I
Мій дядько Хосров, людина шаленої енергії та невимовної журби, мав один рік за друга маленького чоловіка зі старої країни, що був усередині спокійним, мов скеля. А смуток виражав тим, що змахував пилинки з колін і мовчав.
Цей чоловік був араб на ім’я Халіл. Він був заввишки з восьмирічного хлопчика, однак, як і мій дядько Хосров, мав довжелезні вуса. Було йому, ймовірно, шістдесят з гаком. Та попри вуса, у серці він був радше дитиною, аніж чоловіком. І очі мав зовсім дитячі, лише сповнені роками спогадів — роками й роками розлуки з речами, які глибоко любив, як-то з рідною землею, його батьком, матір’ю, братом, конем, або ще чимось. Волосся на його голові було м’яким, густим і таким же чорним, як колись, із проділом на лівий бік. Таким, як маленьких хлопчиків, які щойно дістались Америки зі старої країни, навчали робити їхні батьки. Його голова була, фактично, головою школяра, окрім вусів, і тіло теж дитяче, якби не широкі плечі. Він не говорив англійською, лише трохи турецькою, кілька слів знав із курдської, кілька вірменської, але загалом він рідко говорив. Коли ж заговорював, то здавалося, що голос його виринає не стільки з нього самого, скільки з глибин старої країни. До того ж говорив він так, ніби шкодував про цю потребу, ніби жалюгідним було саме намагання людини висловити те, що неможливо висловити, ніби будь-що сказане, лише посилило б смуток, який жив у ньому. Як він завоював довіру мого дядька Хосрова, людини, яка мала хоча б щось нам розповісти, залишилось для всіх таємницею. Небагато можна дізнатися в того, хто без упину базікає, не кажучи вже про того, хто переважно мовчить, а заговорює, як-от мій дядько Хосров, аби лишень вилаятись або звеліти замовкнути іншим. Мій дядько Хосров, імовірно, зустрів араба в кафе «Аракс».
Мій дядько Хосров підбирав собі друзів та ворогів, зважаючи на те, як вони грають у тавлі, або як цю гру називали в Америці — бекгеммон. Будь-які ігри — це перевірка людської поведінки під час стресу, і хоч мій дядько Хосров був, певно, людиною, що найтяжче переживає програш, сам він зневажав будь-кого, хто програвав не гідно.
«Чого ти побиваєшся?» кричав він на такого. «Це лише гра, хіба ні? Ти що, життя своє втрачаєш?»
Сам він втрачав життя щоразу, як програвав, але не міг і припустити, щоб інший сприймав гру так само близько до серця, як він. Для всіх гра була лише грою, як він вважав. Для нього ж гра була долею — що вирішувалась за гральною дошкою, з якимось нікчемним супротивником, що, кидаючи гральні кості, заговорював до них турецькою, умовляючи їх, шепочучи, вигукуючи та ще по-всілякому перед ними принижуючись.
Мій дядько Хосров натомість зневажав кості, вбачаючи в них свого особистого ворога, і ніколи не говорив з ними. Він кидав їх за вікно або через кімнату, змітаючи дошку зі столу.
«Собаки!» кричав він.
А потім, вказуючи пальцем на свого опонента, він кричав «А ти! Мій земляк! Як тобі не соромно. Ти принижуєшся перед ними. Ти їм молишся. Мені соромно за тебе. Я плюю на цих собак».
Звісно, ніхто не грав у тавлі з моїм дядьком Хосровом двічі.
Ця кав’ярня була в свій час відомим та важливим місцем. Нині це теж так, хіба що багато хто з тих, хто відвідував її двадцять років тому, вже помер.
Здебільшого це місце відвідували вірмени, але приходили й інші. Всі, хто пам’ятав стару країну. Всі, хто її любив. Усі, хто грав у тавлі та карткову гру скрабл у старій країні. Усі, хто насолоджувався їжею старої країни, її вином, ракі та маленькими філіжанками кави по обіді. Всі, хто любив її пісні та історії. І всі, хто любив побути в місці зі знайомим ароматом, за тисячі миль від дому.
Здебільшого мій дядько Хосров приходив сюди близько третьої години дня. Якусь мить він стояв, озираючи присутніх, а потім сідав у кутку, сам. Зазвичай він сидів годину, нерухомо, а потім ішов, страшенно розгніваний, хоча ніхто з ним і словом не перекинувся.
«Бідні малі», — казав він. «Бідні малі сироти». Або, буквально, «Бідні й опалені сироти».
Бідний і опалений — це неможливо перекласти. Однак немає нічого скорботнішого, ніж бідний і опалений у житті й у світі.
Найімовірніше, сидячи одного разу в цій кав’ярні, мій дядько Хосров помітив маленького араба і впізнав у ньому людину гідну. Можливо, чоловік сидів і грав у тавлі, з широкими плечима над дошкою, з похмурою дитячою головою, сповненою розуміння та жалю, і, можливо, після гри мій дядько Хосров бачив, як той підвівся й виявився не більший за дитину.
