Сергій Рафальський. Сніг замітає всі сліди

До цього було чудово. А тепер темрява. Смикнуло ж мене розпрощатися й піти. Вимовити наостанок примовки свої батьківські, щоби розсмішити гостей в чужому домі, в коричневій оселі. Нам вже під тридцять, а поводимося як діти. Та що я сказав не так?
Сніг лупою осипав чахлу землю. До тролейбусної зупинки сто сорок сім вдихів, сто сорок вісім видихів.
Останній видих вже в натовпі, чекаю, рахую, виділяю, стріляю: ти, ти й ти. Куди ви поїдете? Навіщо вилізли зі своїх теплих барлогів?
Але (тут «але» не потрібно, але вона завжди починає речення з «але». Але я про неї забуваю. Так, забуваю вже десять секунд поки спускаюся сходами в зиму) їм потрібно, тож хтось чекає на них у кімнатах із білим, червоним, жовтим світлом.
Не пізно ще повернутися в її оселю, все одно на транспорт можна й не сподіватися. Завтра скажуть: складні погодні умови, залишайтеся вдома. Перейти дорогу. Дійти назад до парадного. Піднятися на дев’ятий поверх. Постукати в дерев’яні двері. Переступити поріг. Вибачитися. Зрозуміють. Її друзі на кухні посварять як маленького за впертість (заважає жити ось вже багато років разом із недовірливістю). Але вина наллють. Підбадьорять.
Серцебиття і дихання приходить в норму. Пара: тепла, вогка. Пара: збуджуюча.
Танці на зупинці. Один пішов у напрямку руху. Парочка стоїть примерзнувши: він – велетень – ніби ламає їй шию: не час для ніжностей. Вдома вже.
Фари, стіни, дороги наповнюються чорнотою. Очі звикають. Цей морок сліпить, в’яже слину, лоскоче стегна, морозить пальці.
Крик: летить. Біжить просто до нас, кричить пронизливо – голос відлунням щезає в бетонних лабіринтах: кричи, хто ж тебе почує?
Так, ще є час повернутися. Вийти з кухні, полишити кухонний люд. Увійти до її кімнати, сказати: привіт (чи «але привіт»). Оповити руками, впасти на вижовклі простирадла, душити її всю ніч словами на широкому ліжку, зранку знову пити, зранку знову піти.
Тепер бачу: блиск крик наздоганяє.
Парочка відтаює: вона благає його тікати, я ловлю її високий схлип, він починає тягнути її вбік арки, там легше зникнути, там безпечніше ніж біля дороги.
Я йду на блиск. Темна фігура обростає шерстю – дикий звір, тікає в кінець міста, в зимовий ліс. Сотні людей замерзали до смерті там. Холодний вітер дує у спину. Я борюся зі сном, потроху втрачаючи сили, та не впускаючи сліду.
Незнайомець обертається, сміється, біжить й далі. Очі вбивці яскравіші за усі вогні на небі. Яскравіші за місячне сяйво. Хижі й блискучі.
Я втрачаю його з виду. Темрява, тепер темрява.
Підступно ззаду: удар, ще один. Полоснув: справжні удари, правильні, ріжучі. Падаю на сніг, театрально притискаю руки до живота, розпорота тканина, просякнутий кров’ю пух. Його сміх.
Піднімаюся, далі й далі біжу, спотикаюся. Але ні, не назад до зупинки. Але до них на свято, яке точно зіпсую.
Куди очі заведуть – це перше, що могло спасти на думку. Вибратися з лісу, знайти дорогу, перейти її, назад до парадного, дев’ятий поверх, дерев’яні двері: за ними темрява.
Допоможіть! Хрип.
Навколо стіни з вагонки, жовті обличчя, червона помада, дзвін келихів, шерех скатертин, скрип стільців, вий завірюхи за вікном. Обридлі слова. Зім’ята постіль, кислий дим, гострий біль.
Допоможіть – хрип.
Допоможіть і нам – усмішка – допоможіть же. Опустіть гроші в скриньку, допоможіть їм, вони теж помирають. М? Білий фартух, чорна блуза й спідниця. Але солом’яне волосся, такі холодні, холодні очі.
Відштовхую її.
Трохи гучніше – допоможіть! – що є сили.
Чи ще маю трохи сил?
Допоможіть…
Крізь кімнатні рослини, столи, хрип, шерех, скрип. Крізь кладовище скатертин, приборів, колючих поглядів – в кінець квартири, допоможіть.
Дерев’яні двері. Ходу немає.
Обернутися.
Допоможіть.
Побачити блиск, сталь. Проковтнути наживку. Глитнути слину.
Допоможіть.
Блиск, сталь, холод її очей.
Але.
Ти не підеш. Ти нікуди вже не підеш.
Я мушу піти.
Але залишся. Але підеш зранку.
Ніщо не зупинить мене, вже ніщо.
Але хіба що моя тривога. Хіба що моя любов?