Загребельний П. Гола душа : Повість / П. Загребельний. – Харків : Фоліо, 2003. – 253 с.
Коли жінка пише про жіночі переживання, виходить жіноча література. Коли ж це робить чоловік, виходить «Оргазм. Сарказм. Маразм». Тут вам і гола душа, і сповідь перед диктофоном, але залишається враження, що Клеопатрою Січкар вкотре скористалися, – навіть для свого творця (ще однієї гримучої змії) вона тільки засіб, щоб пообурюватися з абсурдності радянської системи. Але слухати про це з уст ексцентричної й сексуальної жінки, а не нудного представника чоловічого царства таки набагато цікавіше.
Найбільша цінність повісті абсурду (так визначає жанр автор) у гострому сатиричному змалюванні системи зсередини, очима її гвинтика, що знає гласні і негласні закони. Виявляється, що вірні слуги партії ніколи не нудьгують. Вони охоче заповнюють вакуум неперспективних сіл, піонерських таборів, дач найвищого керівництва, вагонів СВ, інтуристівських номерів. Їм не відомий дефіцит – «польська косметика, югославське взуття, болгарські дублянки, чеська біжутерія, німецька білизна, єгипетські парфуми, фінські костюми, японські куртки…». Кругообіг кадрів у цій системі теж далеко не хаотичний: ставлять вдень, знімають вночі, що дається згори, так само й відбирається згори, а стабільність можна знайти тільки у середній ланці. Відмовити автору в почутті гумору й майстерному викритті життя в партійних кулуарах не можливо. Персонажі хапають усе, що їм перепадає, і це не заважає їм цинічно виголошувати: «В кого є кабінет, в того буде й квартира. Закон соціалізму!»
У центрі номенклатурного безумства – історія злету й падіння Клеопатри Микитівни Січкар, в арсеналі якої неймовірна зовнішність, 69 видів усмішки, «будь ласочка» і великі амбіції. Павло Загребельний використовує кілька цікавих прийомів для творення цього образу. По-перше, рух по соціальній драбині знаходить вияв у її імені: спочатку Клава, ім’я для села, де вона росла, і для низів партії на зразок Кібця; далі Клеопатра – протеже динозавра, представника найвищого ешелону, якого вона бачить раз у житті; але найточніше ловить її суть Тодя, який усе знає, – Євка: «А хто ж ти? Думаєш, цариця Клеопатра? Євка і є. Бо така ж дурна, як наша прародителька. Тримайся мене, а то впадеш і ніхто не підведе». Але жіноче самолюбство, віра у власну винятковість і призводять до краху. Адже Клеопатрі хочеться щедрих подачок від верхівки, троянд від Брєжнєва, а не чесного бартеру з середньою ланкою.
По-друге, автор охоче роздає оцінки, які з жіночих уст звучать набагато дошкульніше. Найголовніша образа – імпотент. У царстві сарказму і маразму таке звання отримують майже всі, кому влада, довідки чи сидіння у президіях замінили всі інші бажання (особливо стосовно самої Клеопатри Микитівни). Дістається усім: демократам («Імпотенти з вусами?»), комуністам («не мужчина, а ходячі штани»), академікам («І хто б же міг подумати, що такий мужчина може виявитися неапетитним, як пісний борщ!»), пасажирам поїздів («Усі п’яні, немиті, гидкі, всі імпотенти») та й її законному чоловіку («Його імпотенція перевершить тепер усі буржуазні імпотенції, разом узяті?»). І справа тут не в ненаситному лібідо, просто проти них чари Клеопатри Микитівни безсилі. Мрії про вепрятину, себто про нахабних мужчин, що рвуться крізь всі перепони, не заважають їй дошкульно характеризувати представників цього сорту, Кібця вона називає помазком, а злих епітетів для Тоді – море. Бо у своїх фантазіях Клеопатра варта більшого.
