І чомусь нічого досі не стерлося з пам’яті: ні ті пісні, які співалися лише в своєму товаристві, ні розмови, які точилися далеко від гебешних вух, ні ті жаби, які так натхненно намагалися взяти гору над нашими голосами. А жаби у Волиці таки знамениті!
Що там казати – є таки дружба, з якої не стирається ніщо. Навіть найдрібніші моменти були важливими. Бо чого б то мені пам’ятати, як старша Литвинівна Роксолана взяла мене за руку й повела в долину – послухати жаб ближче.
– Ви знаєте, що я щасливіша за Марійку і Соломію? – запитала вона.
– Чого б це? – здивувалась я.
– А тому, що я старша за них і більше прожила на світі.
Тоді я розгубилася: он вона яка – логіка щастя по-дитячому! А тепер, згадуючи ту розмову, мені хочеться сказати словами її батька Миколи: “Час біжить, як музика дзвенить”. Хіба він міг не порівняти час із музикою?
Я досі вдячна тобі, Миколо, за ту найпершу в житті книжечку з десяти віршів для дітей “Гостина”, якою ти опікувався, коли готував до друку. Ти тішився так, наче готував свою. І дарма, що та книжечка була лише кольоровою книжкою-вкладкою журналу “Україна”, наклад вона мала такий, якого не мала жодна моя книжка потім. І хтозна, як воно було б далі, коли б не ти…
Пригадую, коли я перечитувала твою повість “Понад лужком зелененьким” вже після того, як сама переклала чотири повісті Кнута Гамсуна, я таки збагнула, що хотів сказати Валерій Шевчук про твоє “щось гамсунівське” у прозі. А й справді! Ота щирість, теплота і людські переживання – і є те “щось гамсунівське”. Вміння змальовувати долю людської душі – не взірцеву, не ідеальну, а живу – з її помилками, жалями, втратами. Ще можна було б додати: і такий тонкий-тонкий смуток, як павутинка, що, здається, може порватися від легенького глуму. Я тоді подумала: як же цих письменників ріднить сприйняття світу!
У прозі Миколи Литвина так і хочеться вибирати цитату за цитатою. Спокуса велика!
“Мене заколисував дивний настрій: праглося стати верчиком деревію і, чекаючи на цьому високому березі осені, а заодно й смерті, нікого й нічого не бачити, ні про що не думати…”
“Цієї ночі, десь перед світом, примарилось, ніби я – прибережна верба і якісь люди з бензопилкою заходять то з одного, то з другого боку. А я так не хочу, щоб мене спиляли!”
“Остання ніч була незвично холодною. Ніби хтось навмисне причинив двері й впустив до душі не літо, а осінь. Дарма що серпень, а вже вітер намітає перемети сухого листя. Рання осінь, як і рання старість, однаково болить”.
“Ясен під вікном про своє гомонить, місяць влігся на підвіконні – добре! А від незвичної тиші голова обертом іде. Лиш як вистрілить собою в ніч приблуда-літак, то хата охне, а я з нею і баба Калина….”
“Мамо рідна. як би його весь цей світ пригорнути до серця! Місячний серп дрімає на дні сонної річки. З обніжків, разом з туманом, котиться мені назустріч полиновий запах. Йду за ворота, сідаю на вологу від роси колоду і зітхаю, зітхаю…”
“Хочу покликати й не можу – серце в груди вперлося, дихати не дає…”
“Коли зупинився, щоб перевести дух, то все крутив головою – світиться Ольчине віконечко, мов зоря, що впала з неба на землю і не розбилася…”
Та ця твоя проза мала б “ходити по руках”, Миколо! Вона читабельна й правдива. Майстерна й чесна. Мова грає всіма барвами, герої не просто говорять – сиплять перлами:
“А тепер, козаче, ноги на плечі – й по домах. Тобі в Крим, а мені в Рим”.
“Тепер все в ріст піде, аж земля тріщатиме!”
“Більше не буду, поки не забуду. А як забуду, то й знову буду”.
“Я – не твій Іван, що ноги тобі мив і юшку пив”.
“Моєю дорогою вже далеко не зайдеш, хіба до ями”.
“Бог на поміч! – Казали боги, щоб і ви помогли. – Казали боженята, болять рученята”.
Вустами свого героя Михаська Микола Литвин казав:
“Користуйтеся, люди, тільки добром, зло обходьте десятою дорогою і лиха ніколи не знатимете”.
Отак і в житті: Микола Литвин завше “користувався тільки добром”, хоч довелося зазнати в житті всього, адже добро дуже чутливе до будь-якої несправедливості чи неправди.
У Миколиному щоденнику від 5 травня 1993 року є такий запис:
“Йдучи на роботу, думав про те, що музика Моцарта загине лише із земною цивілізацією. Бо в кожному листочку, в кожній кульбабці, травинці звучить Моцарт. Ніхто з композиторів не стоїть так близько до природи, як Моцарт…”
І це не просто запис, це мовби заповідалося на ще одну новелу.
Дякуємо тобі за радість спілкування, за таку рідкісну тепер відданість дружбі нашої молодості, за твоє світле серце, в якому живуть і українські, й німецькі колискові (хто здивується, нехай прочитає зворушливу до сліз Миколину новелу “Колискова”, що побачила світ 2019 року). Ти високо ніс українське слово і дарував нам щастя ним надихатися й жити.
У своєму ранньому вірші ти, молодий і дужий, писав:
По смерті
народитися б мальвами
біля твої хати!
Щоб ти казала
своєму коханому:
“Чи бачив таке?
Не садила, самі виросли
і заступили собою
півсвіту”.
І ось ти, Миколо, поклав своє серце у волицьку землю. Як насінинку, з якої проростуть мальви. Народиться багато-пребагато мальв. Цілий ліс. Та однак, Миколо, нам тебе не вистачатиме. У вухах раз по раз відлунює пісня, яку досі пам’ятають стіни в нашому помешканні. З яким надривом ти її співав!
Трава через рани землі проросла,
Крізь тих, що від голоду вмерли.
Навколо лиш сполохи битого скла,
Та глина й обвуглена цегла…
Моє карооке, вишневе село,
Підстрелений в небі лелека!
Вернися! Не чує. Пішло. Попливло,
Навіки. Далеко-далеко.
Як і ти, любий наш, незабутній друже: далеко-далеко…
Галина Кирпа
