* * *
Згадую тебе,
а спадає на думку вірш,
віра твоя в мене,
верба над водою замерзлою…
Згадую вірш,
а на думку спадаєш ти,
віра моя в тебе,
гілочка, зламана у Вербну неділю.
* * *
Біля пам’ятника Міцкевичу
ти дивишся на хмари
і слухаєш його вірші,
присвячені мені.
Невідомі
ні польським,
ані нашим дослідникам,
бо тільки закохані
їх чують,
аж поки зрозуміють,
що закохані.
* * *
Так давно
не приходили слова —
дві повні встигли
небо пронизати тугою
і зникнути.
Не один раз мені снилося —
зірка летить
і розбивається
об чуже бажання кохання і слави.
І я шукаю зірку свою,
аби поховати
відповідно до звичаїв зоряних
серед слів і снів…
А слів немає…
Так давно
не приходили слова,
що і сни
перестали приходити…
* * *
Шукаю те,
що іще втрачу.
Сама собі допомагаю…
…втрачати…
* * *
Я хочу стати цим дощем,
бо мені не вистачає моїх сліз…
Ти хочеш стати цим дощем,
щоб не бачити моїх сліз…
* * *
У кожного вірша,
написаного мною —
своє обличчя.
Мої —
лише зморщечки.
* * *
Стомилася
дивитись у вікно —
підійшла до сусіднього.
І за ним те саме…
Стомилася
дивитись у небо —
зирнула в калюжу.
І в ній пливли хмари.
Стомилася
дивитись у дзеркало —
подивилась ув очі коханого.
Поки кохаю(ть) — гарні…
Стомилась
дивитися в себе —
нема куди подітися….
І знову дивлюся
у вікно і вікно,
у небо та його віддзеркалення,
у дзеркало і небеса очей.
Викинешся з вікна —
душа відлетить у небо,
глянувши на прощання
в калюжу з хмарами,
дзеркало завісять,
а з очей-небес закрапає дощ.
А вікно залишиться
щасливим.
Сусіднє.
І за ним
те самісіньке…
* * *
Мама просить:
— Напиши вірш
про чорного бусла,
який прилітав у четвер
на Лису Гору.
Він чорний,
а грудка в нього біла.
Він прилітав уперше,
чи то я вперше
його побачила…
Обурююся:
— Не пишу на замовлення!
А вночі мені сниться,
як над Лисою Горою
кружляє бусол,
чорний, з білою грудкою.
Може, він кружляв уперше,
а мо’, я вперше
не забула сон,
у якому прошу:
— Мамо, благослови
на вірш
про чорного бусла.
* * *
Ізтрух журавель
криниці біля дідової хати,
де давно ніхто не живе…
— Журавлю мій!
Не набрати без тебе мені води,
лишень крикнути,
як у дитинстві, можу
у глибоку криницю,
може, А,
може, У.
І почути,
як відлунює
Вічність.
* * *
Ви казали — медові,
Ви казали — чайні,
горіхові і шоколадні
очі мої.
Ви кохали — медові,
Ви кохали — чайні,
горіхові і шоколадні
очі мої.
Не казали — самотні…
Не кохали — самотні…
* * *
У лабіринті прозорого суму
блукає моє кохання
і не шукає виходу —
так багато в житті суму,
так мало прозорості…
* * *
На косах моїх сніжинка,
а у Вільні дощ…
І ти блукаєш із ним самотній,
горілку п’єш,
читаєш вірші вузьким вуличкам
і храму з хмар,
і перед очима сльози Ганни —
наче доля наша…
А в косах моїх сніжинка
не тане,
я тут, у Мінську,
поки що без Вільні,
і без дощу,
і без тебе…
Та хоч і холодно мені —
чомусь віриться,
що піде дощ,
приїдеш ти
і Вільня повернеться…
що з нами Бог…
* * *
Двері церкви розчинені навстіж,
ніхто не заходить…
І я проїжджаю повз
і тільки шепочу:
«Боже, помилуй…»
Ніби з молитви, слова водія:
«Площа Свободи».
Двері відчиняються,
ніхто не виходить…
* * *
Ти веслуєш
і розлітаються бризки,
веселково-радісні
від нещодавньої зустрічі з дощем
і трішечки сумні,
як твоя усмішка,
коли заходить сонце.
Небо і дерева дивляться
у живе люстречко річки
і не впізнають себе
разом з нами.
А ми — човен,
який вирвався на волю
від зими…
і до наступної —
ще незліченна кількість бризок.
* * *
Я могла б намалювати тебе
на полотні своїх мрій.
Не встигла — зустріла.
Намалювала на полотні
своєї пам’яті.
* * *
Сірою зозулею
накую тобі літ.
Жайвором заспіваю —
побачиш небо.
Ластівкою літатиму над землею —
попереджатиму про лиха.
Мудрою совою
покажу прозорі дні ночей.
Червоною грудкою снігура
на снігу білому
нагадаю про минуле Батьківщини.
Білим буслом і чорним
поділю життя на смуги.
От лиш пташкою щастя
стати для тебе
не зможу.
СВІДКИ
Помирають груші,
старі
ще в моєму дитинстві.
