Битва двох племен
Діана Будкевич
На літературному полі бою ніколи не панує мир – битви між жанрами, стилями, темами, віяннями відбуваються кожного дня, кожного десятиліття, кожної епохи. Поети нападають на прозаїків, прозаїки – на поетів, намагаючись відхопити собі щонайбільший шматок території володарювання і поповнити ешелон шанувальників. Позаду залишається все масштабніший мистецький багаж, а тому звична зброя для боротьби перестає бути ефективною. Так з плином часу літературні воїни вчаться використовувати нові засоби, відкривати межі і перебудовувати мури канонів, аби перемогти зовнішнього ворога. Проте, як і на справжній війні, часто ворожнеча виникає і всередині війська, визначаючи інший розвиток подій. Сьогодні поезія – це не непорушний бастіон, а велика фортеця, на вежах якої майорять прапори різних літературних родів.
Українське суспільство – освічене та вибагливе естетично – завжди захоплювалося класичною витонченою поезією, а після здобуття незалежності і появи доступних перекладів почало особливо охоче читати Джорджа Байрона, Шекспіра, Марину Цвєтаєву. Метри романтичного письма відкрили читачеві тендітний світ почуттів, красу природи і чарівність життя через рівні форми, майстерно виписані образи та рими. Високий стиль не міг не вплинути на вітчизняних поетів, що з ентузіазмом переймали алхімічні літературні закони, по яким звичайна мова перетворювалася на золото класичних віршів. Так почало формуватися перше древнє плем’я поетичного світу. Своєрідна «академія мистецтв» виростила старше покоління літераторів, храмом для якого став Ренесанс, Романтизм, а богами – Бодлер, Ахматова, Єсенін. Вірші народжувалися під симфонію правил, строгого відбору художніх засобів і розмальовування мови найяскравішими фарбами. Нагородою за таку кропітку роботу були воістину епічні вірші, римовані міні-романи з пишним ліричним букетом. І вони б, напевне, продовжували сидіти на троні, якби не бунт власних дітей…
Разом з економікою, соціологією і психологією, сучасній літературі стає все тісніше у закритому приміщенні суспільства, а тому вона починає шукати виходу з його обмеженої форми. Свідомість молодого покоління прагне свіжості і новизни, звільнення від ноші, яку вона несе ще з античних часів. Ідеї починають ставати складнішими, а слова, якими їх виражають, – простішими. Для урівноваження безкінечного потоку знань, з яким стикаються юні митці, вони знімають з поезії шари, помічені як «реліктові», змертвілі. Наслідування Уайльда виходить з моди, в той час коли сам Оскар залишився кумиром. Пізнання минулого допомагає революціонерам змінити майбутнє. Поети воскрешають Верлена – і знаходять його свободу від рими і ритму, вони віднаходять Хармса – і розділяють незвичайні сенси у звичайних словах. Навала нового племені бурею прокочується по споконвічній монархії і на його гербі вже рясніють смисли, а не їхня вербалізація. Безперечно, вони не забули своїх предків, проте сучасність вимагає від них інакшості. Слідом за спаленням канонічних форм, приходить черга кинути і давні заяложені теми у вогнище, аби з нього випурхнув Фенікс естетики постмодерну. Молоді революціонери сміливо пишуть про перверсії, художньо фарбують реальність нон-конформіста. У книжках поряд з любов’ю з являється дика пристрасть, поряд з красою природи – краса міст, поряд з сентиментальним героєм – герой-бунтівник. Життя мистецтва зазнає метаморфоз. А старі поетичні храми відмовляються визнавати хаотичну реальність з тисячею свобод, та і молоді літературні цитаделі відрікаються від аристократичної історії з тисячею вимог. Так два покоління поетів , два споріднених війська, ідуть по дорозі війни, аби завоювати світ поезією.
Але ця битва особлива. Нехай іноді вона буває жорстокою, проте кожному воїну дарує не смерть, а шанс на безсмертя. Чим більше стріл – рівних дерев’яних чи ультрафіолетових яскравих – випускає поет, тим більше сердець поражає він своїми віршовими спробами перемогти. Тож нехай племена і далі танцюють з мечами на літературному полі бою, адже тоді на книжкових полицях буде завжди як мінімум дві книги, а не одна.
