***
Хвилями біло-синіми
Мла з-за небесних врат.
Скрипками, голосіннями
Спалено листопад.
Попіл – порожній вічності.
Кров на долонях площ.
Вартою опівнічною
Вуличний ходить дощ.
Ми живемо не мороком –
Відблисками пожеж.
Ангелам в небі морозно
Буде сьогодні теж.
Хто так іще любитиме
Завтрa цей хворий час,
Як на майдані з квітами
Вранці не стане нас?
***
У весняних і вітряних танцях,
Із холодних і теплих країв
Дощ зайде, мов скрипаль циганський,
Так непрохано в очі мої.
Ворожбити, музики і маляри,
Ходять пальці по струнах від скронь.
Зловлять серце, мов срібного таляра,
І затиснуть між темних долонь.
А мостам впаде осінь на плечі,
І чомусь на дороги земні
Буде тяжко у золоті вечора
Проводжати твій погляд мені.
Білий двір по дорозі до лютого,
В ґазди донька – і так, як колись,
Воду питимеш з келиха кутого,
Тільки в очі її не дивись.
Бо вночі раптом прийдуть до тебе
Давніх снів вже забуті борги.
Карі коні промчать через небо –
І розтануть, як тануть сніги.
***
Не нас питай навiщо спалено
Усi мости.
I де за попелом i хмарами
Летять свiти.
Це бiй не наш. Але однаково –
Далеко десь
Вiтри зi сходу та iз заходу
Мiж перехресть.
Ця темна кров у жилах вечора –
Моя печаль.
Кого покликано й приречено,
Того не жаль.
Той зрозумiє всiх, утрачених
В слiдах дорiг.
Усiх, кому ми не пробачили
Себе самих.
Хто був вигнанцем, хто – Афінами,
I що вiд нас
За небесами, як за стiнами,
Ховає час.
***
Де під небом далеко
Спить холодна трава,
Срібні зорі лелека
У криницю хова.
Ніч ляга на дерева,
Як на воду туман.
Білі гуси із неба
Упадуть на лиман.
Ґелґотатимуть гірко –
Я спитати боюсь –
Про загублену зірку,
Чи про долю чиюсь.
У криниці на денці
Де шукати її…
Заберіть моє серце
На крилята свої.
Легенди
Сьогодні знов
Полюють у лісах.
Сьогодні кулі,
Мов вовки голодні.
Зав’яже сонце
Зашморг в небесах
На ватажків
Розбійницької сотні.
Мов долі
Я чекатиму пітьми,
І вже ось день
Згаса без заповіту.
Ще тільки вчора
Ми були дітьми,
Чому ж сьогодні
Ми уже не діти?
А місяць впав
На білі явори,
Та прийде час
І буде все, як перше.
І срібний ніж
Сховає до пори
В вузьких зіницях
Опівнічний вершник.
Хтось каже –
Цим уже без вороття
Коротка тінь
До шибениці вслана.
Хтось грає в карти
З смертю на життя.
Хтось краще зна
Од цісаря і пана
У кого взяти,
І віддать кому.
Ще кажуть – Бог –
Він ходить десь по світу…
А я ж ізнов
Вдивляюся в пітьму.
І знову гасне
День
Без заповіту.
***
Промчали чвалом через осінь
Червоні коні і громи.
Тут тихо, холодно, і досі
Невже залишилися ми?
В блаженних снах святого міста,
В вартівнях мокрих ліхтарів
Ми продаємо мертве листя,
А ще – приборканих вітрів,
Що снять дорогою додому,
Коли у небі зблисне втома
І хтось у каптурі пітьми
Розтане в дзеркалі старому
І стане голосом зими.
По тій країні ходять тіні
Такі легенькі і осінні,
Потерті, змерзлі і малі,
Як полотняні королі.
А в лялькарів химерні звички –
Вдягати сни у рукавички
І забувати на землі.
***
А восени нам сняться сни
Про місто в небових долонях,
Де припинають до весни
У сірих гаванях стіни
Самотні човники балконів.
Десь недописані листи
Уже летять за вітром босі.
Хтось зачепився за дроти –
Руденький хтось:
Ex libris – Осінь.
Мої віконця уночі
За літом раптом заголосять,
І малюватимуть дощі
Їм сльози лапками на носі.
А потім – сніг із висоти.
Ти не сумуй, я дуже прошу.
На землю змерзлу і хорошу
На всі світи, на всі світи
Осінні падають листи
Химерний час – за листоношу.
***
Із півдня та із півночі
Із льоду та боліт
Ми рушимо опівночі
До замкових воріт.
І подих перехоплено,
І падають слова
Захоплено закохані
В заховані дива
Щоб ранком сонні ходики
Брукованих мостів
Прокинулись від подиву
У цокоті підків.
Між грудочками мерзлими,
Між скалочками площ,
Де по долонях пензлями
Малює небо дощ.
***
– Ви самотні тут?
– Я? Самотній?
Зачекайте, пане,
Давайте запалимо ліхтарі.
Вітер з півночі,
І сьогодні
Трохи зимно таки вгорі.
Вітер з півночі.
Ніч. І дахом
Бродить місяць,
Як тінь блідий.
Чорні палуби, мокрі птахи
На розгойдані проводи.
Так високо, що ніби сниться –
Листопадами до зими
Хмари ходять
Тверді, мов криця,
Зорі топчучи чобітьми.
Будуть очі від сліз холодні.
Десь прокинуться дзиґарі.
Вітер з півночі.
І сьогодні…
– Ви самотні тут?
– Я? Самотній?
…гасить зопалу ліхтарі.
Про авторку:
Ярослава Бабич народилася 24 липня 1976 р в м. Кіровограді (нині – Кропивницький). Закінчила Кіровоградську гімназію № 5 імені Т.Г. Шевченка. Ще школяркою дебютувала як поетеса в журналах «Піонерія», «Однокласник» (1989). Вступила на навчання до університету «Києво-Могилянська Академія». По закінченні другого курсу виборола конкурс для подальшого навчання в коледжі Франкліна і Маршала в штаті Пенсільванія (США, 1996-2000), де отримала ступінь бакалавра з філософії та економіки.
У 2001 р. вступила до університету Джорджа Вашингтона в столиці США на спеціальність «Міжнародна економіка». 2011 р. захистила докторську дисертацію. Зараз живе і працює в місті Тбілісі (Грузія). Викладає економіку в Міжнародній школі економіки ISET при Тбіліському державному університеті. Голова центру макроекономічних досліджень Інституту економічної політики Бере активну участь у житті української громади Грузії. Авторка збірки віршів «За русявим морем» (1992), збірки віршів і перекладів з французької та англійської класики «Діалоги на осінніх дахах» (1998). Лауреат І Республіканського конкурсу «Таланти твої, Україно» (1991), Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Член Національної спілки письменників України (1998).
Фотоілюстрації Оляни Рути
Автор портрета поетеси Іраклій Кварая
