І дев’ятини, і річниця…

Захід сонця на Київщині

Настає час помовчати. Повчитися б цього у сосен і тополь, у лісових дзвіночків, безсмертників і полину…

От уже й дев’ятини Петра Сороки, і річниця Ульфа Старка. Отакий збіг. Хоч не знаю, чи за Божим помислом це збіг. Але навіщось же воно так чиниться.

Петро, скажімо, писав: “На небесах буде багато щасливих зустрічей…” Думаю, до зустрічі з Ульфом він навіть дуже готовий. Їм багато про що буде поговорити. Вони обоє знають, що таке справжня Література і як її любити.

Петро заходжувався написати велику статтю про Ульфа Старка. Не раз надсилав мені в листах враження від його книжок, нотував ті записи до своїх майбутніх денників, не поминав називати Старка у новомодних нині 10-топах найкращих книжок року. “Учора читав Ульфа Старка. Відчуття свята. Прочитав три розділи, смакуючи… Дякую вам. Нині продовжу читання. Кожне слово лагідно лягає на душу. Це невимовно. Згодом напишу більше…” І далі писав більше, не міг утриматися: “Дякую за Ульфа Старка, прочитав з нестихаючою цікавістю. Як майстерно ви подали його! З якою любов’ю. Добра вам і миру! Доброго самопочуття і таких книжок, як «Тоді я був просто Ульф». Скільки незабутніх хвилин вона принесла мені… і приносить знову і знову…”

Можна уявити, якого рівня то стаття мала бути! Він умів бачити в літературі найголовніше. Умів глибоко відчувати слово. І сприймав дитячу літературу як мистецтво слова, а не дешеву позолотку.

Є дуже багато що згадати, але не тепер. Петро не дочекався осені, як заповідав сам собі (“Я хотів би тільки восени / Відлетіти у Господній вирій…), та залишив нам свій “…денник на столі / І в останнім реченні три крапки…”

Чи прочитаємо ми ті три крапки коли-небудь? Чи навчимося чути одне одного під мовчання сосон, тополь, лісових дзвіночків, безсмертників і полину?..

 

НЕМАЄ ТУТ…

Немає Валентина й Валентини,
нема Світлани,
                        Ліди
                                      і Юрка…
Євгена і Марії теж немає –
немає з н а м и.
Не стало Ґуннель,
Торґні,
Геннінґа і Ульфа –
без жодного
                        прощального листа.
А ось уже й Петро
                        змахнув рукою
й подався у незвідані світи…
Світ спорожнів
навіки й непоправно.
Відчутно страх як,
що їх т у т немає.
І водночас так дивно,
                        що н е м а є,
що їхні усмішки вже т а м
за небокраєм…
Хоч небокрай
не так уже й далеко –
якщо йти поглядом,
дістанешся за мить.
Вони не помирають –
я це знаю –
а першими заходять у засвіття,
протоптуючи стежку нам.
Щоб т а м зустрітися –
і вже не розлучатись.

 

Галина Кирпа