Оксана Лозова
Доки земля ще крутиться

* * *

Вже так не стукай
Серце моє
Буде як буде
Буде як є
Літо відходить
Аж відтепер
Невідворотний
Серпень
Як серп
Вжалить
Не вжалить
А заболить
Мало
Не мало
Є тільки мить…

 

осінній листочок у траві

 

* * *

Кажеш, сину,
Журитись негоже…
Що чекає тебе у путі?
Друзів щирих і вірних дай, Боже,
Не дай, Господи, зрадника тінь.

А як ворог,
То рівний і гідний –
Добра сила долатиме зло –
Посилаю тобі на мобільний
Дев’яностий псалом.

 

* * *

Київ –
Батурин –
Борзна.
Чорна
Як ніч
Борозна.
Сейм
Вічний смуток несе –
Все?..

Ніжин –
Чернігів –
І Львів
Втишить
Невтишений біль…
– Хто Україна твоя?
– Я.

 

Паркан дерев'яний

 

* * *

Коли не віриш,
Що буває гірш,
Коли вночі і вдень –
Та ж темна ніч,
Коли ржавіє слово,
Наче цвях,
Коли не вірш,
а тінь від олівця,
Ніхто не винен,
Все в тобі самім –
Добро і зло,
Народження і тлін.
І доки
Бог тобі відміряв літ –
Ти цілий світ,
Один на цілий світ.

 

Малому Нестору

Будеш, Несторе, літописцем?
Що опишеш – сумну столицю,
Чорні села, міста розбиті?
Біди бідних? Свавілля ситих?

Посмутніли домівки наші,
Бо пішли на війну найкращі,
Як же хочеться їм – напишеш –
Голос неба почути в тиші!

Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис.

Нагадаєш: сліпі прозріли
І погнали лихого звіра,
І жили на землі, як люди…
Напиши! І нехай так буде!

 

Захід сонця

За мить
сховається
тонка пелюстка маку.
За мить – самотній небокрай.
Магічні знаки.
Блакить міняється на синь.
До ночі хилить.
Якоїсь дивної краси
блаженна хвиля.
Забуло небо золоте
ще й злотом ткане,
Що в мене був
без тебе день
важкий,
мов камінь.

 

Пелюстка маку. Квітка мак

 

* * *

Я доживу до середи
І доживу до понеділка,
І дочекається води
Вже деревце – не просто гілка.

З вербички виросте верба,
Хлопчина виріже сопілку,
І знову буде середа,
І пів життя – до понеділка.

 

* * *

Я тебе — від подиху, від кроку,
від печалі, сміху і тривог
до вершин і до глибин глибоких,
і до серця, де живе неспокій,
і до тиші, що прийме обох, —
знаю і не знаю.
Але знаю: ми з тобою разом кожну мить,
поряд навіть наші сни літають,
і одна краса одного краю
напуває, живить і п’янить.
Я тобою, як хмарина небом,
я тобою, як теплом весна,
де цвіте в зірках тоненький серпик,
я тобою повернусь до себе.
Ти — один, із ким я не одна.

 

* * *

Ми приречені жити нарізно
каже розум
А щаслива я тільки з тобою
знає серце
Відсьогодні берися за розум
каже ранок
Я без тебе помру до ночі
знає вечір

 

* * *

Нічого не міняється в житті:
Ні люди, ні стежки, ні хмари в небі,
І я – все та ж безмовна, тиха тінь,
Якій не віддалитися від тебе.

Нічого не міняється… Лечу!
А часом так хотілося б спинитись,
Промовити хоч слово. Та мовчу,
Тому що тінь не вміє говорити.

 

 

* * *

Відвага од відчаю,
Світлосте Ваша,
Відвага зірки,
Що зірвалася з неба.
Відвага хвилі,
Що розбивається об камінь.
Відвага жінки,
Яка кохає.

 

* * *
Не я одна
У снах молюсь:
– Не можу жити
Без любові…
І хтось признається комусь,
Що це було колись у Львові:
Летів за вітром
Цвіт і дим,
Чамрів і чах бузок пропащо,
І вперше був
Не кам’яним
Той лев,
Що квіти носить в пащі…

 

* * *

Цьому світу не дуже щастить,
Обертався то пеклом, то раєм,
Ним колись володів тільки ти,
А тепер тут нікого немає.

Рідко птиця яка долетить,
Рідко звір який знайде дорогу…
В цьому світі міг бути лиш ти,
В цьому світі не буде нікого.

 

Ідилія

У місті серед лісу,
У лісі серед міста
Тихенько сходить місяць –
Спиняється на місці.

В нору сховався шурхіт,
У небі зникла птиця.
І чути, як нечутна
Трава росте під листям.

