“Ми можемо знати не той день і годину,
коли ми щось втратили,
а той день і годину, коли помітили втрату”
Харукі Муракамі
“Близнюки і затонулий материк”
Сніг цього року випав рано.
Під ногами голосно хрускотіло. Мороз міцно кусав за щоки. Холодний вітер шугав поміж сплячими деревами, розхитував голе віття. Небо затягло сірістю. Ліс мовчав.
Сьогодні він знову вийшов на полювання. Одягнув поношену мисливську куртку, взув потерті черевики. Закинув на плече стару рушницю. Прихопив трохи собі харчів на дорогу, щоб пізніше перекусити десь у темній гущавині. Наповнив повну пляшку свіжою водою, адже шлях видається сьогодні неблизьким. Взяв у кишеню кілька жмень зерна для лісових птахів. Думав повернути до годівниць.
Він змайстрував їх разом із молодшим братом, Семеном. Років, мабуть, п’ять назад. Пригадати, коли саме зараз важко. Час — доволі химерна річ. Часто хвилини нашого життя просіюються швидше, ніж пісок крізь пальці. Буває, що кілька секунд тривають вічність.
Чоловік добре пам’ятав, що тоді брату виповнилося одинадцять. Особливий час для хлопця, який не став ще підлітком, але поволі покидав країну дитинства. Одного дня Семен повернувся швидше зі школи, заскочив на велосипед та риссю метнувся до нього у ліс. Присутність брата він відчув ще за добрих сотню метрів.
Сполохані ворони із криком пролетіли над вітами. Забіг вітер, принісши знайомий аромат теплого хліба та висівок, позаяк їхні батьки тримали невеличку пекарню у кінці села. Сосни шепотіли чоловіку про наближення чужосторонця. Недивно, бо у прийдешньому часі хлопець виросте та не відомо ким повернеться сюди наступного разу. Простим відвідувачем, садівником чи вбивцею?! Ми цього не помічаємо, але деревам відомо більше за людей.
Майстер лісу. Дивну професію обрав собі чоловік.
Коли інші хлопці металися по барах та клубах, він полишав околиці села. Чимдуж біг у сторону лісу, привітатися. Годинами сидів поміж деревами, вслуховувався у таємничі розмови невидимих мешканців. Відчував кожну, ледь вловиму, зміну, незбагненну невтаємниченим. Ліс став його добрим другом. Ліс замінив йому рідних. Окрім, звичайно, молодшого брата. Семен, пізня дитина, з’явився на світ п’ятнадцять років після нього.
Своїх дітей у чоловіка ніколи не було. На жаль чи на щастя?! Питання, яке спочатку не потребувало довгих роздумів чи відповідей. Тай розмов про це із дружиною якось не заходило. Бог не дав, у людей не попросиш. Мабуть, це стало однієї із причин, чому два роки назад вона таки його покинула. Однією, але не головною. Ланка, що могла втримати їх шлюб від розриву, так і не з’явилася.
Того дня, чоловік робив черговий обхід на виявлення незаконних порубок, які були звичним явищем. Люди крадькома виносили з лісу трупи молодих та незрілих дерев. Викохані роками, стовбури дубів та грабів. Одні йшли на меблі, кухонне приладдя та усілякі малі дрібниці. Інші — просто на розпал. Часто, як непотріб, їх залишали помирати із понівеченими тілами. Зимою боротьба йшла за кожну зрубану ялинку, весною — покалічену березу. Сьогодні все по іншому: цілковите знищення лісів підковують буквою закону. Людська жадібність немає меж.
— А батьки знають, що ти знову утік зі школи? — запитав він, розглядаючи свіжий зруб, навіть не повернувшись до хлопця.
— От, дідько, – вихопилося у малого, — а я-то думав підійти поближче, налякати тебе. Ех, а ти…
— Все зіпсував, як завжди, — повернувся нарешті обличчям до брата. — Ти ж добре знаєш, що я у лісі за кілометр чую людські кроки.
— І бачиш крізь дерева, — реготнувши, малий склав руки у бінокль та притулив їх до обличчя, – маєш очі-лазери, як у супермена.
— Отож-бо, — посміхнувся у відповідь, — що нового у селі чувати? Батьки як?
— Добре, — відказав хлопець. — У нас нічого такого, хіба, що вмерти із нудьги можна, — позіхнув малий, потягнувшись. — Ромка, а ти нинька що думаєш робити?
— Працювати, звичайно, — чоловік почухав потилицю. — Та таке, всього потроху: обійти ділянку, оглянути нові насадження. Можливо, нарешті мої руки дійдуть до годівниць. Літо швидко пролетить, а то диви, і до зими не так далеко.
