Галина Кирпа
Я книжку неба читала

Kvity kulbaby dvi kvitky u travni.

НА СХОДАХ НЕБА
Я книжку неба
читала
пізно увечері –
при теплій лампадці серця,
що кидала світло до стелі,
перетворювала її у високе небо,
на східцях якого сиділо
мале дівча
й малювало слово любов.
А слово пручалося,
фальші сахалося,
гіркотою бралося,
у молитву клалося.

Я книжку неба читала,
все ступала вгору і вгору
до того малого дівчати,
що на східцях сиділо,
малювало слово ЛЮБОВ.
І здавалось мені,
що я теж дотягнуся до Неба,
і так, щоб ніхто не бачив,
ангелам – Божим дітям –
ви́цілую сльозу.

Я ноги збила…
Я душу збила…
Та щось світило…
Та щось манило –
дівча на сходах
і білі крила.

 

МОЯ КРИХКА ДУША

Моя крихка душа
давно уже
розбилася б, мій Боже,
на скалочки дрібнюні,
і ті давно вже
розлетілися б за вітром.
Але ти  вчасно
підставляв долоні, Боже,
і вітра завертав напівдорозі.
Я все дивуюсь,
як Ти відчуваєш,
що ця душа крихка
й без Тебе їй
не жити?

 

МОЛИТВА НА ЩОДЕНЬ

Дай Боже
здоров’я рідним і друзям,
яких я люблю
і які люблять мене.
Дай на щодень,
на щоніч
і навіки.
Але не забудь
і про тих, що відвертаються,
осуджують, обмовляють
і живуть собі так,
наче мене вже нема на світі.
Прошу Тебе –
не забудь про них
у щоденних своїх турботах,
мій Боже єдиний,
навіть тоді,
коли мене й справді
не буде на світі.
Людям завжди легше,
як про них бодай трішечки
хтось думає.

 

МІЙ РІДНИЙ САД

У моєму саду
кожна яблуня
мені мов рідна:
і коли вона цвіте,
і коли на ній
зав’язуються яблука.
А доспівають вони
довго-довго,
день і ніч,
тиждень за тижнем,
місяць за місяцем.
Зривати спілі яблука –
то цілий ритуал,
немовби аж святковий.
Як радісно заходити
в свій сад,
де яблука зростають,
наче діти!
Але сьогодні…
Що це з ним таке?
Чого це світять яблуні
гілками
і голим листям змахують
сльозу?
Їх і без мене вже
хтось обірвав.
О Господи!
Либонь, не досить
замикати хату й душу,
ще треба замикати
й рідний сад.

 

ГОРЕ

Горе згорнулося
калачиком
і лягло біля порога –
затамувало подих.
Не відчиняй дверей!
Може, воно побачить
що тут його не чекають
та й піде собі геть.

 

 ДОЩ НА ІМ’Я ВІВАЛЬДІ

Сьогодні дощ ходив по місту,
як Вівальді,
здавалось, пори року вибирав,
і вибрати ніяк не міг, бо літо…
А він найдужче в світі любив літо,
пострибував легенько по калюжах
і радісно сміявся:
– Та хай би ще хоч трохи
літувало літо!
Його ж ніколи не буває вдосталь, –
тоді струснув зухвало головою
й полопотів босоніж по траві.
Чи дощ то був,
чи, може, сам Вівальді?

 

ЗА ОБРІЙ

Любий мій, рідний,
от і ми вже ідемо за обрій:
лельом-полельом…
лельом-полельом…
Пам’ятай лиш одне:
якщо я, бува, дійду перша,
не бійся,
що зникну.
Я обіцяю
не заходити далеко,
не заблукати
і не загубитись.
Я обіцяю
стати і чекати.
Ти тільки йди на світло
моїх заплющених очей –
щоб опинитися
в моїх обіймах.
Не бійся,
руки тебе впізнають:
лельом-полельом…
лельом-полельом…

 

ЯК З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІРШ

Вірш може тебе збудити
посеред ночі,
урватися у сон,
змести його з очей
і пошепки промовити:
– А ось і я!
Бери мене собі,
я – твій
і більш нічий.

Вірш може зачепити
тебе злегка на льоту,
коли впаде листком
із дерева сухого.
А може випірнути з дна затоки
і скинутися рибкою на плесі.

Вірш може наздогнати тебе в лісі
й водити по галявах
цілий день.
А може навіть, ніби кінь,
примчати
і довго-довго пастися у лузі.

Вірш може захопити, наче дощ,
десь у дорозі,
посеред вітрів.
А може відчинити твої двері
тоді, як ти нікого не чекаєш –
й нікуди не захоче йти
від тебе.

І що тобі залишиться?
Нічого!
Хіба що усміхнутись
і впізнати:
– А ось і ти –
мій довгожданий вірш!