Смолянки, у смолянистій м’якоті яких
народжувались бурштинові зернята,
червоні, що дивували
своїм кольором,
гнилички, які вчили знаходити
золоту середину.
Помирають
свідки мого дитинства…
І невдовзі сама не повірю,
що дитинство було.
* * *
А за вікном
стомлена дорога.
І мені нею
нею
іти в небуття.
Намагаюся вийти.
«На зиму зачинено»…
Тому —
до наступної весни
жити.
ПАДАЄ ЗІРКА
Зірка летить на землю,
і ніхто не думає
від чого вона померла —
від старості,
від якоїсь зоряної хвороби,
покінчила життя самогубством
через нерозділене кохання,
чи її отруїв
небесний Сальєрі.
Зірка летить на землю,
і ніхто не думає,
від чого вона померла.
Усі задумують бажання.
* * *
Ніч… Повня…
Заходжу
в чорну безодню тіні
самотнього дуба на полі.
А тінь від моєї самотності
іще чорніша.
Вітер жене її до краю —
раю трави,
не зеленої,
але вільнішої від темряви.
Зриваюся… Зриваю
травинку світла…
Ніч… Дві повні моїх очей
з небесною
створюють трикутник,
гострокутний,
гостроспокутний…
Завтра не буде повні —
пам’ятай
про смерть.
Жолудь падає знаком оклику,
кличе його земля
до життя…
Дожити б,
коли тінь від нього
стане більша, ніж моя,
і згадати, як падав,
і пам’ятати про смерть,
і її пережити…
І пам’ятати вже
про життя…
* * *
З перебитими крильми,
але —
літаю.
Знаю —
так не буває,
але —
літаю…
Бо не пташка —
жінка,
що у пісню твою
залетіла,
і на крилах її
не кохання,
а вічність
зустріла.
ПРОЩАЮЧИСЬ
Я видихнула
всю себе —
«кохаю…»
Твоя рука
торкнулась
порожнечі.
* * *
Вірою в зустріч
спростовано моє бажання
більше тебе не бачити.
Ко+ання
поки що не хоче помічати
своєї третьої літери,
повернутої,
наче хрест.
* * *
Жовте листя під ногами
нашіптує
стільки світлого.
А я не можу повторити…
Може, тому,
що це
не мої
останні
слова?
* * *
У них була стрункість сонету,
у сходів,
які вели до тебе…
Але я
перескакувала сходинки,
зупинялася,
поверталася назад
і знов піднімалася вище…
Так поставав зі слідів,
мокрих від першого снігу,
верлібр
моєї появи.
* * *
А випити б
келих вина,
настояного на радості…
Та забракне, вочевидь,
життя,
аби встигло
перебродити
вино,
настояне на радості…
* * *
Навіть коли полетять у вогонь
всі листи, що ми отримали,
зостануться вірші з твоїм диханням
написані мною.
Навіть коли спливуть за водою
всі слова, що промовили ми,
зостануться вірші з твоїм диханням,
написані мною.
Навіть коли судилося нам
покинути цю землю,
зостануться вірші з твоїм диханням,
написані мною.
Навіть коли полетять у вогонь,
спливуть за водою,
покинуть цю землю
усі вірші з твоїм диханням,
написані мною,
буде легше буслам
летіти в повітрі,
яким колись
дихало кохання…
З білоруської переклала
Оляна Рута
Про авторку:
Аксана Спринчан — білоруська письменниця, дослідниця, директорка поетичного театру «Арт.С.». Член Спілки білоруських письменників (з 2005 р.).
Народилася 23 серпня 1973 року в м. Лунинець Берестейської області. Закінчила філологічний факультет Білоруського державного університету (1995), аспірантуру Інституту літератури імені Янки Купали НАН Білорусі (1998), Білоруський колегіум (2005). Разом із чоловіком Ярашем Малішевським та дочкою Альжбетою Малішевською-Спринчан заснувала сімейний музей «Стародавні візерунки».
Авторка книжок поезії «Вершы ад А.» (2004), «ЖываЯ» (2008), «Нелінейнае» (2012), «Кава з украінскім мёдам/Кава з українським медом» (2017, пераклад українською Миколи Мартинюка), SMS-п’єски з антрактом-размовою телефоном «Дарога і Шлях» (2009, з Олесем Антипенком).
Пише для дітей: «Незвычайная энцыклапедыя беларускіх народных інструментаў» (2009, з Ярашем Малішевським), «Таташ Яраш, мамана Аксана і дачэта Альжбэта. Поўны эксклюзіў» (2013), «Вершаваная энцыклапедыя жывёльнага свету» (2013), «Смачная кніга» (2017), «Малочны кактэйль для Вужынага Караля, альбо Калякамп’ютарная казка» (2019, з Ярашем Малішевським) та ін.
Верші Аксани Спринчан перекладені англійською, норвезькою, польською, саамі, сербською, українською, французькою, шведською мовами. Лауреатка премії «Блакітны свін–2006». Спеціальний приз журі міжнародної премії «Садружнасць дэбютаў» «За філасофскую лірыку» (2008). Пераможниця конкурсу «Література — дітям» (2009). Книжки входили до коротких і довгих списків різних премій. Колекціонує жабок, яких вважає символом Білорусі. Господиня Лисої Гори.