Одна із найцікавіших знахідок Павла Загребельного у «Голій душі» – три прошарки номенклатури перетворюються у три окремі світи: партійні низи – це тваринний світ, де панує нахабство, сила і морський закон, середня ланка – це потойбіччя, де хазяйнують домовики, тіні, привиди, відьми, інопланетяни, верхівка – це світ божеств, хоч Клеопатра і їхню мужність оцінює, щоправда вже не так різко. У радянському світі знаходиться своя Вальпургієва ніч – нічний бенкет на дачі у Заліссі, з хороводами навколо вогнища, оголеними дівицями, карнавальними законами. І хоч Клеопатрі єдиній з жінок дають право на тост, це свято чоловіче, і її справжня функція – нарешті потрапити в руки Тоді. Тодя Рябокляч – найбільш виписаний чоловічий персонаж. У ньому є риси змія-спокусника, Мефістофеля.
Володіючи величезною владою, плетивом інтриг і знаючи все, певний період він прислуговує Клеопатрі, щоб потім вимагати свою плату. Це своєрідний дилер, що торгує владою і знайшов ще одну спраглу до неї клієнтку. А коли та наївно думає, що змогла вирватися з його кулака, забирає у неї статус і змушує оголити душу.
Гола душа для Клеопатри – це момент, коли виявляється, що за гарним личком і тілом (у молодості) і посадою (додається пізніше) немає нічого. Вона гордо говорить, що не прочитала за життя ні книжки, і замість знайомства зі своєю сферою управління вивчала асортимент баз і чоловіків. І тут виявляється головна слабкість твору: не завжди віриться, що говорить Клеопатра. Часто з-за маски проривається автор, йому не позичати красномовства і афористичності, соковитої мови, якою написаний твір, але це однозначно не рівень оповідачки. Малоймовірно, що вона здатна на самоіронію, нотки якої іноді проскакують, чи на розлогий пасаж про передчуття Чорнобиля з апокаліптичними настроями, коли вже через кілька сторінок заявить: «Чорнобильська катастрофа, «Адмірал Нахімов», Вірменський землетрус… – хіба це все могло зрівнятися з тим, що обрушилося на мене?» Не можемо виганяти автора з його твору, але якщо вже це сповідь перед диктофоном (хоч при перевиданні цей підзаголовок відкинули), то хай би священик не переказував її змісту з власною оцінкою.
Керування культурою – момент вже не настільки цікавий. Нею і досі намагаються керувати, а заклики ліквідувати Міністерство культури ні до чого не ведуть. Абсурд залишається абсурдом. Інтелігенція очима Клеопатри Микитівни – постійне джерело проблем. Але і її можна укоськати солодкими словечками. Цікаво, чи іронізує Павло Загребельний і над собою, він же теж належав до партії, до правління Спілки письменників, чи вважає себе вищим за таке, пишучи: «Кожен сміється, вважаючи, що це сказано не про нього, а про його сусіда». І чи слова: «Малохольний «класик» життя не давав своїми романами. Плодючий, як кролик. З нього лилося, як із самовара, в якому забули закрутити краник. Щороку нова книжка! І все – романи, і кожен роман несе дарувати!.. Романи треба крутити в житті, а не на папері, і з справжніми мужчинами, а не з такими жовтолицими кастратами, як оцей «класик»!» – тут лише, щоб показати обмеженість Клеопатри, чи в них відчуває частку правди?
Загалом тематика і образна система твору однозначно виграшні. Павло Загребельний виявляє майстерність перевтілення, обираючи оповідачкою жінку та ще й з діаметрально протилежними цінностями, хоч і не завжди переконливо. Саркастичність, влучність прізвиськ, порівнянь і метафор, висока емоційність мови якимось чином змушують відчути певну симпатію до Клеопатри Січкар, хоч вона далеко не позитивний персонаж. Але що точно у ній є – це воля до життя. Воля до влади, якщо хочете. У прямому сенсі. Хоч хтозна, можливо, вона б оцінила Шопенгауера чи Ніцше. Але хто керує, той не читає. А хто читає, той не керує.
