Йонас Ліняускас
За словом іде інше слово…

* * *
Дивний француз переходить вулицю,
не зважа на машини й не звертає уваги
на сигнали, прокляття та інші виразні знаки.
Здається, нічого іншого він у житті не робив –
гнав лиш під гору вівці, мов отару оцю автомобілів.
Ох, розгубилися перехожі, охають жінки,
кричать ізо страху діти і лаються водії!
По той бік вулиці він усміхається лукаво –
то його маленька помста за те,
що тут більшість людей
не вміє говорити французькою.

* * *
до погляду навіки прив’язаний погляд
немовби
нитка – речення –
за словом іде інше слово
язик пряде, а серце ритмічно
тканину тобі тче воно малюнок дерев повторює
що бачило в тумані немов сльозу воно
пливе лагідно й легко
від серця до серця
того ранку

ЗОРЯ

Коли над Вільнюсом такий рожевий дим, що задихнутися
було б не сором,
«Щезни, вже щезни», – на хмарах співають Всевишнім
Послані три сірі чаплі. «Чи то мені?» – вже не питаєш,
Бо пісня, немов іржа, роз’їдає і погляд, і слово.

Та осінь задушить, навіть сирен у місті не чути,
На сайті сузір’їв єднаються палати й квартири,
Щоб могли всіх відвідати за ніч, напевно, то
Ненасить твоєї цікавості, як і моя – кохати.

Я прийшов, побачив і полюбив, і було то соромно, то легко.
Мов миша, я прогриз рік, я прогриз слова, щоб
Як над Вільнюсом піднімається такий рожевий туман, костьоли
Виринали, може то тільки й було життя.

На сайті були ми ввімкнуті: хто хотів, то знайшов, –
Знайшов наш рік, знайшов наше слово, що прогризлося між книг.
Біжить любов сіра, як миша голодна, а немовби
Заблукав я в рожевім диму Вільнюса і помру з голоду.

ПОПРАВКИ ДО ЗАКОНУ ПДВ

Ледве піднявся літак із землі –
Зразу здобуваю додаткову вартість –
Я значно кращий.

Не клену і не лаюсь,
Не бажаю ні чужого багатства, ні бідності.
Не оглядаюся на округлість стюардес,
Не перелюбствую з сусідкою,
Не п’ю, не курю.

Дужче люблю близьких і неблизьких,
Що залишилися на землі,
Пенсіонерів і дітей,
Навіть татуйованих і з сережками
У всіляких місцях тіла,
Геїв і кольорових,
Росіян і американців,
Лідерів і аутсайдерів усяких партійних організацій,
Незалежно від раси і статі,
Партійності і релігійних переконань, –
Люблю значно дужче,
Ніж дозволив би собі на землі.

Дужче вірю у Бога
І в усе, що є
Піді мною, наді мною,
У мені й за ілюмінатором.
Я значно вартніший імені людини
На висоті десяти тисяч метрів,
Прикований поясом страху.

І лиш повернувшись додому,
На своєму городі копаючись, подумаю:
– Жаби ті літаки,
Скільки всякого лайна висипали нам на голови,
Що аж капуста цвітна почорніла…

БІЛОЧКИ

Щоранку годую білочок. Подобається їм
Чи не подобається – тепер неважливо.
Сірі й руді, з білим комірцем,
Висять на березових гілках, мов сережки
Або шишки на соснах і ялинах.

Збираються рівно о сьомій,
Мов учениці співати гімн.
Не всі лояльні – іноді відвідують сусідів,
Але що з них узяти? Білочки.

Думаю, що більшості я не подобаюсь,
Приводить їх лиш необхідність примирення, –
Горіхи з магазину є завжди у мене.

Я деспот і тиран,
Коли вранці їм співаю
Моцарта або Перголезі.
Іноді лиш насвистую
Невиразно, ніби відмовившись від канону.

Бідолашні білочки змушені все слухати,
Сидячи або висячи на гілках.
Лиш закінчивши свій ранковий ритуал,
Всипаю горіхів я і вітаюся, –
Подобається їм чи не подобається.

Не кожного ранку й мені приємно
Брести по снігу у ліс
І між дерев бачити великі
Темні очі голодних білочок.
Здається, я зміг би лиш годувати пташок,
Але невже то була б гармонія?
Зрештою я не знав би, що таке моє життя
Рівно о сьомій годині ранку

ЦИТАТА

Ми любили пити
У найкращі дні.
І наш стан дожидався відповіді:
Набували ми кольору бузку,
Немов плинні хмари покинули свій дух;
Замерехтіли від дзвонів костьольні вежі,
А ви, білими очіпками прикриті,
Ступаєте через пороги в прохолодний затінок.

Ми любили пити
Сумними днями,
Коли немає в пам’яті відстаней,
Коли вже зникає тепер, і сьогодні, й вічно.

Ми любили пити,
Шаліючи від болю, –
Що усе на світі рветься
І сухо потріскує мов те сухожилля,
І ніщо не прив’язує до дому,
До друзів і до пам’яті.

Ми любили пити
в години самотності,
Пробуючи заповнити свої провалля,
В яких гніздиться відлуння, –
Луна, яка лише порожня,
Лише сліпа напроти дзеркала.

Ми любили пити
В моменти сміху,
Прискаючи і забризкуючись,
Мов малі діти, вимовляючи рідне слово,
Якого до смерті буде неможливо
Правильно вимовити.

Ми любили пити
Удвох і втрьох,
І цілим столом, і кілька сот,
І кілька сот мільйонів –
Того самого дня і тієї самої години
Дістаючи свого келиха:
В самотині і в смутку,
В любові, радості, в ненависті,
В родині, в потязі,
У тавернах і в дворах із сусідами, –
Треба було лише знайти підходящу нагоду:
Наприклад, – із Новим Роком!

Так ішли століття і війни,
Так піднімались і опускались трави взимку, влітку,
Мінялися гроші, держави й кордони,
А ми все п’ємо безупинно,
Кожного келиха супроводжуючи тостами й словами,
Які, напевно, є лише цитатою часу,
Бо починаються: «Чи ти пам’ятаєш…»

МИРНИЙ ПОХІД

І вбережуть тебе
Не сховища, не міста, – а люди.
Хоч архіви повні,
Записано домашні телефони,
Зафіксовано між чисел
Дати народження, весіль,
Задрижить від дзвінків,
Ніби місто від пожежного дзвона
І, життя наші
Вставивши у свою долю,
Роботу закінчить і заспокоїться,
Але життя залишиться і тоді.

З литовської переклав Дмитро Чередниченко

Фото Антанаса Кайріса

  • 36
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    36
    Shares