг, зло, ненависть – очі, чи не найчутливіші людські органи, все це сприймають беззахисно. І весь біль передають душі.
З цього болю народжуються незвичні образи, як от “маленький Аушвіц дитячої кімнати”, де знайдуть останній прихисток невинні комашки, приколоті голками до дошки (“Хлопчина в тумані”, с. 5). Але ж ми не знаємо, а що як той хлопець – це сам автор у дитинстві, і ці спогади, усвідомлення того, що він сам влаштував той Аушвіц, печуть йому зараз більше, ніж біль фізичний?
До такої думки підштовхує наступний вірш, де мовиться, що “спогади зникають швидко – з першим промінням сонця” (“Парк Зрудліска”, с. 6). Рядки цього твору – очевидна ностальгія за давно минулим, за дитинством, колишніми переживаннями й відкриттями “завойовників обох Америк”. Горобці обсіли дахи, інші купаються в калюжах – так схоже на “щойно хтось розсипав / жменю птахів з-під дахів” Міра Шкугора, як і на “Стокгольмську вулицю” Ґуннара Екелефа з його “іншими вулицями, щоб ходити, / іншими вулицями, щоб піти”. На жаль, “книжка давно не бачених місць / і зошит минулих вражень / згортаються з першим променем. / Світло зжирає образи” (с. 7).
Глибоко образний і вірш “Фотографія” (с. 8) – за межами зображення, за межами рамки збережено те, про що знають лише двоє. Справді, мабуть, кожен з нас має знімки, погляд на які викликає цілі лавини спогадів, прихованих за межами видимого.
Боротьба за життя, повільне згасання і наближення кінця – лейтмотив вірша “Старі жінки не мають оплакувати своїх синів” (с. 14-15). “Вони / мають годувати голубів у парку й читати давніх поетів. <...> згадувати те літо, коли мали двадцять років і короткі сукенки, які забарвлювалися соком трав під час чуттєвих обіймів”. Така логіка життя, так задумала природа чи вища сила. Оплакувати дітей – порушення світопорядку. А між тим, повсякчас знаходяться обставини, що заважають природному плину життя.
Немов продовження цієї теми – “Сумуватимуть за нами собаки” (с. 16-17). Вірш про смуток, про тугу, про втрату – але заразом і про вірність, і про світлі почуття. Образ пса, який щодня приходить до улюбленого крісла свого господаря і все чекає, коли ж він повернеться, “Думає, мабуть, / що це якась нова гра, хованки <...> черговий жарт, як тоді в парку, / коли заліз на дерево й кидався каштанами”. Невдовзі зі столика зникають господареві окуляри, книжки, шашки. “А пес і далі сидить перед кріслом / і чекає” (с. 17).
Не чужі поетові й картини природи, і навіть дещо, пов’язане з нашими краями, як, наприклад, “Азовське море” (с. 23), гладенька поверхня моря тут – обернений образ неба, що пливе догори ногами. На жаль, море зможе полетіти лише в снах.
І знову птахи – тепер вони вже приходять на поміч (“Несподівана злива”, с. 28):
Несподівана злива
заскочила мене
посеред поля.
Сховався
під черемхою
самотньою
на пагорку.
За хвилю
спів птахів
розігнав дощ.
А у вірші “Щоденна практика дзену” (с. 32) поет філософськи обґрунтовує своє ставлення до життя – і читач одразу збагне, чому навіть сумні твори Томаша залишаються світлими, викликають смуток, але не зневіру. “Зачекай. / Скоро і ти спочинеш. / Мандрівниче. / Зачекай” (с. 38). Можна було б оптимістичніше? Так. Але ще невідомо, в чому полягає справжній оптимізм. Може, якраз у тому, щоб визнавати правду.
До сумно-світлого настрою збірки дуже пасує обкладинка – білі стіни будиночків, либонь, якогось острова в Греції, що її так любить автор – між іншим, знаний фотограф. Сум, але й білий колір і сонце, як символ того, що життя триває. Мабуть, у цьому й полягає головна ідея поезії Томаша Марка Собєрая.
Про автора:
Томаш Марек Собєрай народився у Лодзі. Польський поет, прозаїк, есеїст, критик, фотограф. За фахом – географ.
Твори опубліковані в часописах Exit, Format, Pisarze.pl, Migotania, Twórczość, Lamus, Odra, Akant, Fraza та ін. Головний редактор часопису Krytyka Literacka.
Фото: www.egminy.eu
Володимир Криницький
