У 1971 році Астрід Ліндґрен отримала перший лист від дванадцятирічної Сари Інґеборґ Юнґкранц – дівчинка просила допомогти їй одержати роль у фільмі за книжкою шведської письменниці Ґуннель Лінде «Білий камінець». З цього почалася їхнє листування, що тривало аж до смерті письменниці і про яке вони домовилися нікому не розповідати.
Хоч вони ніколи в житті не бачилися, у Сари й Астрід склалися дуже близькі стосунки. Сара розповідала Астрід про свої переживання і проблеми, характерні для багатьох підлітків та молодих людей, Ліндґрен намагалася щось порадити чи розрадити, і часто їй це вдавалося, як можна бачити з наступних листів дівчинки.
14 листопада, день народження Астрід Ліндґрен – дуже важливий день для всіх шанувальників її творчості. І саме цього дня хочемо поділитися з вами кількома уривками з листування Астрід і Сари Юнґкранц (Швардт) («Твої листи я зберігаю під матрацом…» Листування 1971–2002 / пер. зі шведської Галини Кирпи, Рідна мова, 2019). Переконані, що це щире й довірливе спілкування захопить і вас так само, як захопило і вразило нас.
Про дачу
«…уся Швеція цього літа схожа на розкішний сад, я щоранку прокидаються з радістю і бігом гайда до Балтійського моря, що десь за 10 метрів від мого ліжка, а потім проходжуся садом і дивлюся на свою кволеньку городину, блукаю босоніж по траві, а тоді п’ю на балконі свій уранішній чай…»
9 серпня 1972, Фурусунд«…була на Фурусунді, сама, як палець, а то для мене ідеальні обставини, і там було чудово: сонце, сніг, місяць уповні, блискуча вода – аж хотілося плакати».
28 лютого 1975
Дача в Фурусунді, розташована в шхерах на північний захід від Стокгольма, була одним з улюблених місць Астрід Ліндґрен і часто служила їй притулком від повсякденної міської метушні. Протягом усього листування то там, то там Астрід згадує про свій будиночок і повсякчас повторює, як вона любить хоч на день залишитися там на самоті. Письменниця могла поїхати туди на все літо, коли-не-коли дозволяла пожити на дачі друзям і колегам. До неї в гості регулярно навідувалися діти й онуки, яких вона жартома називала «зміїним кодлом».
Про школу
«Я недавно розмовляла з кількома тутешніми дівчатками, і вони розповіли про свою школу. Мовляв, вони так знущалися з учителя, що він мало не вистрибнув з вікна четвертого поверху. Тільки в останню мить вони його зупинили, але знущатися не перестали. Як це зрозуміти? Вони намагалися пояснити мені, що одна одну підбурювали до цього, для мене це щось страшне, бо вкотре підтверджує те, що я завжди думала: в людині, у нас усіх, живе паскудна тваринка, і ми не знаємо, скільки в нас усередині нечистої сили. От і виходить, що можна водночас і знущатися, і жаліти, як на мене, то так поводяться з якоїсь ненависті до себе».
18 травня 1972
Останнім часом все частіше в новинах можна прочитати, як школярі знущаються з учителів, чи навіть б’ють їх. Це дико, бо в нас традиційно вважається, що вчитель – особа шанована й мало не свята. А з листів Астрід Ліндґрен ми дізнаємося, що і п’ятдесят років тому діти були жорстокі й нестримні, а вчителі – беззахисні перед цією жорстокістю.
Про книжки
«…як пишуться книжки. Так от, мені з цим нескладно, бо я вмію стенографувати, отож сиджу собі на балконі чи лежу в своєму ліжку з блокнотом у руках, і відразу ж занотовую туди все, що спадає на думку. Хоч я без кінця щось міняю, переписую, вириваю аркуш, викидаю і пишу заново до тих пір, поки кожне речення не стане таким, яким я хочу. (Звісно, це не стосується моїх листів, навіть не сумнівайся – як оце тепер!) Багато письменників кажуть, що ніколи нічого не змінюють, мовляв, ідуть за своїм натхненням і лишають усе так, як написалося. Не думаю, що це правильно. Мабуть, таки треба немало попрацювати, перш ніж щось путнє вийде. Знаєш, що я ще думаю? Я думаю, що треба писати про те, що добре знаєш і на чому розумієшся. Через те я не дуже певна, чи така вже вдала твоя ідея писати про хлопчика, що після операції став дівчинкою – таку книжку мав би писати той, хто сам побував у такій ситуації. Я на твоєму місці краще написала б книжку про Сару: як їй живеться, як жилося і як вона думає жити далі. Кажуть, що кожна людина може написати принаймні одну книжку, книжку про себе саму, і мені здається, твоя книжка про Сару була б цікавіша й краща за книжку про хлопчика, який хоче стати дівчинкою».
9 серпня 1972
Астрід Ліндґрен була не просто відомою письменницею – у Швеції вона була і залишається однією з найбільш шанованих персон, думок якої дослухалися за її життя і зважають на них зараз. Її голос, обличчя, переконання, почуття гумору знайомі більшості шведів ще з п’ятдесятих-шістдесятих років минулого століття, і перебільшити її вплив на життя шведів дуже складно. Тож поради й роздуми Астрід про письменницьку роботу й покликання стали настановами для багатьох молодших авторів.
