РАДІЙМО СОНЦЮ І ЖИТТЮ
Поки не впав осінній лист
На наші береги,
Поки не згас останній промінь
На обрії смеркання, –
Радіймо сонцю і життю,
І нашому коханню.
Хай налетів страшний буран
І темно навкруги,
Та все одно поверне вітер
І сонечко прогляне, –
Радіймо сонцю і життю,
І нашому коханню.
Обляже сум твоїх думки
І почуття твої.
Та прийде мить – й тобі поверне
Останні сподівання.
Радіймо сонцю і життю,
І нашому коханню.
Неволить враг твій рідний край
І помисли святі,
Та час проб’є фатальним дзвоном –
І воля знов настане.
Радіймо сонцю і життю,
І нашому коханню.
***
І гори – на весь світ,
і поле – наче ліс на горах.
І світ – як досвіт світовий.
Над нами все –
і шлях, і скит,
і синє море,
і сосни юної трави.
І місяця останній сплеск
на тих смарагдових вершинах,
і перший просвіт на ліси.
І свято дня
в душі найглибше десь,
немов народження країни
з цієї починається краси.
Над нами помирає ніч.
Встають жертовники поснулі.
І темінь розбирають солов’ї.
І небо жайворінням
розсипалось до віч,
і голосом зозулі
вістують ранок нам гаї.
Ми спинами ік матері-землі –
вбираємо її величчя
з корінь соснової трави.
Між нами все –
і дух, і зліт, й кохання вічне,
і світ – як досвіт світовий.
***
Гріється сонце притомлене
на теплій долоні клена.
І читає життєві лінії,
як іноді ти читаєш у мене.
А там писано, ще й недописано…
А ще більше хочуть сказати синиці,
а сонце нікого не слухає –
у сонця свої таємниці,
і віра своя, і впевненість –
то й що йому всі перемови?
Як сонце стоїть найвище –
на вершині любові.
***
Білявий котик проситься до хати:
– Чого, котусю, ти такий сумний?
Давно не їв чи ніде спати,
Чи утомився, йдучи з далини?
Замуркотів малий: – О люди!
І сон, і втома якось промине,
Поїсти я і сам десь роздобуду,
А от якби погладив хто мене.
КВІТКА НА ІМЕНИНИ
бігали квіти садами і луками
бігали бігали
в кожне вікно заглядали
і в’яли
найчарівніші
падали в серце насінням
і не приймались
а в серці видніло
на сходи
світало
на щастя
ясніло
на долю
і – зайнялося
А я роздуваю
ЧОВЕН, ЩО ВОЗИТЬ ЛИШЕ РАДІСТЬ
Білий дід
у білому ромені
удові ворожить,
круном нього
біле козенятко
без вірьовки ходить.
Кинув карти на Івана,
чисту правду каже.
Що далекая дорога
Йванові лежить,
що таїть на серці
він любов велику
й дума про кохану,
що бажання
сповниться вдовине –
і вона діждеться
гостя у свій дім.
Молодіє удовиця,
а у діда
сльози падають роменом.
І ніхто не знає,
скільки утаїв
біди чужої
він на своїм полі –
білий дід
у білому ромені.
***
І прийде час,
ми ляжемо в човна
з листка вербового,
засланого травою,
і попливемо, попливем…
Накриють нас тумани
білим покривалом,
зозулі в голови
калини покладуть
і риби золотими перами
наш човен колисатимуть.
Нас проводжатимуть
закохані лелеки,
і сонце на прощання
нам усміх подарує.
Зачиниться залізна брама,
і стане темно-темно…
і стане тихо-тихо…
лиш буде пахнути трава;
і буде жевріти калина,
і в свіченні її
ми знайдемо причал
між пращурів своїх
і їм розкажемо тоді,
що дуб пливе,
як вони й заповідали.
***
Коли ти приходиш з роботи,
В’яне красоля на твоїх щоках,
Жахтіє жар у твоїх очах,
Гасне троянда на твоїх вустах,
А руки снуються туманом.
Та приходить коханий –
Розцвітає красоля,
Жар розгорається.
А рожева троянда
Запалює іншу троянду,
А руки плекають полум’я.
***
Галі
А я серпнево пригорнусь
До твойого радісного болю…
На вивільгу перетворюсь
І заспіваю над тобою,
Як рідний білолист,
Вивільгами славний…
І упаде тобі в вікно
Співучий лист,
Омріяний, коханий…
То я до тебе пригорнусь.
6.08.1977
***
Замислилося небо
Серпнево-вереснево
І вищим стало, як у літі,
А хмари пожвавішали нівроку
Й лаштуються в дорогу,
Мов за лелеками у вирій,
Та за ними линуть нові,
Ще прудкіші, що обрали
Мій зеніт собі за вирій…
Прохолода покотилась
Над полями, над лугами,
Сивиною побілила
Круті скроні яворам…
Тільки сині ластівки
Із серпневими крильми
В тихім леті з пройденого літа
Припадають вереснево
До натрудженого шляху,
Щоб відчути молоде тепло
Рідної землі.
БАТЬКО
Він Рось любив як матір.
Тепер – навіки сирота.
Й дерева не такі крилаті,
Й земля якась не та.