— Круто, — із захопленням вигукнув малий, — а допомога першокласного різноробочого тобі не потрібна?!
— Та вже як прийшов: нікуди не дінешся, — злегка поплескав рукою брата по плечу, — у школі так дурно штани протираєш. Так, що заняття-заняттями, школа-школою, а ліс зробить із тебе справжнього мужчину. Біжи по інструменти, ледацюго…
Сьогодні дах годівниць притрусило товстою смугою снігу.
Чоловік скинув із плеча рушницю та рюкзак. Поволі стягнув шапку, поклавши поряд. Швидкими рухами він звільнив пташині хатинки від білої ковдри. Відчистив середину будиночків від наморозі, протер дерев’яне дно. За цей час його руки почервоніли від холоду. Обличчя розпашілося. Із рота вилітав пар, немов у чайника, що закипав.
Потім, засунув схололі руки у кишені. На голе дно дзвінко посипалося зерно.
Він поглянув у лісову гущу, легко присвиснув. Тиша.
За декілька секунд із далеку почувся шум дерев. Голос заблуканого вітру. До його слуху доносився звук сотні помахів маленьких крил. Метушні. Перші ніж, перші пташки окупували годівниці, чоловік притулив долоню до однієї з них. Вицвілий червоний дах, жовті колоди-стінки. Пальцями він легко намацав напис, видряпаний дитячою рукою.
За його спиною почулося тихеньке клацання. Недалеко, не більше метрів зо двадцять. Видавалося, що то причаївся мисливець, очікуючи на жертву. Звів у його сторону зброю, зняв із запобіжника. Притиснув палець до гачка, обіцяючи наступної миті вистрілити.
Клац-клац… Постріл влучив прямісінько у ціль. Зачепивши обличчя чоловіка, дерева позаду та годівниці. Птахи навіть не зрушили з місця, смакуючи зерном.
Клац-клац… Постріл повторився знову.
Чоловік відчув, як незнайомець пересів з одного коліна на інше. Воно ледь чутно хруснуло, як суха гілка. Під ним скрипнув сніг, дерева відгукнулися шепотом. Він змінив “позу мислився”, звів зброю та вистрілив повторно. Відвів погляд, тихо спустивши повітря. Радісна посмішка переможця грала на його обличчі.
— Зловили? — запитав чоловік, підходячи поближче до чужинця.
— Атож, — йому відповів жіночий голос із присмаком недавнього дитинства. Русяве покучерявлене волосся, ховалося під червоною шапкою. Карі непримітні очі.
— Класні кадри вийшли, просто супер. Ось подивіться, — із захопленням мовила дівчина, показавши перед його очима екран фотоапарату. Її пальці, заховані у чорні рукавиці, швидко перемикали знімки. Один, другий, третій… Рухи за кілька секунд сповільнилися, вона піднесла голову до лиця незнайомця. Очі звузилися, а занепокоєння пробігло обличчям.
— А ви що тут робите? — її голос насторожився.
— Майстер лісу, — коротко відповів чоловік.
— Хто-хто? — перепитала здивовано дівчина.
— Людською мовою: лісник, розумієте? Приглядаю за всім тут накололо, — подав їй руку для знайомства. — Роман Каракудзь, мене всі в окрузі знають. А ви, мабуть, нетутешня. Заблукали чи що?
— Та так. Ой, ні-ні, не заблукала… — похитала головою. — Марта Збірак, фотограф, — потиснула йому руку, — тобто, фотограф-початківець. Я до бабусі приїхала на вихідні у сусіднє село. У Баворові не такий красивий ліс, як тут у Грабівцях. Тут справді чудово, — звела голову вгору, продовживши. — А бабуся, вона живе недалеко школи, можливо знаєте її? Вчителькою математики працювала колись, а зараз на пенсії, звичайно.
— Авжеж знаю, — погодився чоловік. — Двійок від неї нахапався цілу купу, що й соромно згадати. Тільки ви про це їй не розповідайте, згода?!
Шмигонув вітер. Вони обоє посміхнулися. Напруга розсіялася у повітрі, наче ранковий туман. З-за хмар показалися сонячні промені. Холодні, але світлі. Зимовий ліс ожив, загравши сріблястими барвами. Час-від-часу скрипіли сонні дерева. Іноді, можна було вловити голоси пташок, які чубилися за кожне зернятко. Цвірінькаючи, вони то відлітали, то поверталися знову.
Перекинувшись ще кількома слова, дівчина запитала:
— Я помітила, що ви щось там вишукували під годівницею?
