Анжела Левченко. Бачити серцем

– І де воно ото у вас у голові, тітко Теклю, беруться ті квіти такі чудернацькі? – вкотре милувалася Алла, торкаючись вишиванок розвішаних на плечиках для продажу. – Щось хоч продали сьогодні?
– Щось продала, – зітхнула важко тітка. – На сьогодні вистачить на хліб та ліки. Базар поганий, людей немає зовсім. Та якби й були, то де у них гроші візьмуться? А квіти…так ти ж знаєш, що то онучка моя, Соломійка, малює, я лиш на тканину переношу та вишиваю.
Алла з розумінням захитала головою. Зовсім недавно влаштувалася реалізатором на базарі. Тканину та фурнітуру різну для вишивання продає. Вони з тіткою тепер сусідки по роботі, як жартома кажуть. У Теклі вишивка незвичайна, аж дух перехоплює, коли дивишся. Не віриться, що людина таку красу шедевральну здатна створити. Тітка бідкається, до зір уже не той, хто ж вишиватиме, як зовсім вона не зможе? Важко їй, залишилася одна з малою онучкою на руках. Спробуй вижити. А Соломійка її, мов сонечко, така осяйна, тепла й щира дівчинка. Господь наділив дитину неймовірним талантом, тільки не дав щастя – дівчинка незрячою народилася. Мати непутьова покинула її, коли дівчинці й року не було. Соломійці ось уже десять, а і досі нічого про матір невідомо. Те ж саме можна сказати і про батька.
Текля Степанівна віддала онуку в інтернат для незрячих, лиш на вихідні забирає додому. Жінка постійно бідкається, як же її улюблениця буде жити у цьому світі, як бабусі не стане. Мізерної пенсії стає лиш на комірне, тож хто чим може заробляє собі на життя. Коли стало геть скрутно Текля вирішила продавати свої картини, серветки, які вишивала замолоду. Сумнівалася, чи щось із цього вийде. Але коли геть чисто усе попродала й отримала перше замовлення від якоїсь пані на вишиванку, зрозуміла, що то дуже вигідна справа. Тепер от уже має свою клієнтуру, замовлення. Ще б лиш здоров’я не підводило.
Те, що Соломійка має талант до малювання, Текля зрозуміла ще з самого малечку. Як воно так у неї виходить, одному Богу відомо. Згодом і вчителі інтернату звернули увагу на її надзвичайні малюнки. Спеціалісти називають той дар внутрішнім зором. Соломійка малює так, мов розмовляє, домовляється з аркушами, малесенькими пальчиками обстежує білу чисту поверхню, ніби відшуковує невидимі для інших лінії. І уже по них лягають контури вишуканих квітів, оригінальних узорів, містичних тварин. Усі роботи Соломійка виконує олівцем, обирає на дотик, ніби під настрій: то синій, то червоний, то жовтий, а то чорний важкий. Кольори лягають думками на папір. Часто дівчинка просить бабусю розказати про все, що її оточує. Текля гладить онуча по голівці й описує квіти, листочки, хмарки, а мала тільки замріяно усміхається. Сусідський син, толковий хлопчина, якось запропонував для Соломійки цілий курс аудіо уроків з малювання. Це був справжній подарунок. По декілька разів вона слухала зачаровано, а уява, певно, малювала все почуте.
Якось уночі Текля довго розглядала малюнки, милувалася, а потім рука сама потяглася за тканиною. Узор перевела і цікавий квітковий орнамент побіг по полотні. Вранці очам своїм не повірила, настільки гармонійним був кожен стібочок у тому узорі. Авторські роботи справжні поціновувачі гідно оцінили. Текля почала заробляти непогані гроші.
Одного разу біля ятки з її крамом зупинився дивний сивий чоловік. Він довго мовчи розглядав картини й вишиванки, протирав окуляри і здивовано підносив до самісінького носа роботи, щось бурмочучи. А потім ламаною українською звернувся до Теклі. А жінка розгубилася зовсім перед іноземцем.
– Як так уміти? Не понять, шо то є? Звідки? Копі? Автор хто?
Алла прийшла на допомогу. Затараторила з ним англійською, як пам’ятала, Соломійку згадувала, руками розмахувала. Текля лише мовчки спостерігала за тим. Видно, що пан був у захваті, після розмови потис руку і залишив візитівку закарлюками чужими написану. Але з радості Алли було зрозуміло, що він впливовий і заможний чоловік.
– Він має свою галерею у Бостоні! Тітко, ви не уявляєте, це ж може стати щасливим квитком для Соломійки! Дав би Бог! Дав би Бог! – Алла мало не танцювала, обіймала Теклю, хрестилася і плескала в долоні.
– Та чекай ти, годі, – тітка аж розсердилася, – з чого ти взяла, що він допоможе їй? Ти там через слово розуміла, що він белькоче!
– Він приїхав на якусь мистецьку конференцію, це я зрозуміла точно, а завтра обіцяв прийти з колегою, нашим українцем. Хоче з Соломійкою познайомитися. Ви ж уже не упустіть такий шанс, Теклю Степанівно!
Не знала, що й казати. Але усю ніч не спалося їй. Думала-передумала стільки, що аж чорно в голові було. Але на завтра Джон Фальбі, власник Бостонської мистецької галереї, таки прийшов до них із товаришем. Вони мільйон разів передивлялися малюнки Соломійки. І лише розводили руками, бо як може дитина, яка не має художньої підготовки, малювати такі композиції, не бачачи ні полотна, ні фарб – було нерозгаданою таємницею. Соломійка приймала похвали й засоромлено ховалася за бабусю.
– Ви однозначно маєте їхати з Джоном, – після довгих обговорень сказав Аркадій. – Він докладе усіх зусиль, щоб обстежити на найвищому рівні Соломійку, погоджуйтеся, іншої такої нагоди у вас не буде!
Після умовлянь і запевнень Текля таки здалася. І вже за тиждень вони з онучкою відлетіли разом з Фальбі до США. Попереду чекало нове життя. Текля Степанівна навіть не підозрювала, що більше не повернеться на батьківщину, а її маленьку онучку чекає слава й світове визнання. Через десять років вона вийде заміж за сина Джона. Сліпа художниця ( бо на жаль, зір їй відновити не вдасться) Соломія Фальбі й надалі буде втілювати свої відчуття в картинах, якими милуватимуться в усьому світі. Буде щасливою й успішною, матиме персональні виставки, писатиме книги і розповідатиме про творчість, мистецтво, що дозволяє їй не втрачати зв’язок зі світом, який вона не може бачити. А ще сумуватиме за Україною, навідуватиме могилу бабусі, розповідатиме їй про свої успіхи. Підійматиме погляд вгору з надією, що бабуся бачить, і витиратиме сльозинки з синіх-синіх, мов небо, очей…