Давній лист до поета Івана Драча з нагоди його п’ятдесятиліття (17 жовтня 1986 р.)
Калина, ота теліжинська калина, при вогні якої народилося ваше слово, Іване Федоровичу, уже стала символом. Уже її видно на весь білий світ – оту теліжинську калину Івана Драча. Вона яснить із рідних ваших Теліжинців до вашого серця, а тоді із вашого серця – до Теліжинців, і ніколи не покидає вас: ні в житті, ні в творчості, що злилися воєдино. Як ніколи не покидають вас і ті дитячі стежки з далекої минущини, що не заросли забуттям. Бо для поета все – на відстані серця. Ви це потверджували кожною новою книжкою. А їх у вас багато. Та ж не з тих ви поетів, чиї книжки необхідно було б зараз перелічувати. Ваша творчість високо й заслужено поцінована. 1976 року за книжку поезій «Корінь і крона» ви удостоєні Державної премії імені Т. Г.
Шевченка.
Вашу поезію пізнаєш із перших слів. Вона відразу полонить несподіваністю і дивовижністю світобачення. Спершу здивує, а згодом уже зрозумієш, що те диво стає тобі в пригоді: ти робишся мовби видющішим і чутливішим, тягнешся душею до незвичного оранжевого сонця і промовляєш, ніби приказку: «Я чую, як в мені сто сонць на дні, я чую, як в мені сто сонць на дні…» Це якийсь аж магнетичний вплив слова на людську душу.
Ти чуєш молоду ходу весни і ніжну мову берези, чисту мелодію вітру і терпляче мовчання калини. Ти бачиш, як нуртують безсонні джерела душі і пломеніє незгасна свіча правди. Тієї правди, яку треба пронести крізь усе життя, крізь усі бурі-лихоліття, з якою треба пройти під громами-блискавками, якщо ти – Людина.
Ваша поезія, Іване Федоровичу, достеменно Сонячна Країна, в якій за столицю править Біла Мамина Хата з її мудрим буттям, з її теплим диханням, з її безкраїм чеканням і безмовним благословінням дітей на добру долю. Цю Країну лишили вам у спадок Михайло Коцюбинський і Юрій Яновський, Олександр Довженко і Андрій Малишко, Павло Тичина і Василь Симоненко. Ви творите її далі – і ваш голос упізнаваний між ними. Так і стоїть вона, ваша Сонячна Країна Поезії, з відчиненими навстіж вікнами. Нехай же так і стоїть,
збираючи під своїми вікнами вдячних читачів.
Галина Кирпа
Іван Драч
БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК
В соняшника були руки й ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
БАЛАДА РОДУ
В мого роду – сто доріг.
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду.
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче.
Сто стежин у світ летить,
Він – сто першеньку протопче.
Роде рідний! Не стилушить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу…
САМОТНЯ ЛАСТІВКА
Самотня ластівка на дроті —
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, —
Чому ж без вирію вона?
Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
Її мина, її мина.
Чи, може, їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп’ястися з цілим світом —
Така печаль, що аж до дна.
Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.
До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна — і не одна…
ХІБА ЧЕКАТИ ПЛАТИ ЗА ДОБРО?
Хіба чекати плати за добро?
Нехай в руці зламається перо,
Нехай твоя зламається рука,
Що за добро добра собі чека!
Добро твориться просто – ні за так.
Так, як цвіте і опадає мак,
Як хмарка в’ється і сміється пташка,
Як трудиться мурашка-горопашка.
Хай сіє зерна скрізь метка рука,
І в океан добра тече ріка,
І не зросте із нього ковила…
Лиш так змагаймо океани зла…
На фото: У студентському гуртожитку Київського університету ім. Т.Г. Шевченка (вул. Освіти, 4) – Іван Драч та Анастасія Слинько, 1958 р. Публікується вперше.