Про куріння
«А тепер я хотіла б поговорити ось про що. Про хлопця, який почастував тебе сигаретою і заповажав за те, що ти кілька разів глибоко затягнулася. Зараз, Саро Юнґкранц, я зроблю тобі пропозицію, яку ти можеш або прийняти, або відхилити, вирішуй сама – знаю, ти не любиш, щоб тобі хтось щось вказував, і я не вказую, а просто пропоную. Коли того дня, як тобі виповниться 20 років, ти не станеш курцем, зовсім не куритимеш, я подарую тобі на день народження (якщо доживу) 1000 крон або суму, еквівалетну теперішній 1000 крон. Бачиш, якщо і є на світі те, від чого я хочу тебе захистити, то це куріння. Я зустрічала немало людей, які плакали гіркими сльозами, що не могли покинути курити і проклинали ту годину, коли почали».
15 вересня 1972
Засторога від куріння, вживання спиртних напоїв і наркотиків зринала в листах Астрід до Сари чимало разів. Вона справді переймалася тим, щоб дівчинка не нашкодила собі шкідливими звичками.
У 26 років Сара нагадала Астрід про її пропозицію і повідомила, що за весь час лише кілька разів затягнулася у 18 років, тому можна вважати, що вона не курила й не курить. І якщо Астрід не відмовилася від своїх слів, то вона, Сара, була б дуже не проти одержати обіцяну тисячу.
Астрід надіслала їй чек з такими словами:
«Чудово, що ти покинула курити. І нині тобі 26 років, тож з оплатою я забарилася. Висилаю тобі чек, але з такою умовою: ти й далі не куритимеш, бо якщо “зірвешся”, тобі доведеться повернути цю тисячу назад. Я ставлю тобі такі жорсткі умови, щоб застерегти від спокус. Бажаю тобі в прийдешньому році всього доброго в твоєму юному житті.
З найщирішими вітаннями
Астрід Ліндґрен».
28 грудня 1984
Згодом Сара пошкодувала про свій лист, вважаючи, що він був схожий на випрошування грошей (хоча в той момент вона справді переживала фінансову скруту). Їй було дуже ніяково від думки, що дійшла до нагадування про давню обіцянку.
Про батьків і дітей
«Охо-хо, багато батьків не знають нічогісінько про любов, ні як її дарувати, ні як її приймати. Часом я ходжу вулицями і бачу, як поводяться матері, яким би не варто було довіряти дітей. І можна тільки уявити, що відбувається за стінами їхніх домівок. Там же діти беззахисні. Мені здається, що жорстокого поводження з дітьми дедалі більшає, оскільки люди не вдоволені своїм життям і зганяють злість на найменших, тих, що не можуть захиститися».
12 червня 1973
Астрід Ліндґрен завжди і скрізь намагалася нагадати про важливість ненасильницьких способів співжиття – і з людьми, і з тваринами. «Тільки не насильство» – таку промову вона виголосила під час церемонії вручення Премії миру німецької книготоргівлі 1978 року (за повість «Брати Лев’яче серце»). «Ми всі знаємо, що діти, яких б’ють, до яких ставляться жорстоко, самі виростуть жорстокими й будуть бити своїх дітей. Це зачароване коло треба розірвати».
Про кохання
«…підчепити чоловіка завдяки зовнішності – не те саме, що бути коханою. Є дуже негарні дівчата, яких кохають усе життя, а є такі красуні, як Мерилін Монро, що здатні утримати чоловіка лиш на дуже короткий час. Чарівна зовнішність може полонити чоловіка, але скажу тобі правду: те, що тримається тільки на зовнішності, не триває довго. Це ніби жити з красивим краєвидом перед очима – за якийсь час до нього звикаєш і вже не помічаєш його краси, принаймні, так, як раніше».
12 червня 1975
Астрід Ліндґрен в юності була переконана, що її ніхто ніколи не покохає, бо вона негарна. Але вона в житті зустріла кохання, була коханою, і точно знала, що не зовнішність у людині головне. Утім, ставлення до любовних стосунків вона мала своєрідне: коли помер її чоловік, Астрід сказала, що нізащо не погодилася б вийти заміж удруге – свобода їй дорожча за все. «Немає у світі чоловіка, який міг би спокусити мене на новий шлюб, – писала Астрід своїй подрузі Луїзі Гартунг. – Можливість бути самій – просто неймовірне щастя. Дбати про себе, мати свою думку, діяти самостійно, самій вирішувати, облаштовувати своє життя, самій думати!»
P.S.
«На останній сторінці “Пеппі в Південних морях” Томмі та Анніка дивляться на Пеппі, що сидить ввечері сама перед запаленою свічкою. Ти, Астрід, писала для всіх, у чиїй душі живе дитина. Я – та дитина, якій випало зайти на хвильку всередину й посидіти з тобою перед запаленою свічкою. Часом я й досі сідаю там посидіти.
Сара».
Фото: Фонд Астрід Ліндґрен – astridlindgren.se
Також почитайте:
