Марія Гончаренко
З циклу
В МОЇЙ НЕВИДИМІЙ КРАЇНІ
коли стає місяць уповні
на срібну гору
прилітають дві птахи
два праначала
Неба й Землі
згортають блакитні крила
вдивляються
у мою притомлену душу
пильнують аж поки
не відновиться її сила
і тоді
спрозоріє гора
і зіллються з блакиттю птахи
***
бринить повітря –
то тюльпанів хор
відлунює у вишній сфері
а білі хмари
вічні монгольф’єри
стоять і слухають
і я стою
***
ген-ген по траві
наче ті бульбашки після дощу
застигло дозріле насіння кульбаби –
його зіжне і засіє одразу вітер
***
дерева стоять як чари
повінь висока –
весна
риби дивними стали
одна що в намисті – я
та скоро спаде вода
звичайною буду я
***
Бик упіймав Ніч межи роги –
впертий спокусливий
на мене не дивиться
а вдалину…
Йому байдуже? –
Ні
він у ярмі –
Чому? –
Плуга тягне
оре небесну ниву
***
і поранена левиця
опікується левенятами
і скошена трава тоді пожухне
як дозріє насіння…
іду і посміхаюсь
я ця левиця і ця трава
я продовжусь у дітях –
не викосити мене
не здолати
***
блискавкою вечірниця пролетіла
за собою шлях на мить засвітила
напружилась ночі невидима сила
повітря стало терпким як ожина –
в зелених спалахах
наближається
Жива
***
серед хмар і дерев
намалюю величезну Рибу
і попливемо з нею
в добу Водолія
до Великої Води…
я вже малюю цю Рибу
і прозоріє тепло повітря
***
занесені снігами
на далекому хуторі
ось зараз
живуть
позаземні
в людських оболонках
вони дивуються –
як можна витрачати час
на пусті балачки і на битви
й бодай хвилину
не спостерігати
красу що навколо
не збільшувати її
не відлунювати
у всесвіт…
***
малюю рясний дощ
всіма барвами
дощ веселковий
радість моя безмежна –
мужніють наші сини…
***
щоранку дивуюся –
і як небо не трісне
від сміху химер які проповзають
між вікнами що навпроти…
лишень перше проміння
торкнеться стіни
вони завмруть
а я розглядатиму
їхні чудні тіла
і знову подумаю –
з якого виміру вони
для чого тут…
дивен світ
***
на ранок
вітер досяг щільності полотна
і зараз
несамовито грюка надворі
наче витрушує зо всіх усюд
пилюку цілого світу
що назбиралася за віки
***
сиджу на хмарі –
світе мій
ти досконалий ти величний
і простір свій що у мені
розширюєш у вічність…
терплячий ти…
***
сонце плавиться на обрії повільно –
лише на мить застигне
сліпуча ріка між небом і землею
та за хвилю зникне
і засутеніє
***
ви залишили мене жати
на полі нашого смутку…
до самої ночі працюю
як зірки висипають –
відпочиваю
а рано-зранку знову
працюю на полі нашому
і ніколи його не вижати
і ніколи його не перейти
і ніколи йому не відцвісти…
обробляю старанно це поле
радію від того
чому ж не меншає суму…
***
над нами – око бурі*
биче око
око Тура
над Україною
недремне око
Чому над нами? –
Бо над Турицею…
____________________
* офо, ілюмінатор, око тайфуну, биче око – область прояснення в центрі циклону, хмари величезним амфітеатром оточують її.
2018, Київ
