Аліна Романенко • Колись і тут цвіли сади…

Ще зранку почався дощ, а на вечір до нього приєдналися блискавка з громом. Страшно зовсім не було, лише моторошно, а коли дощ набирав обертів, здавалося, що ось-ось прийде вона. Схопить когось своїми кістлявими пальцями і затягне у темряву.

У лікарні ніхто не боявся її, вона була тут частим гостем. Дехто навіть чекав на неї, а коли вона приходила, то залюбки йшов з нею.

Дейзі тримала його руку. Їй здавалося, якщо вона відпустить її, то це вже назавжди, тому вона міцно вчепилася в неї так, що та аж почервоніла. Дейзі хотіла, щоб через сон Чарлі почув її доторк і прокинувся, але він і далі міцно спав.

— Ви вже нічим йому не зарадите, — сказала медсестра, що саме проходила повз палату. — Завтра його відключать, і так буде краще.

Дівчина мовчала, але всередині в неї все кипіло.

“Краще? Кому краще? Вам? Чи його рідним? Краще вже точно не буде”, — подумала вона.

Раптом почулося наче хтось стукає в шибку. Вона хотіла подивитися, що то, але передумала. Не хотілося відпускати руку Чарлі, але надалі тримаючи його, вона пильно подивилась у вікно. Дощ малював картину: краплини дощу приймали форму та ставали людьми.

Осіння ніч. Простора вулиця затягнута туманом, навколо немає ні душі, окрім молодої дівчини. Вона впевнено крокує додому, бо страшенний холод пронизав її тіло і вже хочеться скоріше випити чашку гарячого какао. Вона була настільки перейнята холодом і своїми думками, що не помітила, як ненароком заділа когось, а наступної хвилини якісь папери летіли довкола.

— Юна леді, ви дивитесь куди йдете? — грубувато запитав юнак, збираючи аркуші.

— Вибачте, — розгублено сказала дівчина й заходилася допомагати. — Ось, візьміть.

Вона передала йому аркуші й мимохіть зазирнула в очі. Вони були мов з чистого золота. Дівчина хотіла ще щось сказати, та язик занімів і не міг поворухнутися, в животі щось затремтіло, серце ось-ось мало вискочити з грудей, а руки й ноги стали мов солодка вата.

Вона швидко пішла.

Юнак наздогнав дівчину за кілька хвилин.

— Чого ти ходиш сама в таку темінь? — запитав він.

— Так вийшло. Я вже йду додому.

— Тоді я тебе проведу.

— Не треба, — відрізала дівчина – боялася, що серце таки вискочить.

— Треба. А як щось станеться? Я ніколи собі того не пробачу, — сказав він і тут же додав: — До речі, мене звати Чарлі.

Він простягнув їй руку.

— Я Дейзі, — дівчина потисла руку і її огорнуло приємне тепло. — А як ти дізнаєшся, якщо зі мною щось станеться?

— Про це будуть писати в новинах. Але тепер не турбуйся. Ти зі мною.

Того вечора їй здалося, що все добре. А може і не здалося, а було так насправді. Відчуття, наче вона знайшла гармонію, баланс світами. І вже не було холодно, і все інше не мало значення. Чи знала вона тоді, що то було кохання? Мабуть, так.

Дейзі і Чарлі зустрічалися майже щовечора. Вони розмовляли про усе на світі. Їй хотілося говорити, дізнаватися будь-що, аби лише чути його голос.

Якось вони зупинилися в парку. Була весна, вже майже скрізь цвіли дерева і парк тонув у сніжній квітучості. Чарлі провів тильною стороною руки по щоці Дейзі.

— Я хочу тебе поцілувати, — прошепотів він ледь чутно. Нахилився до неї ближче і його вуста зустрілися з її вустами. Зупинився час. Серце дівчини шалено калатало, вона відчула на своїх губах солодкий смак, який не можна ні з чим порівняти.

Тоді вона хотіла сказати, що кохає його, але не змогла, наче щось завадило вимовити три простих слова.

Того дня теж ішов дощ, він стукав у шибки, а скажений вітер виривав з корінням квіти й обривав листя з дерев. Дейзі чекала Чарлі біля зупинки. Уже минуло пів години, а його все не було. Знову стало холодно, як і у вечір їхньої першої зустрічі. Дейзі щільніше замотала шарф і знову подивилася на годинник. Пів на сьому. Вона вирішила перейти дорогу, щоб почекати його біля їхнього парку. Лише одну мить Дейзі бачила перелякані золоті очі. Його руки штовхнули її, почулося вищання автомобільних коліс, машина різко зупинилося посеред дороги, дзеленчання скла і глухий удар в тандемі з дощем і громом.

Дейзі розплющила очі. Дощ змивав з її обличчя кров. Вона повернула голову і побачила поруч з собою Чарлі. Він був непритомний, увесь в крові. Дейзі несамовито закричала, але крик не міг втамувати біль у її душі.

На місці аварії вже збиралися люди, хтось викликав швидку.

 

Після довгої боротьби за життя Чарлі лікар сказав, що юнак пробуде в комі ще кілька днів. Але ці дні розтяглися на цілий рік.

Дейзі досі тримала його руку. З її очей текли сльози. Вона жодного разу не сказала Чарлі, як кохає його. Вона обіймала його, цілувала, насолоджувалася кожною миттю разом з ним, але так і не сказала, що він — її кохана душа. Чарлі врятував її, а тепер Дейзі хотіла врятувати його. Але все ж є щось, що звичайній людині не під силу.

Згодом вона заснула й уві сні побачила квітучий сад, струмок і вузеньку стежку, що вела кудись у далечінь. Там стояв сивий чоловік.

— Я ніколи тебе не забуду, — сказала вона йому.

— До зустрічі, — прошепотів він.

Уві сні Дейзі ненароком відпустила його руку.

Закінчився дощ і Чарлі помер з першим променем сонця.

Прийшла весна…

  • 11
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    11
    Shares

Підписатися на телеграм-канал

Читайте наш телеграм-канал!