Дайте мені хорошу книгу, і я забуду, що існують соціальні мережі.
(Н. Хаммоуда)
Цей вислів мною сказаний недаремно. Саме на нього мене побудила збірка оповідань Адель Станіславської “Правда і кривда”. Тільки-но взявши книгу до рук, перше, що вразило -ілюстрація палітурки. Половина білого відділяється від чорної частини гілкою зеленої едери переплетеної із гострим терням, так само, як цвітуча правда перплетена із жорстокою кривдою.
Починаю читати. У першому оповіданні під назвою ” У наступному переродженні.” авторка торкається важливої теми, присущої усьому жіноцтву. Вона пише: ” У наступному перероджені я буду чоловіком. Сподіваюся, у цьому втіленні я достатньо спокутую, аби заслужити цю привілегію…” Напевно більшість жіночої половини людства розділяють думки авторки, бо добре розібравшись, таки чоловікам багато більше чого дозволено, і багато більше чого прощається на відміну від нас- жінок. Ми залежниці, а вони-господарі.
“Ім належить усе. Навіть те, що їм не належить”, – пише авторка.
Оповідання “Маски-шоу, або Благими намірами.” також сповнене глибокими філософськими роздумами. Авторка розповідає свою історію, але в ній вміщена історія більшости із нас. Ідеться про щирість і чистоту людської душі від народження, яка дорослічаючи пізнає тягар лукавства, зради і замаскованості почуттів, і, з часом, якби не хотів, таки робишся схожим на інших: хитрим, лукавим і твердошкірим, бо життя тебе ламає під себе. Життя, щоправда, ставить перед людиною вибір, але чи зможе людина вибрати той, правильний для себе шлях? Чи зможе не змилити у словах, відношеннях, коханні?
Читаю далі. Оповідання “Феномен під назвою жінка” знову порушує тему ріжності між чоловічою та жіночою половинами. “Чоловік- істота досконала.-пише Аледь.- Інша річ-жінка. Це істота з набором, які вона сама собі породжує”. Отже -цей набір, то жіночі фантазії. Ними вона живе, зваблює, втримує біля себе, кого їй хочеться. І доки їй хочеться, доти чоловік у її фантазіях буде принцом на білому коні. А коли приходить розчарування, вона все розуміє, що це просто круті життєві віражі, а чоловік її зовсім не принц голубої крові, а простий смертний, як в принципі і вона сама. Просто вона жінка: хитріша, сентиментальніша, раціональніша, а тим самим і мудріша. А він-простий чоловік, який любить тебе такою, яка ти є, а ти тим і користаєшся… Авторка словами наче пензлем у небагатьох фразах зуміла дивно вималювати загадані òбрази.
Особливо вразило оповідання “Голодна як собака”. Розповідь глибокоемоційна, саме настільки, наскільки глибока проблема соціального беззахисту самотніх і знедолених у сьогоднішньому світі, а собливо в Україні. Авторка доречно підіймає тему, бо дуже боляче, що людина, а в нашому випадку стара самотня жінка, відпрацювавши ціле життя не має можливості фінансово себе отримати, мліючи від голоду, просить милості у перехожих, порівнюючи себе із собакою. Сумно і боляче. Спасибі за висвітлення проблеми.
У оповіданні “Жіноче щастя” пані Адель розповідає про важке життя героїні оповідання із своїм чоловіком- нелюбом. Оповідання написане у формі діалогу. Героїню розпитує про жіноче щастя подруга, яка ніколи не знала чоловічого кохання. Прочитавши відповідь жінки вже й сама себе запитую, що краще: жити із нелюбом, бо стерпілося? жити заради дітей? чи все ж ліпше самій усе життя? Дуже сподобалось. Дякую.
Оповідка “Файний” не залишить байдужим ані одного, хто хоча б раз її перечитає. В ній переплелись усі почуття разом: кохання, біль, страх, провина, смуток і злість. Життя великої частини українських жінок сплелись у долю головної героїні оповідання, Ганни. “Дівка хоче фійного, а жінка доброго”-народ каже. І в розповіді Адель це прислів’я підтвержене найкращим способом, бо з файним зазнала бідоньки Ганна. Ох, зазнала!