І нікуди закинуть вудку,
Хоч стільки берега шукай.
І так пече пекуча грудка,
Аж цілу душу випіка.
***
Дощ.
На гілках – на дубах,
На віях твоїх –
На моїх вустах.
Дощ.
В такий дощ
Ярина сходить
І квіти,
Й кохання.
І все зеленіє
В такий дощ.
Дощ.
На гілках – на дубах.
На персах твоїх –
На моїх вустах.
Д
о
щ
***
Сірі ідуть.
Сірі…
Ховайтеся, білі,
Ховайтесь, рожеві,
Нишкніть, зелені…
Бо сірі ідуть.
Ідуть сірі.
Сірий не знає барви,
Сірий не знає мами,
Сірий не знає міри…
Господи, де ти?!
Сірі ідуть,
Сунуть сірі…
Вас не врятує
Ні небо, ні море,
Ні сонце, ні вирій…
Сірі ідуть,
Сунуть сірі…
Пісню “Сірі” (сл. Дмитра Чередниченка, муз. Юлії Шутенко) виконує гурт “Кроки”:
ЛЕЛЕЧЕНЬКО, ЛЕЛЕ
Леле, лелеченько,
Чого ти лелечиш?
Вітри заклинаєш,
Чи матінку кличеш?
Леле, лелеченько, леле…
Вітри налетіли
З далекого краю,
Гніздо зруйнували,
Де мати, не знаю.
Леле, ой матінко, леле…
З гнізда виростають
Вже верби над ставом,
А мамині крила
Тополями стали.
Леле, лелеченько, леле…
ПЕРЕДСВІТОК
Із вечора світу чекаємо стумно,
Як діти чекають героїв з казок.
І от перезнув ненатлу темінь
Передсвітку замашний перезок.
Дихнуло опарою сонне гирло,
Потягнулося зимко руками ліз.
До сонця направив важенне вирло,
Тікаючи з ночі, Чумацький Віз.
***
Конокради
Колеса крадуть,
Тугодуми
Раду радять,
Як тобі
Матір не зрадить,
А що тобі
Робить?
А я заспіваю
Про соловейка у гаї,
Що моїм голосом
Неньку втішає,
Що моїм серцем
За рідною тужить,
А до віконця
Прилинуть
Не може…
***
В долонях
Торішнього листя
Грибочки юні,
Мовби голопузьки
У гніздечку…
Такі беззахисні.
Навіть нікому
Їм сказти:
“Мамо…”
***
І чого поетові
Ображатись на долю?..
Хочеш описати –
Мусиш пережити;
Мусиш вижити –
Щоб описати.
***
Невже забув
що любиш ти човни
і тиші мудру таїну
твій лдуг – твій бог
на горах твій олімп
а в жилах Рось
невже забув
як тепло диха стежка
перед батьковим порогом
як щире слово
з маминих очей
а земля
піснями зглибу промовля
і просить сісти на траву
послухати
а ніч така дзвінка у тиші
човни у душу запливають
***
Навколо іній волохатий
Гілки мов теремок
тепло парує з хати –
з вивода димок
а дітки поглядають
усміх з очей
може то баба
пиріжечки пече
***
Руша автобус
коріння серця вириває
а під вікном
важка рука
(і мамина і татова)
прощаються
всміхаючись
крізь ту усмішку
бачу
такий глибокий туж…
Руша автобус
коріння серця обриває
13.02.1981
***
Листок-бересток
підставив
під дощ долоньку
А дощ прошумів –
то він напоїв
синиччину доньку
***
Пригріло сонечко,
зраділа абрикоса,
що й сльозу пустила
бурштинову.
А в тій сльозині клею
побачили себе
і гори, і дерева,
й сонце.
***
Я прокинувся
і мені було весело
Я вмився
поголився
наспівуючи пісеньку Слона
із оперети “Весілля в зоопарку”
і підійшов до вікна
Надворі було несонячно
Почувся жалобний марш:
біля будинку навпроти
кілько чоловіків заносили
домовину в червоний автобус
– Чого так мало людей на похороні? –
спитала мене дружина
Мабуть чесну людину хоронять
подумав я
але не сказав
Деренчали в моїй голові
фрагменти пісеньки Слона
А в душі хазяйнував скорбний марш
Починався несонячний день
***
Раз уночі
до мойого вікна
з’явилась
та й давай
лестом заходити
мов
у тебе щастя невиводне
у тебе мостини високі
під тобою земля нерунтана
а ти такий пожилець
хоч у танець…
ті слова навели на мене журбу.
Я скинув оком у вікно –
промчав літавець угорі
і я спочуйливий
заплющив очі
щоб зазирнути в себе
як же там у мене
спредвіку ведеться?
Мені край треба себе побачити…
А коли я очі розплющив
вона вже була маленька
і танула танула…
На сході піднімалася сторона.
***
У людей був завжди мед
у людей були завжди
яблука добрі як мед
у людей була завжди
цибуля як яблука
і був часник
головки мов кулаки
наче й хліб у сусідів
вдатніший був
Все у людей чомусь краще
родило пеклось наливалось
одна тільки мамина пісня
найкращою вічно була
і зосталась
Фотоілюстрації Оляни Рути
