Галина Кирпа — авторка багатьох поетичних збірок, книжок оповідань та новел, упорядник хрестоматій та читанок для дошкільнят та молодших школярів, антології поезії української діаспори. Переклала чимало книжок з білоруської, данської, німецької, норвезької та шведської мов.
Нещодавно видала першу повість для дітей «Тринадцятий місяць у році».
Нова книжка Галини Кирпи про десятирічну дівчинку Катрусю з родини інтелігентів та її двоюрідного брата Костика. Бабуся і дідусь дівчинки учителювали в сільській школі, а тато й мама — письменники. Крізь призму світосприйняття маленької дівчинки-фантазерки постає широка панорама сільського та міського життя, дуже неоднозначний світ дорослих. У її родині цінності справжні. Тут звикли радіти звичайним речам: улюбленій роботі, природі, своїм друзям — домашнім тваринкам, багатству навколишнього світу. Татове захоплення — полювання. Але він нікого не вбиває «бо полює фотоапаратом». Завмерши біля куща смородини, виглядає квітку, яка «зараз визирне з пуп’янка», потім її фотографує. «Я торопію: невже це та сама манюня квітка смородини? — дивується Катруся. — Переводжу погляд із її портрета на “живу квітку”, порівнюю їх і з захопленням дивлюся на тата. Що він із нею зробив?!» У мами дві найвірніші подруги і коли вони збираються разом, перечитують свої давні листи, поринають у світ дитинства — забувають про все на світі.
Катрусина баба Оля, яку називають Баболя, бо так зручніше, та Дід на пенсії. Дівчинка жила у їхньому селі вільним життям, у любові, до школи майже постійно і потім на канікулах, разом із Костиком. Діти й дорослі — у цілковитій гармонії одне з одним і з природою, ніколи не скучали, не були самотні, бо з ними повноцінно перебували літературні герої: кіт Мартин і Неквапи, Бузиновий цар, Мері Поппінс, Пеппі, Карлсон, Домовичок, Ох і Старий Лев та багато інших. Діти побіля дорослих займалися посильною працею: поливали рослини, садили дерева, прибирали в хаті та в садку, вечорами разом читали гарні книжки. Коли мамина подруга малювала картину, бабуся спостерігала за її творчістю: «Ти ба, який місяць, — казала Баболя, що любила стояти й просто дивитися на місяць. — Хмари одним махам порозсував, та й світить. І тепер так видно, що вишивати можна, не те що малювати». А Дід садив дерева, називав їх пестливими словами. Скажімо, він не казав «донешта» чи «пепенка», а тільки «Донешточка» і «Пепеночка», ніби то були імена малих дівчаток. До такої гарної української мови та звичаєвих родинних стосунків діти й звикли. Якою мала зрости Катруся в такій родині? Звісно, доброю, співчутливою, серйозно замислюватись над життям та його проблемами, перебуваючи на боці Добра.
Така яскрава історія: У магазині дівчинка побачила іграшку Картатика — негарного лупатого кота. «Я полюбила його з першого погляду. І саме через те, що… він був такий негарний. Хто його купить? — подумала я. — Хто пригорне і зігріє? Хто поцілує? Зрештою, хто його любитиме?»
У дівчинки розвинуте оригінальне мислення, адже дорослі завжди уважно вислуховували Катрусю, намагалися зрозуміти її фантазії. Їм, до слова, це добре вдавалося. «І ось що я вам скажу — робить висновок дівчинка. — На світі багато є такого, чого не буває! Навіть більше, ніж того, що буває». І вона розповідає чергову красиву історію про старенького равлика і стареньку равличку, які попід руку мандрують навколо калюж, вальсуючи. «І мені так шкода, що їхнього вальсування ніхто, крім мене, не бачить. З однієї простої причини — всі кудись поспішають і нікому на думку не спадає стати й подивитися». І справді, скільки чудових миттєвостей ми пропускаємо, постійно кудись поспішаючи. А чи воно того варте?
Коли Катруся часом приїжджала до міської квартири мами й тата, вони з мамою виходили на дитячий майданчик біля будинку гратися в пісочку. І спостерігали подібні картини. «Неподалік на лавках уже сиділи дві мами. Одна плела шапочку, а друга смалила сигарету й так затягувалася, що хмарами диму закутувала навіть візочок зі своєю сплячою дитинкою… Моя мама не витерпіла і мовила їй з докором: — Як Ви можете? — І почула у відповідь: — Токо нє надо мєня учіть… что хачу, то і дєлаю.
Згодом підійшла третя мама з пляшкою пива і з мобільним телефоном біля вуха. Її донька просила, щоб мама її погойдала. Та відповіла: — Ти мене вже пошті достала! Скоко раз павтарять?! — потім помітила нас і додала: — Шо за дітьо? Не понімає…»
Катруся вперше почула таку мову і спитала, чи це часом не німецька. «Мама відповіла: — Ні, не німецька. — А яка? — допитувалась я… — Ніяка. — А хіба є така мова? — Та є, відповіла мама».
Отак Катруся познайомилася з панями, яких назвали Токомамою та Скокораз. Згодом, коли стала школяркою, в усьому великому будинку вона не мала з ким поговорити нормальною мовою, окрім сусідки Ніни, батьки якої — телеведучі. Але й Ніна, коли виходила на вулицю, говорила з дітьми такою самою ніякою мовою, щоб не бути «білою вороною».
Пізніше, коли Катруся з татом і мамою поїхали до Литви, її вразило, що в містечку Ніді всі говорять тільки литовською мовою. «Там литовською говорять навіть море і дюни… Я вже переконалася, що тут навіть метелики литовці. Хоч пояснити цього не можу».
Не обминають Катрусю й інші дорослі проблеми. Якось до них у гості набилася «лукава пані», яка, погостювавши наступного дня на маминій роботі просторікувала: — Там з першого погляду видно, що вони націоналісти! Всюди рушники, книжки й картини!..
— Правду казав Дід, — мовив тато. — Досі не перевелися нишпорки-стукачі. Їхній час минув, а вони — плавають. Як гнилі тріски.
«Про стукачів у нашій хаті я вже не раз чула. Хоч найбільше таки від Діда, бо він називав пору своєї молодості “епохою стукачів”. Мовляв, вони, ті стукачі, йому залили сала за шкіру. Настукали так, що мало з університету не вилетів…
Ех, подумала я тепер: а що якби та лукава пані побачила нашу з Костиком криївку?! Чи не приписала б і нам крамолу? Настукала б у поліцію, що ми американські шпигуни і готуємо теракт? Або готуємося повалити владу? І що тоді — прощавай хутір? Повезуть нас туди, де раки зимують, та й викинуть у Біле море?..»
Катруся мріяла мати подругу на все життя. Це могла бути Ніна, батьки якої переїхали в інший район. Там Ніна пішла в іншу школу, але обіцяла Катрусі телефонувати, зустрічатися… Утім, поїхала, та й забула. Найвірнішої подруги не вийшло.
Повість «Тринадцятий місяць у році», хоч і перша повість авторки, написана дуже цікаво, чудовою мовою, зрозумілою дітям і дорослим. Відчувається великий досвід перекладацької роботи найкращих дитячих письменників світу.