“Бабине весілля”. Чомусь, перш ніж починати читати, я собі уявила, що то буде сетирична оповідка із бувальщини. Але ні. У оповіданні йдеться про жіночу вірність, про єдине і вірне, я б сказала, навіть, вічне кохання до свого чоловіка, якого все життя любила і чекала, хоч він уже давно жив своїм власним життям. Була нелегкою доля, але баба Дарина усе стерпіла смиренно, за що отримала вдячність від Господа -можливість воз’єднатись із своїм чоловіком хоча б на тому світі, бо обоє зімкнули повіки в майже один день.
Оповідка “Час рікою пливе” зачепила за живе. Можливо той, хто ніколи не покидав меж рідного краю, хто ніколи не був в еміграції чи в далині від рідного дому, так глибоко не проникнувся б нею. Але мене дуже вразила розповідь. Чоловік, який давно жив далеко від рідної сторони, до самої старості гірко переживає розлуку із рідним краєм-своєю Коломиєю. З ностальгією слухає українські пісні, пропускаючи через себе кожне рідне слово. Жаль, що його найближча людина-російськомовна дружина не розуміє його відчуттів, бо для нього ті пісні-то його молодість, його Батьківщина, його минуле в чужині життя. А для неї просто ” пєсня, как пєсня”. Аледь зуміла дуже точно й тонко вгадати і передати стан душі емінранта, який щиро любить рідну землю і вболіваж за нею.
Драматична новела ” Будь щасливий, коханий” має щасливе закінчення. Усі стежини і дороги, які простеляє нам доля, часом схрещуються у тих місцях, в яких ми ніколи не могли б і уявити. Так і герої новели Він і Вона, молоді, та уже із тягарем вдівства за плечима. знайшли своє щастя на цвинтарі, коли прийшли провідати своїх рідних.: Він- дружину, а Вона -чоловіка. Їх стежина схрестилась власне там, і вже далі переросла у дорогу спільного щастя.
Оповідання “Правда і кривда” не на стільки оповідання, як настанова дорослої жінки, яка побачила багато правди і кривди у своєму житті, нам-молодим. Настанова-молитися, бо й сама тільки молитвою і рятувалася від усього злого у житті. У молитві наше спасіння.
“Різдво”. Така гарна назва, але така важка розповідь. Зрада подруги не менш болюча від зради коханої людини. А коли подруга ще є й причиною розлуки із коханим -тут важче й болючіше вдвічі. Як зрозуміти? Як пробачити? Як забути? Чи мож забути, якщо тобою маніпулювали, оббріхували, вкрали в тебе те, що належало тобі-твоє кохання, твоє щастя? Вкрали, і насилу зробили своїм. У “Різдві” головною героїнею виступає сестра зрадженої жінки, яка боляче переживає за понівечену долю рідної сетри.
Дуже сподобалось оповідання “Софія”. Авторка, ніби вустами нині постарілої жінки, Софії, оповідає про її таке важке життя. Розповідає про сирітство, про тяжкий труд, про кохання до Андрія, про бідне заміжжя, за яким послідувала швидка розлука з чоловіком. Злидні, сльози, безсонні ночі у свекрушиній хаті без чоловіка. Непорозуміння із власним батьком, і зрада коханого, але водночас підтримка і допомога від чоловіковї тітки, яка, як ніхто інший, розуміла Софієн біль. Друге заміжжя, народження дітей, друге вдівство, і туга за чоловіком, якого ніколи не кохала, але до якого звиклася, притерпілася. А ще, впродовж цілої розповіді паралельно із життям Софії живе своє життя Петро -той перший, один-єдиний, якого усе життя кохала, але так і не дозволила своєму коханню виплеснутись за межі власного серця, тамуючи й собі його усе життя.