Дерева сплять у тиші,
І спить в деревах тиша,
Почую, як покличеш,
Почуєш, як покличу.

 

 

* * *

Чи не досить
Тостів за кохання? –
Я не хочу більше чути їх…
На любов,
Що перша і остання,
Випав перший
Білий-білий сніг.

Що ж –
У грудях
Серце не спинилось.
Тихо ще.
Завія не мете.
Ще ніде нічого не змінилось,
Та нічого вже не зацвіте.

 

* * *

Ох, як я довго спала…
Леся Українка
“Лісова пісня”

Не пробуджуйте жінку зимою,
Коли світ у полоні снігів,
Навіть овид за білою млою…
Не пробуджуйте жінку зимою.

Не пробуджуйте жінку весною,
Хай поспить у квітневому сні…
Як не можете взяти з собою,
Не пробуджуйте жінку весною.

Не пробуджуйте – чуєте? – влітку –
В ніч, ясну від купальських вогнів,
Бо нема ні рятунку, ні ліку
Од вогню,
Що пробуджує жінку.

Не пробуджуйте жінку під осінь,
Як притишаться пристрасті всі –
Досить муки тієї, ой, досить…
Не пробуджуйте жінку під осінь.

 

* * *

Твоя ніжність – мов крадена:
Нишком обіймеш –
І страшно…
Нас ніхто не каратиме –
Кара приходить сама:
Замість вирію –
Клітка
Осінній стривоженій пташці,
І нікого,
Крім ночі,
На білому світі нема.

 

 

* * *

Це кохання – автограф болю,
І нікому його не стерти.
Я готова була з тобою
Як не жити,
То хоч би вмерти.

Посміхались лукаві люди,
І тріщали гранітні плити.
Це кохання зі мною буде
Не вмирати,
А довго жити.

 

* * *

Зима до кожного іде,
І вже осінній день не вдома,
І тулиться притихла втома,
Мов кошенятко до грудей.

Біліє тепло біла хата,
Біжить від холоду ріка.
Листок питає у листка:
— А де ти будеш зимувати?

 

* * *

Останній вірш
Над прірвою мовчання,
Бо вже мої слова тобі – тягар…
Присіла Муза втомлено на камінь,
Покарана найтяжчою із кар.
Куди тепер податись їй, опальній? –
Як прилітала – то до нас обох…
І от продиктувала вірш печальний –
Останній вірш.
Останній, як любов.

 

 

Молитва Франсуа Війона
За Булатом Окуджавою

Доки Земля іще крутиться і Сонце ще світить нам,
Господи дай же ти людям цим, чого ще у них нема:
Мудрому дай голову, коня — лякливому в путь,
Дай щасливому грошей… Боже, й мене не забудь

Доки Земля іще крутиться — Господи ще не край,
Ще владолюбцям, Господи, владою тішитись дай,
Дай відпочинок щедрому, доки зірки зійдуть,
Каїну дай розкаяння… Боже, й мене не забудь.

Я знаю: ти все умієш, а вірую в мудрість твою,
Як вірить солдат убитий, що він проживає в раю,
Як вірує вухо кожне у Слово, яке прийшло,
Як вірим, о Боже, всі ми, а творим не знати що.

Господи мій, Боже, зеленоокий мій,
Доки Земля іще крутиться, і це вже їй дивно самій,
Доки ще час не судний, доки триває путь,
Дай же ти всім, чого просять… Боже, й мене не забудь.

 

Про себе:

«Називайте мене поетом», – написав колись світлої пам’яті Петро Сорока. Так хотілося б мати право повторити це за ним…
Працюю зі Словом. З юних літ. Роботу в редакціях газет змушена була перервати на десять років, щоб заробити дах над головою. Але творчість – процес безперервний. І в ті часи з’являлися вірші, пісенні тексти, щоденникові записи. Інша річ, що не завжди вистачало часу на їхнє шліфування. На жаль. Бо то були молоді роки, що могли би стати найпродуктивнішими в творчому зростанні. Надолужувати важче, але можливо. Принаймні хочеться в це вірити. Може, пережите ще виллється сторінками прози, до якої все частіше звертаюся, чи й випробую інші жанри. Донедавна працювала редактором художньої літератури літературно-мистецького часопису «Дзвін», нині редагую наукову літературу. Авторка півтора десятка різножанрових видань: книжок поезії, прози, перекладів. Лауреат літературних премій імені Маркіяна Шашкевича та імені Леся Мартовича. Член НСПУ з 2000 року.
Оксана Лозова

 

– – – – – – – – – –

Фотоілюстрації Оляни Рути

  • 271
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    271
    Shares