Можливо навіть, що той чоловік прийшов до кав’ярні і, не знаючи мого дядька Хосрова, зіграв з ним у тавлі та програв, і не нарікав; і, власне, добре зрозумів, хто такий мій дядько Хосров — хоча йому не казали. Може бути навіть, що араб не молився на гральні кістки.
Яким би не було джерело їхньої дружби, яким би не було взаєморозуміння між ними та що б вони не поділяли, так чи інакше, час від часу вони разом заходили до нашої вітальні, де їм були раді.
II
Вперше, коли мій дядько Хосров привів араба до нас додому, він знехтував тим, щоб представити його. Моя мати припустила, що араб був нашим земляком, можливо, далеким родичем, хоча він був трохи темнішим за більшість представників нашого племені та меншим. Що, звісно, не мало значення: не більш як чарівність роду, різноманітність та особливості, їм притаманні, що переходять до наступних поколінь.
Араб сів першого дня лише після того, як моя мати запросила його декілька разів почуватися, як удома.
«Чи був він глухий?» — міркувала вона.
Ні, було видно, що він чує. Він слухав дуже уважно.
Можливо, він не розумів нашого діалекту. Мама запитала, з якого він міста. Він нічого не відповів, лише змахнув пил з рукава свого пальта. Потім по-турецьки моя мати сказала: «Ви вірменин?» Це араб зрозумів; він відповів турецькою мовою, що він араб.
«Бідний і опалений сирота», — прошепотів мій дядько Хосров.
На мить моя мати уявила, що араб хотів би заговорити, але незабаром стало очевидно, що, як і мого дядька Хосрова, ніщо не засмучувало його більше. Він міг, якщо потрібно, говорити; але, направду, сказати було нічого.
Моя мати віднесла цим двом тютюну та кави й жестом попросила мене піти.
«Вони хочуть поговорити», — сказала вона.
«Поговорити?» — сказав я.
«Вони хочуть побути на самоті», — сказала вона.
Я сів за стіл у їдальні й почав гортати сторінки журналу Saturday Evening Post річної давності, який знав напам’ять — особливо фотографії: Jello, дуже архітектурно; автомобілі, що збирають навколо вишуканий натовп; ліхтарики, які освічують темні закамарки; столи, заставлені стравами, що парують; юнаки в шикарних костюмах і пальто; та всілякі інші картинки.
Однак я, мабуть, занадто швидко гортав сторінки.
Дядько Хосров крикнув: «Тихо, хлопче, тихо».
Я зазирнув у вітальню саме вчасно, щоб побачити, як араб змахує пил зі своїх колін.
Двоє чоловіків сиділи у вітальні годину, а потім араб дуже глибоко вдихнув через ніс і, не промовивши ні слова, вийшов з дому.
Я пішов у вітальню й сів там, де сидів він.
«Як його звати?» — запитав я.
«Тихо» — сказав дядько Хосров.
«Ну, як його звати?» — запитав я.
Мій дядько Хосров був такий роздратований, що не знав, що робити. Він став гукати мою маму, наче його вбивали.
«Маріам!» — крикнув він — «Маріам!»
Мама поспішила до вітальні.
«Що таке?» — сказала вона.
«Прожени його, будь ласка» — сказав дядько Хосров.
«Що сталося?» — сказала вона.
«Він хоче знати ім’я араба».
«Ну добре, — сказала мама. «Він дитина. Йому цікаво. Скажи йому».
«Зрозуміло», — простогнав дядько Хосров. «І ти теж! Моя рідна сестра. Моя бідна й опалена маленька сестричка».
«Ну, як звуть араба?» — запитала мама.
«Не скажу», — сказав дядько Хосров. «Це все. Я не скажу».
Він підвівся і вийшов з дому.
«Він не знає його імені», — пояснила мама. «І тобі нема чого дратувати його».
Через три дні, коли мій дядько Хосров і араб прийшли до нас додому, я був у вітальні.
Мій дядько Хосров підійшов просто до мене і сказав: «Його звати Халіл. Тепер іди собі».
Я вийшов з дому і чекав на подвір’ї одного з моїх двоюрідних братів. Через десять хвилин ніхто не прийшов, тож я пішов до мого двоюрідного брата Мурада і цілу годину сперечався з ним про те, хто з нас буде сильнішим через п’ять років. Ми боролися тричі, і я тричі програв, але одного разу ледь не виграв.
Коли я прийшов додому, то чоловіків уже не було. Я побіг просто до вітальні з двору, але там було порожньо. Єдине, що залишилось у кімнаті – це їхній запах і запах тютюнового диму.
«Про що вони говорили?» — запитала я маму.
«Я не слухала», — сказала мама.
«Вони взагалі розмовляли?» — запитав я.
«Я не знаю», — сказала мама.
«Не розмовляли» — сказав я.
«Деякі люди говорять, коли їм є що сказати, — зауважила моя мати, — а деякі — ні».
«Як можна говорити, якщо ти нічого не кажеш?» — запитав я.
