Сергій Рафальський. Листя

1. Усе одно помремо від вірусу Ебола

Це літо – три листка: бобівника, оповста, безплідниці; квітки їхні зібрані на болотах, в низинах Дніпра, в Мертвому яру.

Зафрахтував яхту під стабільність, тепер трясовини тягнуть сили життєві: брудна річка в стоячих місцях затягується ряскою – на тілі утворюються гнійні рани, опікові плями, больові точки.

І хочеться зняти одяг свій, шкіру зрізати. Так помисли чеснішими будуть, слова щирішими. Стануть не тими, від яких небеса розверзнуться; не стануть сказаними ніби мимохіть, жартома або в докір.

Чи образити питанням нерозумним: помреш? Почути у відповідь: усі ми.

І перевертатися зі спини на живіт в задушливому апендиксі кухні, в задушливому потоку фотоперіоду. Відривати від бобівника, оповста, безплідниці листки: червень, липень, серпень.

Вдивлятися в далечінь, тремтіти від вітру пронизливого, нічного, суботнього; від поїзда вантажного на мосту; від дотику твого до мого ліктя.

2. Само собою

Обличчя жінок вицвітають, як останні літні дні; як сонячні промені на асфальті біля старої автобусної зупинки; як фотографія батька мого, зроблена в Кримських горах. І якщо прокласти на туристичній карті шлях від будинку твого до мого, то він виглядатиме як скоба. Саме нею я прикріплений до свого району, своєї персональної периферії.

Орнаменти твого волосся на ногах – текстура мармурових скульптур і гранітних пам’ятників. Могили свіжі, тисячі людей гідні нового меморіалу. Його збудували на старій околиці парку, де розбиті бордюри й обідрані лавки. Часи воєн змінюються, пори року змінюються, години змінюються. Тут вітер гуде в гілках лип і платанів, ноги тонуть в землі просоченій осінню.

Забувати легко лише майбутнє. Із минулим все інакше. Подаєш свій біль правильно, порційно, делікатно. Інакше не стане тобі пощади й похвали.

Очікування забуття відпускає маленький термін почуттям – це розпалює вогонь у грудях. Я розштовхую листя і грудки бруду, дрібний щебінь, слабкі тіні. Я знаю, що вилікуюся лише так: вірою, надією, любов’ю, правдою.

3. Смерч

Ми вирушили до башти після заходу сонця. Після опівночі я почав свою соту історію.

Вишня, слива, абрикос.

Далі я розповім тобі, як пожирав губи принцеси старий лицар, як стискав груди її білі, на тонку шкіру на стегнах давив до синяви. Той лицар не був достойним ні поблажливості, ані осуду. Та новий лицар, захотів відвоювати принцесу, бій прийняв з честю й доблестю, визволивши з полону даму прекрасну, ставши для неї тим єдиним.

А твій лицар щоранку їсть вівсяну кашу, з тривогою дивлячись в бійницю на стіни фортець сусідніх, оглядає володіння свої. Збирає обладунки, поїдені іржею; меч покритий слизом; затягує черевики матерчаті. Щоби вирушити в дорогу туди й назад, ближче до місця, де нудьга вічна, де панують ненависть і байдужість.

Одного разу я розповім тобі про те, що росте в краях далеких, звідки родом я. Плоди дерев цих – рідке золото. І щастя впаде на землю, якщо не зуміти втримати в руках того дарунка.

А подорож триває, життя наше триває.

Яблука, горіхи і шовковиця.

4. Ніч

Ти! Запам’ятай мить цю, іншої такої не буде. Я запам’ятаю запах твій, все інше зітреться.

У той день бомбили Бенґазі, я біг додому, щоби записати в щоденник: ти пахнеш так солодко, як пахнуть усі дівчата лише від дев’ятнадцяти до двадцяти трьох.

З того моменту мине три осені і три зими, ми знайдемо в собі сили на ривок. Ти скажеш: я у вас закохалася. А я: тоді приїжджайте в гості.

У моєму дворі ростуть тополі.

Ми перелазитимемо через мокрі відбійники, потраплятимемо в хмари пороху серпневих салютів, ділитимемо навпіл останню свіжість наших подихів. В моєму багатстві і твоїй бідності, в моєму здоров’ї і твоїй хворобі. Доки смерть не забере тебе в мене.

І сьогоднішні двадцятирічні, хоч і молодші за мене всього лише на якихось тридцять років, але я відчуваю, що між нами не одна, а цілих кілька епох. Для них я старий, хоч у мене ще все добре із потягом. Я міг би найти якусь першокурсницю або випускницю економічного коледжу. Але не судилося.

Окрім спогадів про твій запах мені нічого їм запропонувати.

5. Час

Забути б людей цих назавжди. Ніколи більше не формувати нових зв’язків, а просто накреслити найідеальнішу зі структур: де вузли графу – зустрічі випадкові, а ребра графу – наші рукостискання. Дочекатися осені слабкої, що поривами вітру відчиняє вікно в невідомість.

Як стрибок з пірсу на набережній підлітком, як очікування першого поцілунку під дощем, як погляд незграбний в вагоні метро.

І якби хтось призначив термін моїм думкам в ізоляторі тимчасового тримання, я б із полегшенням (та навіть захватом) прийняв у дар цей термін. Як ув’язнений часів Третього Універсалу, якого обвинувачують у спробах пошуку волі.

Заборонити собі розмовляти, заборонити дивитися в очі своїм катам, заборонити прогулянки внутрішнім двором.

Оголосити голодування через небажання бачити з заґратованого вікна гілки верби. Тієї єдиної в місті, що стоїть на перехресті трьох доріг.