Венанцій Бутрим
Морю
Розвернешся… Немає сил тримати
ні голосу, ні спіненого тіла.
Ось перший знак – малий гребінчик білий –
тепер я разом з птахами чекатиму
з журливим почуттям вразливої істоти
життєвого вчиття твого суворого,
і з тугою питатиму (вже вкотре!):
– Хто я? І що – ти?
Незмінні зір шляхи. Полярна так вела,
щоб переборював, наскільки стачить сил,
свої страхи, твої важкі вали.
І плакав вражено від поклику житла –
тремкого вогника побіля рідних схилів.
Величний Я. Та все ж – такий малий!..
Ніл Гілевич
***
Іще бушує море,
Шумить, гримить, гуде,
Та знаю: скоро, скоро
Шаленство це спаде.
Відгуркотить. Відстогне.
Відбуде, що було.
І тільки від утоми
Насупиться чоло.
Так, начебто згадає
Про щось таке, чого
Не відає, не знає
Крім нього більш ніхто.
І ні вітринки з моря –
Затишшя. Повний штиль.
Така знайома втома.
Нелюбий стан душі.
Юрка Голуб
Берег
Сосна у дюнах вітрами вмита.
I ходить море, як ходить жито.
Хвилині кожній душа відкрита.
I ходить море, як ходить жито.
Прибоєм стане твій слід розмитий.
I ходить море, як ходить жито.
Не нам з тобою сто літ прожити,
Де ходить море, як ходить жито.
Едуард Дубенецький
***
Туди, де море синім аметистом
Лежить в ногах у прибережних скель,
І де остання хвиль морських обитель,
І де гуляє вітер в небі чистому,
І розважає хмари своїм свистом,
Легким і ледве чутним; де корал,
Мов сонце, сяє у воді; де шквал
Скажено має десь-колись по кам’янистих
Гірських стежках, – туди, туди, туди
Летить душа поета птахом вільним,
Шукає навкруги твої сліди,
У відчаї кричить тобі невтомно: –
«Де ж ти, кохана, відгукнись, скажи!» –
Мовчання. І невиліковний біль в душі…
Михась Ковиль
***
Байдарки і яхти… Хвилі бурхливі.
У білих вітрилах борвій заблукав.
І щогли хребти до води нахилили.
Дорогу в моря запальним морякам!
Дорогу – у море, у шторми, у бурі!
Живуть небезпеками вперті серця.
Старий океан сірі брови насупив,
Зсудомило течії в жвавих річках.
У бухти давно кораблі повтікали:
На морі від шторму рятунку нема.
А човен по хвилях пливе розбуялих,
На юнгу чекає німа далина…
***
Шукачі блакитних перлів
На незвіданих глибинах…
Кораблів піратських жерла
Серед ночі їх не спинять.
Там, де спрути-восьминоги,
Там, де рифи і корали,
Навперейми до знемоги
Раз у раз вони пірнали.
Напивалися з невдачі,
за здобуте – похмелялись;
Дивну пісню «Кукарача»
Кокетухи їм співали…
За кормою – шумовиння…
Курс тримати в таємниці.
Завтра – перли й дим таверни…
Діти моря ті сміливці!
Ригор Крушина
***
Золоте надвечір’я купається в морі.
Шум прибою, грайливість води
Піднімають, звільняють мене від утоми;
Відчуваю – я знов молодий.
Не сидітиму я під крилом парасолі,
мені байдуже, що там в чужих.
Я на березі, смажений спекою сонною
Собі право плавця заслужив.
Ці піщинки, що ніжно співають-говорять…
Як же просто: безкрайність – моя!
Золоте надвечір’я купається в морі,
З надвечір’ям купаюся я.
Олесь Соловей
Море
Улітку хлопчаком бував я часто в полі…
В жнива побачити окрасу
Позолоченої земним життям природи, –
Найкраще, найпрекрасніше багатство.
І бачив – хвилювалося од вітру
Землі й небес дарунок – житнє море.
Із краю в край прокочувались хвилі,
І ними плив комбайн, як пароплав,
І хвилі ті об нього розбивались.
Їм не судилося іще хоч раз здійнятись, –
Комбайн ковтав їх… Поле сиротіло…
О, море, море! Нині я побачив
Тебе уперше за усе життя.
Який бентежний простір твій безмежний,
Нема йому ні краю, ні кінця!
Розгнівані, бурхливі, дужі хвилі,
Як грім двигтять, гуркочуть, гримотять,
Піщаний берег злизують пожадно.
Пливе в змаганні з ними пароплав.
Він розрізає їх, дотиснути їх хоче, –
Вони ж з обіймів вириваються міцних
І позад пароплава не зникають…
Як скошеним хлібам під вітром не гойдатись,
Так не спинити плину хвиль морських!
Максим Танк
Виловлений з моря лист
Коли в запеклий потрапив шторм,
Я випив останній ямайський ром.
Знайшов ти в пляшці листа цього
До мого села надішли його,
І за упокій моєї душі
Сам пляшечку рому теж осуши.
Нехай не чекають друзі мої
В таверні з назвою «Дві зорі».
Нехай не пильнує Сольвейґ дарма
З раннього рана й до темна.
Хай не вслухається у шторм,
Як дме він у свій гемонський горн.
I хай не сумує даремно там –
Рибальську долю я вибрав сам.
Не спав багато я ночей,
З Сольвейґ ми виростили дітей –
З Сольвейґ, котрую викрав я
У океану, щоб земля
I спраглії вуста мої
Зігрілися теплом її.
Цього він не подарував
I шторм по мене надіслав…
Хоку
1
Ріки, як люди,
Поспішають до океану –
Своєї нірвани.
2
Нерозлучними
Нам Будда зоставив лише
Життя і Смерть.
3
Шмагаю, як Ксеркс,
Море за розбиті
Мої кораблі.
4
– В майбутнє
Зі зламаними крилами? –
Сміється слимак.
5
Наче той олень,
Що згубив десь панти,
Біжу й падаю.
6
Придбав мушлю.
Тепер я – не самотній.
Розмовляю з морем.
7
Над Фудзіямою –
Дракони блискавиць.
Цвіте сакура.
8
Хіросіма. На
Камені – тінь людини.
А людини – немає.
9
Намистинки перлів –
Сльози рибальських
Вдів.
***
Всю ніч у фіорді норд-ост сердито
Стогнав і бився об берег гранітний,
Об фіорду дно…
Немало розбив він човнів та шхун,
Тріски від щогл із солоним сміхом
На берег кинув, омивши чорною
Холодною піною…
А перед ранком на сірих хвилях
Улігся й тихо собі гойдався.
А з хат рибальських сироти, вдови
На берег вийшли – туди дивилися,
Де тільки жаль… де тільки море…
Де тільки небо…
Норд-ост багато фіордів бачив,
Земель чимало, країн далеких,
І сліз сиріт із хатин рибальських…
Та все ж бурхливо і неспокійно
Він знову пінив,
Бо перли моря із дна фіорду
На берег кинути хотів як плату.
Та не підняв їх і знов зірвався…
Бо горя більше в хатах рибальських,
Ніж в морі перлів.
I разом з сонцем норд-ост улігся
В фіорді вузькому, солоний і мокрий,
На хвилях синіх, і далі гойдався.
Того дня човнів не жбурляв рибальських,
Не розбивав об гранітний берег…
Заснуло море… лише вогнями
Хатин далеких та зір холодних
Спокійно й тихо дивилось у небо…
З білоруської переклав
Володимир Криницький
