Іронія. Поезія. Життя
Лілія Овчиннікова
Отримавши якісну гуманітарну освіту (серед друзів мала репутацію «інтелігентки-інтелектуалки», хоча якісно я також і лаяюсь), я все не могла зрозуміла навіщо ж світові потрібна поезія:
Живи у діжці.
Розтрощи собі голову сокирою.
Вирощуй тюльпани під дощем.
Тільки не пиши віршів.
Мій посил до віршів влучно сформулював Чарльз Буковскі у порадах до молодої людини. Вибагливими естетами я вважала людей, які затамувавши подих читали вірші, або ж просто жертвами освіти – шкільної чи університетської. Бо ж саме в закладах освіти нам розкладають по поличках добре й зле, статусне й звичайне, авторитетне й маргінальне. Хитромудрі сплетіння ямбів з метафорами, хореїв із метоніміями поставали для мене наче діадеми – гарна прикраса та на який захід її одягати не зрозуміло. Шевченко – добре, та поле й снопи мене не цікавлять. Сосюра вбитий радянською системою геній – ну що ж поробиш, коли полишив лише трактор. Леся? Леся чудова, та немає часу на містифікацію весни, коли випускні екзамени перейшли в сесії, а потім в дедлайни та гонитву за кращою роботою або гарним чоловіком.
А потім зі мною трапилось «Ночь. Улица. Фонарь. Аптека… Аптека. Улица. Фонарь». Мої відчуття, мою мозаїку повсякденності 21 сторіччя ще 100 років назад операціоналізував Олександр Блок. Тож поезія постала для мене відчуттям реальності – ємним, влучним, хірургічним. А нині реальність, а отже й поезія, – це коротко. Уривок. Стрім. Зараз. Бо сучасне життя досить заглобалізоване та поділене на соціокультурні стилі, блоги, арт-платформи та акції супротиву. Супротиву в усіх смислах – владі чи світу, системі чи партнеру.
…кожного ранку відтворюючи рухами
Пальців контури своїх обличь, так ніби
Самі янголи водять їхніми
Бритвами, легко й відсторонено,
Кожного ранку,
Кожного ранку,
Поступово наближаючись
До теплих артерій.
Сергій Жадан
Однак хто є українськими поетами? Вони називають себе будь-ким, окрім поетів. Прозаїками, рок-співаками, перекладачами, організаторами театралізованих перформансів та акцій громадянської непокори. Натомість, коли при зустрічі вітаються та анонсують себе як «відомий український поет», то одразу слід розуміти, що за набором словосполучень скривається лише символізм мозкової неповноцінності. Як той зелений горошок в банці, що вирощений з мозкових сортів.
Поезія – це актуальне життя особистості чи суспільства. Слова – це смислові коди суспільства та нації. І ось тому Шевченко й понині живий, наче Цой. А Жадан і Вакарчук – є героями українського часу. Їх поезія розкриває наше буття з прекрасами і без. Нудне або закохане. Офісне або вулично-страйкове. Поезія реальності збуджує, ріже, надихає, розкриває очі та закохує нас у своє життя.
Я не відвів очей, ти хайку поглядом мені складала.
А далі ми залишились одні,
Ти там віддала більше ніж могла мені.
А потім уві сні ти в ванні з молоком мене купала.
Святослав Вакарчук