Новела “Болить” зачепила глибокими філософськими роздумами про життєві цінності, про добро і зло, про земні гріхи і Божу милість до вмираючого чоловіка Миколи. Так, саме милість, бо не завжди Бог дає страждання за кару. Часто навпаки: страждання, як звільнення від содіяних гріхів ще тут-на землі. Але в чому Миколова провина? В тому, що любив? В тому, що прощав? А може ті роки лежання і болю дались для того, щоб вдостач натужùтись за колись покинутим краєм, за старою матір’ю, яка не дочекалась сина із світів, за вербами і тополями, за коровами на зелених лугах, і шумом буйних лісів. Хто зна’, але саме ті сюжети приходять до нього у сни, чи то у передсмертні марева…
У мініатюрі “Вчися” Адель Станіславська передала (напевно) відчуття усіх матерів, які мають дітей-школярів. Адже, дійсно, кожна із нас бажає власній дитині тільки добра, тому повсякчас наказує дитя, щоб те добре вчилось. Інакше із нього не “вийдуть люди”. Але рідко хто задумується над тягарем того натиску, який ми-матері покладаємо на маленькі тендітні плечі наших діточок. Система “тисне” зі свого боку, не шкоджуючи ані дитячого здоров’я, ані психіки. Вчителі зі свого боку виправдовуються, бо “вони вимагають згідно програми”. А хто ті люди, що складають програми для наших дітей? Хто вони? Якій системі належать ті, хто руйнує здоров’я наших дітей? Отже оповідання “Вчися” спонукає на роздуми перш за все батьків. Дяка авторці за тему!
“Дупа”-так назвала Адель свою, завалось би, не таку вже й вишукану оповідку, якби тема її не була такою боючою. Якщо коротко, то в оповідання йдеться про водія і міліціянтів, які хотіли “щось із нього вдоїти”. І, здавалося б: що тут такого? Щоденна справа, яка трапляється на дорогах нашої держави. Всюди так. Так, було, є і ( нажаль, ще довго) буде. Але якщо вдуматись, то тема піднята авторкою дуже важлива. Суть її полягає у кількох словах, але, читаючи, робиться страшно від того, куди котиться людство. Куди котимось ми-українці? В яку пропасть женемо нашу Україну? Чому нам не боляче за її долю? Як висловлюється пані Адель, звертаючись до України:
“Чи ж такої доленьки ти прагла?
Хто тебе про се питає?
Кому се болить?
Чужим?
Їм байдуже. У них свій клопіт.
Тебе свої занапащують. Їм за втіху.
Нема бо в світі жорстокіщого ката за рідного…”
А все це тільки тому, що ніхто не цікавиться нічим, окім власної дупи, щоб примстити її на м’якше крісло, та ще й позурчніше, і затриматись на ньому подовше.
І завершує збірку психологічно-драматична новела під назвою “Мушля”. Твір досить важкий за змістом і за темою, бо на першому плані виставлений головний герой Володимир, зі своїм нелегким, чàсом жорстким і не зрозумілим характером, але водночас ранимим, і слабким, бо пережив дуже важке життя, починаючи ще від народження. Тяжкі життєві випрбування, що випали на долю його матері, Валентині, відбилися, як тавро, на Володьковму житті, і на його складному войовничому характері. Вісутність батька, який наче б то й був, але не мав великого впливу на сина, бо ніколи його за власного не рахував, любові до сина не показував. Тому ці обставини залишили свій слід у характері чоловіка. Звідки тягнулась причина тій поведінці, Володька не знав, але вона тягнулась звідкись із далека, із витоків його життя, можливо із самого зачаття, тонкою чорною ниткою прошиваючи всю його долюаж до старості. Від усього пережитого чоловік закрився в собі, як у мушлі, до якої, до самого скону, не давав нікому доступу. Навіть обзавівшись власною сім’єю-жінкою, дітьми й онуками, він не навчився любити і віддавати комусь свою любов.
Що хотілося б додати до аналізу творів: Адель Станіславська не просто написала ці оповідання. Ні! Кожне із них вона відчула своєю душею. В кожному із них вона залишила частинку себе. Життя кожного героя авторка прожила, вистраждала, і пропустила через власне серце, викладаючи усі ці цікаві і болючі історії на папері.
А від себе хочу побажати творчої наснаги, нових віршів та оповідань, багато нових книг і вдячних читачів.
Дякую Оксані Шевців-Мазур за чудові ілюстрації до збірки!
24.07.2016
П’яченца. Італія.