— Та таке, нічого особливого, — сухо відповів чоловік. — Напис видряпаний кілька років тому.
— І що там?
— Ім’я.
— Жінки, напевно? — підморгнула дівчина. — Перше кохання, чи я помиляюся?
— Та ні, мого брата, Семена, — він подивився у гущавину, немов виглядаючи його звідти. Наче, ось-ось, і хлопець вистрибне. — Це його рук справа. Я маю на увазі, годівницю.
— Оууу, — протягнула вона, — то у вас іще брат є?
— Так, молодший. Він інколи приходить до мене у гості.
— То ви нас познайомите?
— Можливо, колись, — проказав на те чоловік.
Все нараз замовкло. Ні шуму вітру, ні шелесту дерев. Навіть птахи стихли.
Ліс завмер в очікувані. Здавалося, що в одну мить тишу може розірвати неочікуваний вибух та рознести все на друзки. Тоді, чоловік глянув ще раз у гущавину. Кашлянув кілька раз, прикривши рукою рот, немов подаючи знак. Зупинитися? Не виходити? Почекати? Прочистивши горло, продовжив:
— Моя порада вам, так сказати, на майбутнє, — гмикнув він за хвилину, — у лісі будьте обережніші. Завтра розпочинається сезон полювання. Нічого особливо, так щороку відбувається. Закон це дозволяє, — він глянув їй прямісінько в очі, наче чогось очікуючи, — я маю на увазі, вбивати тварин. Хоча наші так звані мисливці, більше люблять випивати у лісі, подалі від своїх дружин, як повноцінно полювати. І то, скажу я вам, добре… Але, не дай Бог, вам зустріти п’яних із рушницями. Розумієте мене?
— Так-так, звичайно. Дякую вам, матиму це на увазі, — вона спробувала видавити посмішку. — Угу, у ліс тепер я ні ногою. Фотографуватиму краще бабусю біля ялинки. Оригінально, правда?
— У цьому щось є, — підморгнув він.
— Ех, шкода так. Я іноді на вихідних можу вирватися сюди, а тут на тобі — “сезон полювання”. І доки він триватиме?
— До початку весни, не більше, — відповів чоловік, — а там, як погода дозволить, всього десять днів.
— Тоді зустрінемося на весні? — усміхнулася дівчина. — Приємно було з вами познайомитися, до зустрічі.
— Прощайте, — сказав він, прямуючи назад до годівниць. — Не забувайте передати мої вітання бабусі.
— Обов’язково, — кинула вона на прощання.
Він знову зупинився біля годівниць. Витрусив всі залишки зерна із кишень, постукавши по даху. Швидко накинув на плечі рюкзак, забрав зброю. Зробивши лиш кілька кроків у лісову гущавину, відчув як у його спину уперлося щось тверде. Заокруглене, мов металеве дуло одностволки.
— Руки вгору, злочинцю. Кидай зброю, браконьєре, — глузував із нього знайомий хлоп’ячий голос. — Іменем родини Каракудзів, тебе затримано за перегодування лісових пташок та звірів. А ще більший твій злочин, що ти…
— Що я що, Семене? — повернувся обличчям до брата.
— Знову не взяв мене на полювання, — продовжив хлопчина. — А ти, дав слово!
— Обіцяв, що колись візьму, а не сьогодні. І це не полювання, це…
— Ти кожного разу так говориш “колись”, — малий перекривив його. — Оце твоє “колись” може ніколи не настати, розумієш? Відмовки-відмовками, але ти обіцяв мені давно. Ще як ми зробили, оці годівниці, пам’ятаєш? Дане чоловіче слово, або виконуй, або ти не чоловік. Твої слова, не правда ж?! — перепитав хлопчина.
— Мої, — відказав брат, — а що ти ще запам’ятав? При якій умові я погодився взяти тебе на полювання, — втупився очима в малого, — ти, надіюсь, добре пам’ятаєш?
— Звичайно, але… — лиш сумно відказав хлопчина. — Мені так і не випадає можливості виконати її… Умову.
— Яку? — перепитав брат, хоча чудово знав, що брат і так її пам’ятає.
— Якщо ти врятуєш хоч одне життя, не станеш забирати інше. Правильно?!
— Молодець, робиш успіхи, — злегка похлопав його по плечу. — Не пройшло й сто років, як нарешті ти це запам’ятав.
— Рома, та я давно це уже вивчив, — промимрив на своє виправдання хлопчина.
— Шкода, що ще не засвоїв. Так і не засвоїв… — сумно відказав брат, сам до себе. — Ходімо, можливо трапиться саме сьогодні така нагода.