 

КІНЦЕВА ЗУПИНКА

Їду в швидкісному потязі
і дивлюся у вікно.
А там пропливають картини:
он тато качає мед,
і на голові в нього сітка,
яку обліпили бджоли;
он мама прополює мальви,
а ті мовби цілують їй руки
трохи шерехуватим листям;
он баба веде корову до бугая
і пильнує, щоб вона не вирвалася;
он сестра стрибає через стрибалку
і лічить до ста;
он брат вишиває хрестиком
зайця у смушковій шапці,
що сидить на пеньку
і курить більшу за себе люльку;
он дівчинка, схожа на мене,
мугиче собі під ніс колядку,
щоб не збитися ввечері
під вікном у хрещеної;
он кіт, що блукає садом
і не лишає слідів…
Раптом потяг зупиняється
і провідник каже:
– Станція Старість.
Ніхто не хоче тут виходити,
однак виходять.
Тут усі виходять,
бо хто повернеться в потяг –
буде їхати далі.
А наступна – кінцева,
а там –  хоч-не-хоч –
доведеться виходити.
Може, поїхати назад?
І справді – добре було б назад.
Сідаю у швидкісний потяг,
що йде в протилежний бік,
вибираю місце біля вікна
й знов дивлюся на ті картини,
що вже бачила.
Так добре усе видно,
наче все це було сьогодні чи вчора.
Аж ось поруч сідає мале хлоп’я
і каже:
– Пхе, саме поле,
ні на що й дивитися!..

 

***

Я вже не людина,
а жовтий листок,
що впав із тополі
додолу.
Дівчинко
в ситцевій сукенці
до колін,
не пробігай так швидко
мимо!
Може, піднімеш листок?
Може, візьмеш його собі
замість закладки
в книжку?
А може, й не піднімеш –
я теж була колись така, як ти
й так само пробігала мимо…
мимо…
у ситцевій сукенці до колін…

 

***

Старий чоловік не знає,
скільки йому років,
бо давно дивиться не в дзеркало,
а тільки у вікно.
Коли бачить,
що зривається вітер,
то вибігає і йде за ним услід
і повертається аж затемна додому.
Ну й хто тут скаже,
скільки йому років?
Ну й хто тут знає,
куди ходить вітер
на цілий день –
на цілий божий день?

 

НЕМАЄ ТУТ…

Немає Валентина й Валентини,
нема Світлани,
Ліди
і Юрка…
Євгена і Марії теж немає –
немає  з  н а м и.
Не стало Ґуннель,
Торґні,
Геннінґа і Ульфа –
без жодного
прощального листа.
А там і Міколас забув гукнути
“iki pasimatymo!”, як завше,
та і Петро лише
змахнув рукою
й подався у незвідану дорогу…
Світ спорожнів
навіки й непоправно.
Відчутно страх як,
що їх  о т у т немає.
І водночас так дивно,
що  н е м а є,
що їхні усмішки вже т а м  –
за небокраєм…
Хоч небокрай
не так уже й далеко –
якщо йти поглядом,
дістанешся за мить.
Вони не помирають –
я це знаю –
а першими заходять у засвіття,
протоптуючи стежку нам.
Щоб як зустрітися,
то вже не розлучатись.

 

У ГРИБА НАРОДИВСЯ СИН

У Гриба народився син.
– Дарую тобі шапку, –
сказав Гриб.
– Тільки ніде її не знімай.
Не треба виставляти напоказ
свої маленькі вушка.
Нехай всі думають,
що вух у нас немає.

 

ЛІТО НЕ МИНАЄ

Літо не минає –
літо пролітає.
Ще й забирає з собою
усіх ластівок і лелек.

Навчи мене, літо,
без них зимувати!
І швидше вертайся  додому!

 

ВІТЕР

Вітер з дерева впав
і забився.
Ні, не забився –  ущух.
Чи, може, й не ущух,
а вже помер?
О ні, о ні!
Так хочеться,
щоб хоч вітри
не помирали…

 

***

Рано-раненько,
вдосвіта
іду вітатися
з деревом –
задираю голову й гукаю:
– Привіт, Тетянко!
Як же ти виросла –
вже зовсім доросла.
І до неба тобі тепер ближче,
ніж до землі.
Тепер ти усе, мабуть, бачиш,
то й скажеш,
скільки на світі
тополь, яких називають
Т е т я н к а м и ?

 

***

Ти ще не прийшов,
та на моїх плечах –
досі вчорашні обійми.
І не можна їх струсити
і забути.
Вони лежать на мені,
як сонце на траві –
не ворушиться
ані бадилинка.

 

***

Сонце сідає в море –
красиво і трохи страшно:
що з ним буде
завтра?
Чи випливе з глибини?
Які сни йому сняться?
І чи сняться ті сни?

