Караваджо. При згадці імені в уяві спонтанно виникають образи людей з великими «коров’ячими» очима, яскраві натюрморти та неймовірна, навіть часом відразлива реалістичність зображуваних сюжетів. Людина без історії (жодних документальних біографічних даних немає), а отже чудова мішень для міфологізації та авторського трактування життя митця. Бродяга та скнара опинився у найвищих колах Ватикану, і це не заважало йому вступати в гомосексуальні зв’язки зі своїми натурниками, більше того, навіть не приховувати цього! Загадкова смерть на межі божевілля (а може, межу вже було пройдено) – додає інтриги цій історії.
Персонаж без заперечення актуальний для митців кінця ХХ ст. В цей самий період режисери звертаються до образів Калігули, Моцарта, Малєра, Рембо та Верлена. Колись великі і недоторканні особистості зі сторінок підручників стають вирізаними, а інколи й зовсім видертими глянцевими портретами із таблоїдів. Межа величі стерлась. Межа між творчістю і людиною цементується. «Скандалы, интриги, расследования!» Який там за рахунком вже чоловік у Аллочки? Елтон Джон «мама» чи «папа»? Серйозно, Сталоне починав кар’єру з дешевого порно? Ти не повіриш! Шок! СЕНСАЦІЯ! Ще нещодавно, люди велись на провокативні заголовки у вітринах кіосків, зараз шлак систематично блимає на полях веб-сторінок. Попит народжує пропозицію. «People хавает». Стає дедалі важче відділити елітну кухню від фаст-фуду. Жувальний рефлекс атрофується. Найцінніший шматочок, швидше за все, виплюнуть. Не для всіх, скажете? Можливо, варто спробувати, а раптом сподобається?..
Одним з вагомих важелів масової культури в тому ж ХХ столітті стає телебачення і кіно. Природним чином вже на початку свого існування кінематограф розділяється на дві групи: фільм касовий, на який можна сходити з дівчиною чи з друзями і фільм авторський, для тих, хто «корчить з себе розумного». Другі збирають свою окрему касту: режисер щось собі знає, але нікому не розкаже – розумійте як хочете; глядачі розуміють, але теж нікому нічого не скажуть. Або ж навпаки – шукатимуть символи і підтексти у всьому. Тарковського, до прикладу, на одній з прес-конференцій запитали, що в його «Сталкері» означає собака. Він відповів: «Собака в «Сталкері» означає собаку».
Слово «арт-хаус» в графі жанру фільму багатьох відштовхує. Я особисто кілька разів чув фрази: «Там потрібно думати, а я хочу розслабитись, дивлячись фільм». Така позиція неприпустима, якщо сприймати кіно складовою мистецтва, до того ж, найкращим проявом синкретизму. Але чи виправдане в мистецтві «копирсання в чужій білизні»?
1986 рік. Дерек Джармен. «Караваджо». Судячи з назви, стрічка біографічна. Але не треба сліпо вестися – фільм зобов’язує глядача відділяти горох від сочевиці. Але чи варто? А що, як зварити все разом? (І знову кулінарія!)
Караваджо на смертному одрі згадує своє минуле. Це той момент, коли, як то кажуть, «життя проноситься перед очима». Хаотично, ривками, з домішками мрій та нездійснених бажань. Істинним фактом в цьому маренні залишаються лише його картини. І любов. Вона у фільмі не має статі – це любов до краси!
Символи скрізь. Ними пронизаний кожен епізод. Фетишем Караваджо стає ніж, котрий, за Чеховим, «вистрілює» вкінці. Вбивство прогнозоване. Рануччо – прекрасне творіння майстра, істинний Люцифер. Позуючи в образі Давида, він тримає в руці уявну голову – свою ж голову в образі Голіафа чи Олоферна. Рануччо не може змиритись з існуванням прекраснішого за нього. Він знищує красу, ховає вимазані в Тибрі руки. За це і сам має бути знищений. А може, за те, що приховав свій злочин, як Адам? Питання відкрите.
Єлена – прообраз Венери. Вона народжується в кадрі напівзвірем – відлік становлення образу ставить відразливий тваринний поцілунок з Рануччо. Протистоїть йому поцілунок з Караваджо – символ віднайденої краси. Народжується Венера, лише після смерті ставши вічною. Класичний сюжет «П’єти» трансформується: ми бачимо Христа, який оплакує Марію.
З часом теж відбуваються дивні речі. Він абсолютно гнучкий. Режисер грається з нами у квест з дитячих журналів: знайди зайве. І ми знаходимо. Рануччо, котрий ремонтує байк, чиновника із сенсорним калькулятором (ніби передвіщаючи майбутнє), гірлянди з кольорових ламп в шинку, військовий автомобіль за спиною Караваджо… Вершиною сюрреалізму стає бал-маскарад, де гротескні персонажі поєднуються з реальними, живі з мертвими, звуки клавесину з блюзом. Єлена стає булгаковською Маргаритою на балу у Воланда. Весь цей маскарад нагадує вечірку в undergroundному клубі. Гламурний секретар з друкарською машинкою констатує відхід від прекрасного Ренесансу і порочність «нашого» часу. Який саме час він має на увазі? Та наш же! І завжди він буде «нашим». Отим позачасовим «тут і зараз». Forever and ever.
Вічними залишаться лише картини. Їхніми реконструкціями переповнений фільм. І не лише в моменти творення. Кардинал засинає над письмом, як святий Ієронім, Джерусалеме оглядає рану, в якій «копирсається» невірний Фома, та й чоловіки у шинку, котрі грають в карти, точно шулери! Картини, символи, естетика краси і потворності… А як же Караваджо? Ким він постає для нас? Як на мене – це не персонаж серії «Генії і злодії», це звичайна людина. Людина, і ніщо людське йому не чуже. Хто зна, можливо, епатаж і скандальний образ були потрібні для публікації у глянці, який читають при дворі…
Караваджо помер. Більше того, він зник, але його істинна любов – краса як вона є, без ідеалізацій, – залишиться в «нашому» часі, а отже поза часом взагалі.
І стосовно арт-хаусу. Як його інтерпретувати? Є два варіанти. Перший – перечитати всю критику, переглянути коментарі режисера щодо фільму, а потім ще безліч разів переглядати, щоб віднайти істину. Другий – вимкнути логіку, забути все, що знали до того і віддатися потоку свідомості. Вибір за вами!