«Ти говориш без слів. Ми завжди говоримо без слів».
«А яка ж тоді користь зі слів?»
«Зазвичай невелика. Здебільшого вони корисні лише для того, щоб приховати те, що ти справді хочеш сказати, або щось, що ти не хочеш видати іншим».
«Так усе ж, вони розмовляють?» — запитав я.
«Мені здається, що так», — сказала моя мати. «Вони сидять собі, попивають каву та палять цигарки. Вони ніколи не розтуляють рота, але постійно говорять. Вони розуміють один одного і їм не потрібно щось вимовляти. Їм нема чого приховувати».
«Вони справді знають, про що говорять?» — запитав я.
«Звичайно», — сказала мама.
«Так про що ж?» — запитав я.
«Я не можу тобі сказати, — сказала мама, — бо це не виразити в словах; але вони знають».
III
Весь рік мій дядько Хосров і араб приходили до нас додому час від часу і сиділи у вітальні. Іноді сиділи годину, іноді дві.
Одного разу мій дядько Хосров раптово крикнув до араба: «Не звертай на це уваги, я тобі кажу», — хоча араб нічого не сказав.
Але переважно вони нічого не говорили, поки не приходив час іти. Тоді мій дядько Хосров тихо говорив: «Бідні й опалені сироти», а араб змахував пил з колін.
Одного разу, коли мій дядько Хосров прийшов до нас один, я зрозумів, що араб не був у нас вдома вже кілька місяців.
«Де араб?» — запитав я.
«Який араб?» — сказав дядько Хосров.
«Той бідний і опалений маленький араб, що приходив сюди з вами», — сказав я. «Де він?»
«Маріам!» — крикнув дядько Хосров. Він стояв, нажаханий.
«Ой-ой», — подумав я. «Що знову не так? Що я вже накоїв?»
«Маріам!» — крикнув він. «Маріам!»
До вітальні зайшла мама.
«У чому річ?» — сказала вона.
«Будь ласка» — сказав мій дядько Хосров. «Він твій син. Ти моя маленька сестра. Будь ласка, відправ його геть. Я люблю його всім серцем. Він американець. Він народився тут. Він стане великою людиною колись. Я в цьому не сумніваюся. Будь ласка, прожени його».
«Чому, що сталося?» — сказала мама.
«Що сталося? Що сталося? Він розмовляє, ставить питання. Я люблю його».
«Араме» — сказала моя мати.
Я також скочив на ноги, і якщо дядько Хосров гнівався на мене, то я ще більше гнівався на нього.
«Де араб?» — запитав я.
Дядько Хосров вказав на мене мамі — з розпачем.
«Ось», — сказав він жестом. «Твій син. Мій племінник. Моя власна плоть і кров. Бачиш? Ми всі бідні й опалені сироти. Усі, крім нього».
«Араме», — сказала моя мама.
«Але якщо ти нічого не кажеш, — сказав я, — як мені зрозуміти? Де араб?»
Мій дядько Хосров вийшов з дому, не сказавши ні слова.
«Араб помер», — сказала мама.
«Коли він тобі сказав?» — запитав я.
«Він мені не казав».
«Але як ти дізналася?» — запитав я.
«Я не знаю як, — сказала мама, — але він помер».
Мій дядько Хосров не приходив у наш дім багато днів. Деякий час я думав, що він ніколи вже не повернеться. Коли він нарешті прийшов, то став у вітальні, з капелюхом на голові, і сказав: «Араб помер. Він помер сиротою в чужому світі, за шість тисяч миль від дому. Він хотів повернутися додому й померти там. Він хотів знову побачити своїх синів. Він хотів знову поговорити з ними. Він хотів відчути їхній запах. Він хотів почути їхнє дихання. У нього не було грошей. Він весь час думав лише про них. Тепер він помер. Можеш іти. Я люблю тебе».
Я хотів розпитати його ще трохи, особливо про синів араба, скільки їх було, як довго він був без них і таке інше, але я вирішив, що ліпше відвідаю свого двоюрідного брата Мурада і перевірю, чи не вдасться перемогти його тепер, тож я пішов, не сказавши ні слова — що, певно, дуже сподобалося моєму дядьку Хосрову, і заронило думку, що, може, є й на мене якась надія.
З англійської переклала
Наталя Корінь
Про автора:
Вільям Сароян (1908—1981) — американський письменник вірменського походження. Звертався до різних жанрів і тем — від своєї історичної батьківщини до пацифізму. Був удостоєний Пулітцерівської премії, від якої відмовився, а також «Оскара» за найкращий сценарій («Людська комедія»).
У збірці «Мене звати Арам», присвяченій вірменським переселенцям у Каліфорнії, змальовував життя через сприйняття 9-річного Арама Гарогланяна, котрий бачить світ у надзвичайно яскравих барвах.
‘The Poor and Burning Arab’ by William Saroyan, reprinted by permission of Pollinger Limited (www.pollingerlimited.com) on behalf of The Board of Trustees of Leland Stanford Junior University.
