Стрічка «Останнє кохання на Землі» не принесла продюсерам захмарних прибутків, а її авторам – визнання критиків та численних похвал. Проте, можливо, ця рецензія стане поштовхом розглянути цей фільм – як приклад інтелектуального оригінального сучасного кіно.
Фантастичну мелодраму режисера Девіда Маккензі було знято у 2011 році за сценарієм Кіма Фупца Окесона. Ролі закоханої пари Майкла та Сюзан виконали Юен Макгрегор та Єва Грін.
За приторною мелодраматичною назвою ховається апокаліптичний сюжет – один з можливих сценаріїв загибелі людства. Стосунки чоловіка та жінки, завжди складні, іноді скандальні, болючі та непередбачувані, розвиваються на тлі незнаної досі епідемії, яка стрімко поширюється країнами світу. Люди одне за одним втрачають здатність розрізняти смаки, чути, говорити. У цієї епідемії немає інкубаційного періоду, ніхто не знає, яким чином вона передається… Останньою крапкою у цій історії стає розуміння, що пройде лишень кілька тижнів, місяців і люди попрощаються із здатністю бачити.
Варто відзначити сміливий задум режисера: аби якнайреалістичніше передати атмосферу фільму, після кадрів про втрату людьми слуху глядач дивиться фільм у повній тиші. Жодної музики, інструментального супроводу, голосів… Останні хвилини фільму на екрані – темрява. Усе, що залишається глядачеві – слухати внутрішній монолог героїв, вербалізований потік свідомості.
Я належу до когорти глядачів, яких не зворушили до сліз такі відомі стрічки, як: «Титанік», «Хатіко». Проте фільм «Останнє кохання на Землі» дивилася, затамувавши подих. Це історія сутності людських почуттів, це розкриття психології, це – людина навиворіт, з усіма її вадами та недоліками. Ця стрічка лякає своєю правдивістю, реалізмом і водночас дає надію на те, що спасіння – це не перемога над роботами, кіборгами. Це перемога над собою.