— І ти даси мені постріляти з рушниці? — вигукнув у захваті хлопець.
— Я сказав “за нагоду”, — чітко наголосив на цьому слова, — і ні слова “про полювання”. Тепер вловлюєш різницю?!
— Звичайно!
— Тоді ходімо, Алане Квотермейне!
Лісова гущавина поглинула їх. Вони швидкими кроками минули невеличку балку. Пройшли повз молоді дерева, насаджені цією весною. Над їхніми головами пролетіла ворона, голосно каркнувши. Іноді, чули поодинокий хрускіт гілок. Завивання заблуканого вітру. На снігу неодноразово бачили сліди дрібних звірів.
Вони зробили ще декілька кроків, як попереду почулося тихе шурхотіння.
Секунда, воно повторилося знову. Чоловік швидко зупинився, подав знак братові.
— Тссс, замри! — приставив свій палець до стиснутих губ.
— Що там? — запитав хлопчина.
— Бачиш, от там, — рукою чоловік показав прямо перед собою, скосивши пальці трохи ліворуч. — Під он-тою величезною сосною стального відтінку… Щось ворушиться, наче…
— Що, що саме? Ні, зараза, не бачу…
— Мабуть, мале оленя, – прищурився чоловік, — зачепилося за щось. Не може вибратися, бідолаха.
— Зараз… Зараз я йому допоможу, — ледь не крикнув від радощів хлопець. — Це і є мій шанс… Нагода його врятувати, я побіг…
— Стій, — чоловік прислухався, дерева зашуміли, — почекай не спіши.
— Я повільно… Я його не сполохаю, обіцяю… Я його визволю, — із цими словами хлопчина тихцем подався вперед. Навприсядки, крок за кроком.
Дерева над головою чоловіка знову подали голос. Зашепотіли, заговорили між собою. Повільно переходили на вий, зривався вітер. Далеко попереду, голосно тріснула суха гілка. Нараз вгору злетіло чорне вороння, затуливши собою небо. Здавалося, що ліс оживав, наче перед початком бурі. Наче попереджуючи про щось жахливе.
Хлопчина неспішно наближався до тварини, що потрапила в пастку. Відчуваючи чиюсь присутність, вона безвільно мотала головою з боку в бік. Тремтіння пробігало її тілом. Рвалася та щосили намагалася звільнитися. Утекти подалі в найтемнішу гущавину лісу.
Чоловік бачив марні спроби тварини. Чоловік дивився у слід своєму брату.
Раптом у лісі він відчув запах ще когось. Хижака? Людини? Мисливця?!
Стрибаючи, його очі оминали стовбури сонних дерев. Його вуха намагалися вловити щонайменший порух. Подих, що приховує чужинець десь поблизу, неподалік від нього. Ніщо так сильно не лякає людей, як невідомість. Невідомість — найгірший страх, який неможливо побороти.
— Семене, зупинись, — пошепки промовив чоловік, наче боявся когось сполохати.
Все тіло чоловіка напружилося. Натягнулося, мов тятива лука перед вистрілом.
Нарешті його очі помітили чужинця.
Метрів за двадцять, він притулився спиною до стовбура. Присів на одну ногу, припавши коліном до холодного снігу. У його руках виднілася гладкоствольна рушниця, яку він направив у сторону тварини. Чужинець прицілився. Його пальці повільно водили по спусковому курку. Голубили метал, щоб він залишався теплим від його дотику.
Мисливець очікував, коли тварина нарешті зробить ще хоч один крок у його сторону.
Він не знав, що вона у пастці, прикута до одного місця. І хлопця він також не бачив
Наступна мить заговорила пострілом.
Кров мисливця скропила дерево. Вибиті мізки, наче новорічні іграшки, прикрасили сусідню ялинку. Його мертве тіло билиною повалилося додолу. Сніг зафарбувало червоним. Зграя ворон рознесла лісом звістку про нову смерть. Сезон полювання було розпочато…
***
— Ну як він тобі?
За столом сидів старший чоловік, років під шістдесят, з невеликою лисиною, сухими копиця волосся по боках та добрячим животом. У відділку його всі кликали “Черчілем”, або просто “Черч”. З біса, він був схожим на цього британського міністра, як дві краплі води. Він, так само, зневажав спорт та смалив з десяток, звичайно дешевих, цигарок в день. Інколи його заставали сплячим на обідній час та з напівпорожньою пляшкою коньяку. Якщо хтось дивився у її бік, він одразу випалював: “чого витріщив сліпаки, недоумку, вона завжди там стоїть”.