 

***

Люди живуть у фейсбуках,
у блогах:
копаються,
нишпорять,
клікають,
лайкають,
гиркаються,
сваряться –
в полоні дивних слів,
непомітно для себе
втрачають свободу.
Хоч вона, та свобода,
схожа на потрісканий пеньок
край покинутого саду,
куди вилазить
найменша у світі мурашка –
щаслива вже тим,
що її ніхто не бачить.

 

***

Усі мовчать –
як змовилися.
Озвався тільки
соловейко
за вікном.
Тоді – іще один…
іще… іще…
Й здалося,
що озвався цілий світ.

 

***

Побачитись на хвильку,
обійнятись,
щокою притулитись до щоки.
Великий Боже, як Тобі сказати,
що ця любов – навіки й на віки.

Вона все чує, тільки
не говорить,
бо мовчазна, як восени полин.
Великий Боже,
в її серці – горе,
й воно невтішно скімлить і болить.

Побачитись на хвильку
й розтягнути
цю хвильку в нескінченно-довгий час.
Великий Боже, поможи відчути,
що Ти на віки вічні любиш нас.

 

ДРУЖБА

– Мене звати Мальва,
– сказала квітка.
– А мене – Галя, –
сказала я.
Отак ми й познайомилися.
Відтоді дружимо.

 

***
Петрові Сороці

Є люди
схожі на ліс,
де всі дерева – брати,
а всі зозулі –  сестри.
Є люди
схожі на явір,
ясен чи тополю.
Але одна людина
схожа на цілий ліс,
де б’ється серце
явора, ясена й тополі.
Він знає там
кожну зозулю
на ім’я
і з кожним горобчиком
уміє перецвірінькуватися.
І не лише тому,
що він поет
(поетів на світі більше,
ніж зозуль і горобчиків),
а тому,
що чомусь лише йому
довірив
Господь Бог
велику і глибоку
душу лісу.

 

***

Ну от, вишенько,
ти мені все віддала,
а далі я й не дістану.
Залиш ті ягоди собі –
буде чим пригощати
пташок небесних.

 

***

Це не зима минає,
а життя:
лежала вчора
скатертина снігу –
і вже нема!

 

УЛІТКУ

Улітку всі байдикують:
квіти нічого не роблять –
тільки цвітуть.
Дерева нічого не роблять –
тільки ростуть.
Річка нічого не робить –
тільки хлюпоче.
Лиш сонце товчеться по небу
і все танцювати хоче!

 

***

Видно,
де кінчається поле
і починається ліс.
А як побачити,
де кінчається літо
і починається осінь?
За якою річкою?
За якою горою?
Будь ласка,
скажіть мені це,
якщо хтось побачить.

 

***

Хмари порвались на клапті.
Не знаю, чи зшиє їх вітер,
чи буде носити по світу,
аж поки і зовсім зносить.

 

***

Тепер нікого вдома не застанеш  –
усі никають
велелюдними базарами фейсбуків
і марнославні правлять баляндраси.
Хоч краще б нам ходити
поміж буків,
тополь і яблунь, вишень і беріз.
Разом із ними листям укриватись,
а восени тихенько опадати
і присипляти трави у садах.
Тремтіти на морозі голим віттям
посеред всюдисущих завірюх,
триматись душами
за синю пристань неба,
змітаючи долонею розпуку,
яка сама ніколи не відступить.
І лиш напровесні вбиратися в зелене,
легенький шовк накинувши на плечі,
й босоніж бігти –
навпрошки у літо.

 

***

Устигнути до затяжних дощів
надихатись теплом і надивитись:
на бляклий берег, знічені кущі
й усохлу квітку, що так хоче пити.

На яхту, що сюди не доплива,
на дві далекі, як міраж, хмарини,
на тінь, що слідом ходить, мов жива,
і на гніздо в очеретах качине.

На стежку забуття і вороття,
на осокір, що небо підпирає,
на спомин, де біжить мале дитя,
на все, що є, і все, чого немає.

 

***

Іти… іти… й зненацька заблукати
у пралісі хтозна-колишніх снів,
просити Бога: “Вбережи од втрати
і від засилля легковажних слів”.

Розтане темінь – легко, як сніжинка,
струсне росину полиновий цвіт.
Зітхне душа, немов старенька жінка:
– Ну от, благословилося на світ.

 

***

Поети мали б жити на луках,
збирати, як бджоли,
нектар із кульбабок,
ночувати,
заплющивши очі,
в дикій конюшині
і втікати від слави
світ за очі
у глибокі-глибокі праліси.
А там –
цілувати ясенам листя,
вмиватися досвітньою росою,
втиратись вітром
і повертатися в будні –
чистими душею
як ангели.

 

***

Знаєте, що таке
безсоння?
Це коли ночі
немає кінця-краю
і, здається, можна пережити
життя заново,
а тоді заблукати
в непролазному сні.

– – – – – – – – – – – – – –

// Київ. – 2019. – Ч. 1-2.

Фото Оляни Рути

 

  • 169
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    169
    Shares