Валентина Семеняк. Знайти добра загублені стежки

Рано чи пізно у кожного з нас настає Посвіт духовного росту, Посвіт Душі. Пишу з великої букви, щоб підсилити значимість цього своєрідного поступу, який відбувається з кожним із нас тільки у різний час. Зазвичай це стається тоді, коли ми вже «дозріли» і готові це робити самі. Посвіт – це дуже тонка грань. Це коли вже не ніч, але ще навіть не удосвіта, і, тим більше – не ранок. Це час, коли відкриті Небеса і коли наша старенька планета зрошується зверху Божою благодаттю. Так-так, це священнодійство відбувається щомиті і щосекунди, впродовж двадцяти чотирьох годин. Стільки, скільки триває доба. Одним словом – завжди. От тільки хто і яку посудину підставляє під цю Божу милість. Хтось – невеличке горнятко, хтось – відро, хтось велику діжку, та й ту – із дірками… Розумієте про що я?

Це дуже тонко розуміє і відчуває серцем тернопільська поетеса Тамара-Ткачук Гнатович. Її нова, вже четверта поетична збірка з містичною назвою «Розхитаю дорогами обрій», відкривається віршем «Світає», у якому авторка з притаманною лише їй мудрістю, навіть сама того не помічаючи, проголошує своєрідний Гімн отому духовному Посвіту нашої Землі, який зароджується саме о цій порі… І тоді відбувається Небесна Літургія новонародженого дня:

«Світає. Вершаться пісні
І ллється в слово Божа сила,
Де обереги неземні
Возносять янголи на крилах!»

Авторка не боїться зізнатись у своїй миттєвій слабкості і щиро сповідується про свій душевний стан не лише перед Небом, але й перед читачем. Свій порятунок знаходить у…Поезії:

«Коли ж проб’ється легко промінь з хмар,
Покличе спрагло й голосно до себе,
Забуду всі жалі – прийму цей дар
І полечу, Поезіє, до тебе».

Їй, до речі, не байдуже «який піде в засіки урожай» з поля її долі. Відчутно, що Тамара переймається цим повсякчас і прагне жити за християнськими засадами – з легким серцем, аби зуміти першою сказати: «Прости», не чекаючи на традиційну Всепрощенську передвеликодню неділю, коли пропонується всім прощати образи тощо. А це зробити, повірте, не просто. Треба мати неабияку силу волі і силу Духу. Ця тендітна мініатюрна жінка у своєму духовному поступі, впевнено крокуючи «в майбутнє світлих днів», готова на все, бо оточуючий довкола себе світ бачить «чистим з глибини». А це також своєрідний дар: бачити у всьому тільки все добре й хороше, себто — Божий промисел. Світ довкола нас завжди віддзеркалює наш внутрішній стан. Одним словом, подібне притягає подібне. Пам’ятаєте, як писав Довженко про те, що хтось у калюжі бачить брудну воду, а хтось – зорі, що там віддзеркалюються.

А яка глибока філософська думка (та й то не одна!) пронизує наскрізь кожну букву і кожне слово у поезії «Тиша». І головне – душу читача! Вже вкотре підтверджуючи східну мудрість про те, що Бога можна почути тільки в тиші. Не кожна звичайна людина може сприймати тишу як «найбільший дар», а тим більше – вміти її слухати… Це дивовижний стан. Повірте, це більше, ніж натхнення. Словами передати його дуже важко. Авторка прагне матеріалізувати ці відчуття на папері через слово (а інакше як?), щоб зуміти донести до нашого з вами сприйняття, до найвіддаленіших глибин нашої душі. Їй це вдається, міркуйте самі:

«Вона (тиша) вливає в серце свій нектар
І сплеск життя у світлий час мовчання».

Вірш «Тиша» – це духовна медитація, яка налаштовує не лише душу а й всю енергетичну структуру людини на очищення. Адже сьогодні тільки й мови довкола про те, що внаслідок моральної деградації людства інформаційний простір нашої планети забруднений настільки, що викликає вже катаклізми, аномалії і катастрофи. Причина – в самій людині, у її мисленні, у її думках, останні бажають бути кращими («Та заздрощів не гріймо у душі», «Не раньмо і не кидаймо слова»). Сьогодні вже мало казати екологія довкілля, сьогодні проблема номер один – екологія думки. А саме в тиші, перебуваючи у медитативно-молитовному стані віч на віч із собою можна:

«…позбирати всі свої думки,
Зігріти їх теплом і вкрити цвітом,
Знайти добра загублені стежки
І поріднитися із Божим світом».

Божий світ – він всередині кожного з нас, тільки треба збудити його до життя нового. Насправді значна кількість людей, проживши чимало років, ще й досі не відкрила в собі… самих себе. А «поріднитися із Божим світом» — це стан Нірвани, або ще як кажуть на Сході мудреці – стан просвітлення. Шанс
доторкнутись до Істини. Авторка цієї сакральної поезії, відчувши якось «іскорку» того Божественного Посвіту, боїться бодай думкою сполохати ту тишу: «Бо з тиші в душу ллються дійства сили…». Тож недарма в одній із поезій (збірка «Спішу») поетеса щиро зізнається:

«Духовний я проходжу коридор,
Де не почуєш голосу, ні кроків,
І не звучить ніякий там акорд…
Я йду туди уже багато років».

Хвилюючі духовні переживання додають поетесі неабиякої творчої снаги і життєвої мудрості. Завдяки чому вона відкриває у собі Віру, Надію і Любов. Читаєш її «Віру» — і справді починаєш вірити, читаєш її «Надію» — і починаєш сподіватись, читаєш її «Стан любові» — і сам починаєш любити світ і себе в ньому.

У чому ж насправді секрет творчості Тамари Ткачук-Гнатович? Все дуже просто. У її любові до рідного краю, до батьків, а передусім – до рідного отчого витоку з дивовижною і незвичною назвою Передмірка. І я на якусь мить уявила собі Тамариних пращурів: перш ніж щось робити, вони приступали до молитви. Не канонічної, а тієї, яка народжується в невидимих глибинах сердечного колодязя. Одним словом, мабуть, це про них відома українська приказка: «Сім разів відміряй, а вже потім – ріж». Насправді це своєрідна предтеча народження предковічної мудрості, яку вміє і має щастя черпати в Передмірці пані Тамара.

Закодована мудрість нашого народу у дивовижний спосіб ще й досі збереглася у назві її рідного села. І не тільки. У самому імені авторки також криється пригорща ведичних знань. Судіть самі: Ра – бог Сонця, Мара – богиня Землі, Поєднання двох енергетичних потоків: земних і небесних. А якщо прочитати ім’я з кінця, то вийде слово – рама, що в перекладі із санскриту означає «той, хто несе радість і блаженство». Тамара Ткачук-Гнатович несе світові радість через поетичне Слово. І як з цим не погодитись?