— Приємний чоловік: ввічливий та спокійний, — сказала дівчина, сідаючи на стілець. — Я навіть кілька хороших знімків зробила, ось подивіться. Як думаєте, я цього року таки здобуду премію за кращого фотографа нашого відділку? — подала йому паперовий пакет із світлинами. — Бачите, ось на цьому фото він пташок годує з руки. Хіба це не мило, ааа?
— Марто, не грай кіна, — він потягнувся до фотографій, розставляючи їх по одній на стіл. Побіжно роздивився та знову звів очі на дівчину. — Ти ж сама знаєш, що у нашій роботі не існує терміну “хороший хлопець”. Навіть якщо він візьме дві рибини та п’ять хлібин і врятує цим всіх голодних дітей Африки, у мене він — головний підозрюваний. Второпала?! Щороку у лісі пропадає мінімум один мисливець. Думаєш, випадково?
— Чому саме він, Петровичу? — дівчина завжди називала старого по батькові, без імені. — Доказів проти нього немає, навіть побіжних. Я мовчу за свідків.
— А хто ж іще? Він ідеальна кандидатура, — старий прицмокнув. — Чоловік, який найкраще знає ліс, ненавидить браконьєрів, мисливців та іншу напівп’яну наволоч, що вештається там. Послухай, живе він сам-самісінький. Ні друзів, ні родини поряд. Лиш ліс, дерева та звірі. Так можна і з глузду з’їхати.
— Подружка? Дружина?
— Дружина. Вона пішла від нього. Просто зібрала речі та тихо поїхала.
— Чому? Причина, — вона звела брови, — чому вона це зробила?
— А ти сама як думаєш? Твоя версія?
Дівчина на кілька секунд задумалася, мовивши:
— Я можу помилятися, але це дуже схоже на домашнє насильство. Тихі чоловіки найбільше непередбачувані, — прикусивши губу, вона запитала. — Він бив її?
— Ніколи, — швидко відрубав старий. — Жінка присягалася мені, що чоловік на неї навіть не піднімав голос. Не кажучи вже про розпускання рук. Це інше…
— Це вона так сказала? Його дружина? То в чому тоді справа?
— Я не знаю, Марто, не знаю… Якщо б знав, то не розводив би з тобою ці балачки, — старий похитав головою. — Вона сказала, що він просто змінився. Став не таким, як раніше. Мовчазним та більше відлюдкуватим. Міг не говорити з нею кілька днів підряд, пропадати десь у лісі. Особливо, після смерті брата…
— Брата? — її очі поповзли вгору. — Якого саме брата?
— Єдиного, — відказав він, — у батьків їх всього двоє було. Із великою різницею, точно зараз не пригадаю. Мабуть, десять чи п’ятнадцять років. Старі померли, здається, рік чи два назад. Майже разом, через день, уявляєш?
— Угу, — кивнула вона, а її думки гуділи голосніше бджіл у вулику. — Він щось говорив за нього, — на гладенькому чолі з’явилися глибокі смуги. — Здається його звали…
— Семен, — обірвав її чоловік. — Хлопця було звати Семеном. Він, бідолаха, загинув п’ять років назад. Трагедія така…
— Чекайте-чекайте, я щось здається упустила. Як загинув? Коли? — її очі округлилися від здивування, а рот витягнувся. Тіло похололо, наче у кімнаті враз вимкнули опалення. Спиною поповзли мурашки.
— Ти ще не читала матеріалів справи? — зітхнув старий. — Там чітко все розписано: нещасний випадок на полюванні — малого застрелили. Але не все так просто, як видається на перший погляд. Компанія п’яних молодиків розважалася, прихопили з собою зброю, почали полювати. Одного батько, — чоловік задер голову вгору, — шишка велика, тут неподалік живе. Розумієш до чого тут я?
— Але, Петрович, — обличчям майнула тінь, — він обіцяв нас познайомити, весною.
— Хто, лісник? З ким, на біса, я тебе питаю?
— З братом своїм, молодшим.
— Ти впевнена, Марто?
Вона спочатку глянула у вікно, шукаючи очима у бетонному місті, хоч клаптик зелені. Уявила, як знову сидить біля дерева, прицілюючись фотокамерою. Клац-клац, її коліно хруснуло. Потім підійшов усміхнений чоловік, привітався з нею та вони трохи погомоніли. Він попередив про завтрашній початок сезону полювання. Розповів про напис під годівницею. Вона дійсно впевнена, у її вухах досі був чути його голос:
“Він інколи ПРИХОДИТЬ до мене у гості”.
Дівчина сполохано глянула на старого та пошепки вимовила:
— Петровичу, віриш чи ні, але він так говорив, наче його брат і досі живий…
