* * *
Ми сіра глина спалених осель,
Ми чорний попіл знищеного світу.
Куди тікати нам і де подітись
Від того, що любили над усе?
Нема страху, і сліз уже катма.
Голодні пси над хатнищами скімлять,
І ми вросли в цю землю аж по тім’я,
Так глибоко, що далі вже пітьма…
Але зима, як біль жахний, мине.
Прийде весна – сподівана і вільна! —
І заспіває нам пісень весільних,
І тих, кого чекали, поверне.
* * *
І знову ніч, на шмаття рвана,
І жах, і біль несамовитий.
Стражденних душ відкриті рани
Ні сном, ні часом не зцілити.
Розбитих мрій крихкі останки
Збирати вже немає змоги…
Та зійде сонце на світанку —
І ми подякуємо Богу.
ПРОБУДЖЕННЯ
Воскресне весною крига —
Проллється дощем з небес.
Душа від зими оклига,
Неначе бездомний пес.
Травою проб’ється ніжність
Крізь буднів тверду кору.
Пророки, святі й безгрішні,
Укотре за нас помруть,
Щоб знову явити світу
Любові найвищу суть.
Поглянь: оживають міти
І звістку благу несуть.
МОЛЬБА
Нехай легкою буде ця зима,
Хай благодатним буде наше літо,
В якому нам творити і радіти,
З любов’ю віддавати і приймать.
Нехай весна втамує давній біль,
Хай восени прийде блаженна втома,
І спокій запанує в нашім домі,
І розпачу не буде у мольбі.
НІЧНЕ ПРОРОЦТВО
Все станеться так:
По заметах прийдуть посланці,
Щоб зняти закляття з віками таврованих істин.
І зрушиться лід на пробудженій ними ріці, —
І води очистять просякнуте скверною місто.
Знетямиться тиша:
По всьому ні сліз, ні страху,
Лиш віра в очах і любов у спокутному серці.
А спомин жахний про недавню годину лиху
Хіба що в легендах луною з-потойбіч озветься.
Сьогодні вночі ця епоха безгучно помре,
Як вигасло-жухлі у серпні нескошені стебла…
Риплять у раю перемерзлі суглоби дерев,
І стигма кривавить на сході просвітлого неба.
* * *
Марнота марнот, —
все марнота.
Екклезіаст
Дзвіниці душ ударили на сполох!
Олжа віків осипалась, мов тиньк, —
І паралельні явлені світи
Схрестилися раптово, наче долі.
Впадуть печаті. Жертви і кати
Похилять на Суді покірні чола.
Щоб розімкнути простір часокола,
Він має вдруге з вічності прийти
І нагадати, втілившись у Слові:
— Все марнота марнот, окрім Любові.
НАПУТТЯ МАЙСТРА
Тепер іди. Пізнай свою любов,
Яка в тобі одвіку і навіки, —
Вона усе, вона і є сам Бог,
Бо ані меж не знає, ані ліку.
Тепер і тут — завія чи розмай —
Радій життю щодумки, щохвилини.
Зникає час, де простору нема,
Тому ніхто ніколи не загине.
Ніхто ніколи. Світу суєта
Мине, як біль, розчиниться у тиші.
І ти збагнеш: усе — любов свята,
Свята любов, дарована Всевишнім.
ДАР
Цей віщий дар — немов прокляття,
Хоч нишком плач,
хоч вовком вий:
Снують видіння, наче таті,
В обуді снив, у снах яви.
Ти можеш, роджений незрячим,
Устами викресать вогонь.
Неначе Бог тобі назначив
Ректи від імені Його.
Як письмена, читаєш долі
На мові каменю й трави.
Неначе Бог тобі дозволив
Тривожить мертвих, як живих.
Промов жахне імення звіра —
І ляже звір до ніг твоїх.
Неначе Бог тобі довірив
Гріхи спокутати за всіх.
Спізнати міру всіх печалей,
Збагнути суть усіх начал —
Оце і є твоє начало,
Оце і є твоя печаль.
ТЕПЕР І ТУТ
Вже літо бабине минає.
Та серед холоду й осмут
Є та любов, що нас єднає
Тепер і тут,
Тепер і тут.
Є сяйво музики і слова,
Що сіє в душах доброту.
Є, врешті, ти і я — ab ovo* —
Тепер і тут,
Тепер і тут.
Є та поезія у прозі,
В якій буття предвічна суть, —
Як Бог у нас, як ми у Бозі.
Тепер і тут,
Тепер і тут.
—————————
* Від самого початку (лат.)
ЗАКОНОМІРНІСТЬ
На свіжих могилах наших страхів
виростуть квіти нашої Свободи.
На чорному згарищі наших сумнівів
постане храм нашої Віри.
З розбитих мушель нашої байдужості
проллється світло нашої Любові.
Отче наш, Що дав нам свободу вибору,
позбав нас ілюзій наших.
Про автора
Олег Завадський народився 1968 р. в селищі Володарка на Київщині. Закінчив архітектурний факультет Української академії мистецтва (1993) та Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1999). Працює архітектором у м. Києві. Автор книжок поезії: «За браком вічності» (1997), «Рай прихованих надій» (1999), «Пощо слова» (2001), «Заполоч» (2014). Член НСПУ з 2001 р.
