Міколас Карчяускас
Зелене небо

Навесні покинув цей світ відомий литовський письменник і великий друг України Міколас Карчяускас. Вшановуючи пам’ять видатного Литовця, подаємо добірку його поезій у перекладі Дмитра Чередниченка.

* * *
Осінь.
І на деревах самі птахи.
Покинули північ і сни.
Соняха стомлене сонце –
стемнілим лицем до землі.
В туманні віконні шибки
дощ барабанить тихий, терпкий.
Голоси на льоту застигають
в повітрі, над димарями.
Малі та самотні
кущі горять під горою
і згоряють по літніх роботах
на нивах утома і думи.

* * *
Вже поіржавіли твої цяцьки
за клунею. Та блисне іноді,
мов гільза проти сонця, осколок
у серці. Нерозірваний снаряд
під рогом хати.
Ми граємося у війну – в ту добру
і веселу гру.
Перепочиваємо – гриземо яблука,
балакаєм про космонавта,
який на землю не вернувся. На горищі
ластівки невтомні прибирають
гнізда. Із веранди спокій
золотий розсипався в подвір’я.
Немає небуття. За квітником,
за шляхом підростає конюшина,
скошена, далеко зеленіє.
Немає небуття, лише задихані
хлопчиська скачуть на війну.

РАНКОВИЙ ПЕЙЗАЖ

Розвиднілось,
і зрідка пролітають сніжини
проз вікна,
розмальовані гарно
мереживом білим.
Небокрай спохмурнів,
забрівши
із села, що в далині ясніло.
А на брамі зими,
чекаючи ранку,
шуга прокидається.
В торішній мітлиці хвилюється крик
                                                пташиний.
Ми вже готуємо льон. За током
куріпок грудки покотилися.
Зачепився за береста вітер, звалився,
і лід задзвенів – розкололася річка.

ПОЛУДЕНЬ НА ПОДВІР’Ї

Батько струже зубці до граблів.
Тремтять білого
ясена стружки
і світло.
Мигтить ув очах,
мріє на сонці жито.
Ластівки шугають.
Насува на подвір’я лінь.
Поки робота ще не приспіла,
поки ще молоко в колосків на вусах,
ми їдемо на граблищі
ловити в’юнів у сажалці.
Батько струже зубці до граблів,
наче диво.

ПОЕЗІЯ

Дерево.
Камінь.
Сонця вставання.
Тала вода життя,
придивляння,
переконання –
правдиві,
душі ж – забуття.
Нерви.
Руки.
Очі – мандрівні човни,
і тисячі років
бездонної луни.

ЧАС НАРОДЖЕННЯ РОБОТИ

Сю ніч
над вершинами сосен
народилися зорі.
Сю ніч
умилась земля росою.
Так нам ніч
провістила день.
І заплакали діти,
ледве стало світати.
Потягались жінки, прокинувшись –
тихо спущені ноги
світили, немов лучина,
і трепетали
пташками
у сорочках пробуджені перса,
і чалапали босі ноги
до колиски і хліба.
Скрип дверей розбудив
траву на подвір’ї,
на хмелі роса пилком
золотим стала, і засяяла
вічності тайна.
Аж ось голоси розгойдалися,
наче ті дзвони, –
на порозі оповістили час
народження роботи.

ЗЕЛЕНЕ НЕБО

Лежали, дивились у даль дзвонкову.
І небо зелене ряхтіло над нами,
Ряхтіла зелена земля під ривками
Нестримного світла… Тебе я зову

Й заграву зелену у замки з піску,
Пташки там, як діви старі, розмовляють,
В самотність упавши з квітучих безкраїн
Небес, і почулось у тихім ліску

Гриміло. Десь блискав огонь в далину
І падали в роси бліді оболоки,
На бурю заходилось, дерева високі
Гойдались і слухала хвиля луну –

Під небонько наше прийшла по житах,
Яке ми з зелених травинок зіткали,
Яке із зеленого сходу зілляли
І вірить просили, й людиною стать.

НАД ЖВІРҐЖДЕ, ЛІСОВОЮ РІЧКОЮ

                                                Матері

Очі втомились і голос, як північ, охрип.
Річка квилить лісова, підвиває.
Камінь з легенди звалився в самісінький глиб,
Давить жадання усі й сподівання.

Лілії дзвонять, мов дзвони в долині дзвенять,
Бабки крильми шелестять собі хором…
Ворон на дерево сяде, немов на коня,
Чорний до лиску, казковий праворон.

Стануть дерева для батька вінком у віках,
Жовтого листя луна стане ближча.
Камінь той вічний великий розсиплеться в прах,
Буде світити лиш мами обличчя.

СПОГАДИ ПРО ОЗЕРНЕ ЛІТО

                                                Н.-К.

Приходить ніч. Метелики летять на світло.
Лілеї пахнуть і п’янять, немов вино.
Тремтять дерева під вікном і тягнуть віти
В пітьму, де, як в душі, і спокій, і тепло.

Пригасли пристрасті, багаттям літнім – годі.
Молитву очеретові шамтить Дуся.
Пропащих дім огнувши, місяць сходить
Понад горохом. Гарна сутінків роса

Засяяла під бусловим гніздом, і очі
Вмовкають, дива прагнуть, наче неба – змій.
Тобі так сумно. Мова сосон серед ночі
Ятрить людині рани і землі самій.

Замовкли води. Берегів дихнули груди.
До озера терпке вже світло порина.
І плаче жінка, і сльозу останній Юда
Цілує – ще солона й тепла ще вона.

Регочуться оті, що землю загубили,
На випасі метеликів, при пальмах дум жили…
І знов кажу тобі, що смута застаріла,
Любов буя в озерах, надії де зросли.

Доволі, дівчино. Отави дух злинає,
Вночі ітиме дощ лілейно-білого вина,
В джерельній свіжості дівоцтво виринає
І невідомість щемна із тих самих дайн,

Що їх шептали луки голубих дзвіночків,
І спокій пристрасті, жах-спокій нагорі,
Коли оглухнув чорт і бог утратив очі,
Як голим вздрів себе у нашій наготі.

МОТИВ СПЕКИ

І ліс без назви, і поляна.
На хати-вдови, на малі
Байдужно яблуні поглянуть –
На небі тиша й на землі.

Мов казка давня – ці тятиви,
Що натягнула їх трава,
На купині мітлиці сиві,
Птахи принишклі, дерева.

Почувши вітру шамотіння,
Криваво зацвіте паслін,
Обвал землі у сновидінні
Їжак побачить під пеньком.

І знову тихо. Тільки скраю
Прадавніх гір – мій слід живий.
Пригасле сонечко сідає
На тихім крайчику Литви.

МАЙБУТНЬОМУ

Світ повний тиші (аж дзвенить!),
Цяцьок для дітвори.
Світ вічно буде говорить:
– Грай ти!

Хороший світ без ліку літ,
Без ран і суєти,
Без влади гарний білий світ,
Суди – ти!

Чим будеш, майбуття ясне?
Добром рясним прибудь.
Ти стань правдивим днем
І – будь!

Як біль ужалив – зціп уста.
Болить? Ану, скажи.
Прийди і будь, суди – отам –
В душі!

НІМАН

Німан все плине і плине,
Плину свого не спиняє,
Плине за гори й долини,
Плине по рідному краї.

«А щоб спинився й не плинув,
Де б ця вода подівалась?
Місяця вже б затопила,
Може, й до сонця дістала», –

Дума Аґнуте і зорить:
Німан все плине і плине,
Плине в далеке він море,
Плине за гори й долини.

З литовської переклав Дмитро Чередниченко

  • 31
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •