* * *
дорога
горбата як віл
круторога
дорога
котилася сонячна торба
од горба до рога
упала в солоні долоні
до звіра морського
дорога
убрала на хвилю
в усе нагідкове
сліпців перехожих
і маково маяла піна стрічками
на рогах волових
* * *
дерева спалахують в руках
світять ніби серце
велике тремтливе
приречені закохуються
відхаркують кров’ю
і нараз прозрівають
що смерті нема —
тільки осінь
осі…
о…
потойбіч обірваної
телефонної розмови
У передпташші
дай долоню, надбрамна осінь —
дзвони й скрипки в одному тиглі
перетоплено в стоголосся
лун, що ловлять слова достиглі
й замітають сліди стигматів
у лабетах чужого ока,
час розчавлених виноградів
розкриває глибінь високу,
де замкнули ключі лелечі
тіло літа в шкарлупці храму
осінь — час загострення граней
час уведення в сан предтечі…
тепла смерть прочута зарано
потекла по схололих плечах.
Колискова бузку
тут сплять архангели і бджоли
скипає зореквіт, мов лава
тут світ, розсипаний на долі
синкретизується у травах
тут душі квітів поять сонце
і сонця доторки, мов цвяхи
тут не ікони – лиш віконця
із відображеннями птахів
тут хмарочоси й зикурати
пливуть із небуття в непам’ять
і шовк бузку ледь прикриває
закоханих з губами ламій
тут все злилося воєдино
в лілових забаганках тону
бо Всесвіт суть ладдя, що плине
із ламентації – в канцону.
* * *
…філософія соняха — саморефлексія змія
золотий нарцисизм надсухої шершавої шкіри
ХТОСЬ
ширший за тебе
щоранку ступає
в простягнену навстріч зіницю –
щоб набрати твоєї форми
увести до солярної віри
і летить з пелехатих вій
обтрушена позолота
дрібні гороб’ячі кроки
бажання змахнути крильми —
сорок віків посічених на полову
позирають на тебе з вершини кукурудзиння
…філософія сонця – диво святого Юра:
ув осоння бажань зеленкаві заземлено списи.
А накрити б лице китайкою та й заснути —
заповзти з головою в тривку мов земля зіницю.
Фантазія c-moll
Praeludium
А взимку місто стає холодним, чужим, великим,
здається – мертвим.
Простір розширюється – коштом низького неба
і кожні морозні, мокрі грязькі – і найближчі метри
долаються як дорога в Сибір,
як шлях від порогу – до пекла,
і в запамороченні сипляться з каруселі білі дахи, обличчя,
порожні постелі – й оселі…
і наша любов – безсила снула рибина
занурюється у недосяжні глибини.
Allegro ma non troppo
А там – хто кого нас в кому виїдає,
заміщує, витісняє – хто з нас кому болить?
Ми боремося з холодом як Ізраїль
з янголом, як з коляскою – інвалід
І коли ти виснажений до кінця
хочеш натиснути на «деліт» –
щоби стерти тебе із себе –
зі свого й земного лиця,
серця,
з усіх доленосних нещасних своїх планид,
перепостити як ченця
перемерти себе як СНІД –
і бувай,
аддіос,
привіт!
Andante
…пада сніг за вікном,
перехожі прискорюють крок
твій картатий шалик десь там від напруги змок,
зависає земля на сніжинці, тоншій за волосок,
і тремтячий палець, наведений на курок,
тисне Еnter – вкотре, на посошок.
і полегшено ти сідаєш на сніг –
зав’язати шнурок,
і великий Чумацький шлях починає новий виток
і великий Бог підіймає легкий смичок –
й ранні сутінки падають – сині, як монітор,
жовті лампочки зір викладають над ними смайл,
і зелений місяць моргає як світлофор
ти вертаєш додому – просто додому, не в рай…
й тихі кроки звучать у тональності соль мажор…
* * *
Коли апостол андрій та олена зводили колізей
Їхні очі були сумні, а рухи гострі й легкі –
Візьмімо, кажуть, цю цеглу, і зброю, і цих людей –
І підем туди, за місто, на інший берег ріки.
Адже ніщо не палає так ясно, як щойно пролита кров
Ніщо не триває так довго, як ненависть і війна –
Візьмімо ці танки й сокири, віруси й бомби – хто з чим прийшов –
І рушимо далі, де тібр тече, де євфрат.
От вони йшли, не спиняючись – їх обганяли роки
Лущилось сонце іржаве – і місяць лляний вицвітав
Тільки пустеля незмінно метала ікру пісків
Ніби вона рибина. Ніби небо – метал.
Назустріч ступала непам’ять наче орда німа
І воїни підкорялись, і забували вщерть –
Імена спочатку коханих. Тоді – ворогів імена.
Імена тих, хто завдав їм рани. Потому – тих, кому вони заподіяли смерть…
Імена спраги і ненависті, голоду і вини
Імена крові – найдовше,
залежні від віку, статі, пори року та натільних джерел…
Останнім – зійшло забуття великого ймення війни
І вони зупинились. На древку зогнив орел,
Штандарти, гармати і шаблі – увесь цей тлін
Нагий, безіменний, сірий, потрібний – нащо? Кому?
І тут підійшла трава і стала вище колін
Трава лягла в їхні руки як неназвана зброя
Трава проросла у їхні серця – і лишила злоту безшелесну тьму…
Коли апостол андрій і олена завершили свій похід –
не озирнулись. Не скрикнули, не розімкнули рук
за ними зелене море виходило з берегів
затікаючи в кожну долоню,
завершуючи кожну війну…
Пісня Марли Сінгер
Хімічна формула мого буддистського спокою
суперечить хімічній формулі мого сну –
цікавий випадок – каже мій психіатр
і лупить мені ліхтариком у ліве око
цікаааавий випадок – і лупить молотком у праве коліно
цікаа… – і я луплю його кулаком під дих.
А знаєте – каже мій психіатр –
Ваша нервова система зношена так,
Ніби нею до вас користувалися щонайменше двоє
При чому один із них –
Неодмінно був музикант-юдей,
Піаніст чи скажімо, скрипаль – і неодмінно
він викинувся
з балкона
через нещасливе кохання…
Ні, ви подивіться – яка розкішна руйнація
Усіх закінчень – вздовж усього хребта!
Як ви досі ходите?
Як ви досі живете? – нівроку, дякую що спитали, кажу я.
А другий? – що – другий – каже мій психіатр
Другий, хто зношував мою нервову систему?
Ааааааааааа!
Той був його брат-близнюк. Уявний.
Офіцер, рубака, красень! – і що?
Нічо – каже мій психіатр –
кажу ж, уявний, що з нього візьмеш…
лікарю, кажу я, – а можна поближче до мене –
ооооооо! – каже мій психіатр –
до моєї нервової системи, лікарю,
я щоночі хочу хотіти спати – і ніяк не засну
дайте мені правильну пігулку, лікарю!
З правильним хімічним складом
Від данських фармацевтів, ну, знаєте – Йорік&Co
Щоб раз – і всьо, як з балкона!
Гм… А що ти зараз робиш? – запитує мій психіатр
і вимикає світ…
***
Тінь переважує тіло
крадеться назирці,
дихає сторожко й легко –
ні пара з вуст, ні вода,
іди і шукай його в ніжному городі,
десь він тут був,
десь розкидав камінці…
Десь я ловила цей погляд,
ці ямочки на щоці
десь ішла проти вітру
десь вертала назад.
Ти перейми його, тіне
допоки я, мов стигмат,
стискаю у кулаці
від хмар від дерев від дахів
всі прокляття імен оцих –
всі чотири сторони світу на змилених огирях
всі страждання й печалі – у лівій моїй руці…
Переміняй хазяїна, тіне
допоки
плетуть ці сніги
гінке замовляння розлуки
рубцем замість усмішки
ляпасом по щоці
відсутністю поцілунку
на сполотнілих
вустах
допоки не вислизнула,
поки хоронить в собі пагінці
мала виноградна кісточка
у правій моїй руці
любов як безтінна радість
як отчий квітучий сад –
та тінь безутішно плаче
і просить вернутись назад
Пацифік ЕТА
Чорт забирай твою катастрофічну впертість!
Чорт забирай твою вперту катастрофічність!
На тій стороні серця, де лежить твоя незалежність
На мапі мого – простяглась безсоромна ніжність.
І скільки не накладай на кальку ці контурні карти,
Скільки не намагайся пробитися через ці кляті митниці,
кордони і вододіли
Це все одно що крізь скло
продиратися голими пальцями
відчуваючи врешті тепло лише власної
крові
що залишає тіло…
І кожного ранку через наше ліжко летять
Потяги смерті від Еускаді до Аскатасуми
І кожної смерті в мені торохтять
залізні іржаві квіти,
залізні підсклянники,
гроші залізні на божевільні суми,
і кожного разу, коли ти відходиш без мене – без нас –
у ніч
ми розуміємо
– ти щоразу ідеш востаннє
і щоразу я забираю в тебе одну яку-небудь річ
ніби на пам’ять – й ніколи не повертаю…
Але чорт забирай ці святі божевільні гори!
Чорт забирай цих освячених гір божевілля!
Врешті-решт ти береш автомат
і рушаєш дитинно голий
лишивши навіть окуляри
Навпомацки…
Попідтинню…
* * *
є доторки трави — в них поклик Персефони
немилих рук невидимий диктат:
вже час. устань і йди — крізь поминальні дзвони
зоріє нам далекий Отчий Сад.
є пам’ять келиха що спить в зіниці грона —
чи ж нам крихким судити жорна днів? —
мов теплий гриф у жар приручених долоней
ми ляжемо до тих хто нас убив.
***
…На руках візьмуть тебе,
аби не спіткнулась об камінь нога твоя
Псалом 90
Грудень – мабуть,
найліпший час, щоб навчитись літати,
земля опадає полегшено, наче лати,
і сніг у зворотному русі –
пилок цукровати –
вносить нову присутність
у рукопис неба звично і рефлекторно
як скажімо,
Бетховен глухий, а Еней, мов мастило, моторний…
Хоча якщо подивитися знизу, який з мене птах – так
ластів’яний листок, паперовий літак…
І якщо хтось тут просив про знаки –
я – ось вам, тримайте, ЗНАК –
точніше, ознака, вона:
надувний самурайський меч,
дерев’яна луна,
пір’яна струна…
і довкола нікого нема, і вгорі глибина…
Але підіймаєшся вгору і вгору, доки забуваєш моргати,
на балконах хтось сушить труси,
хтось – весла й лопати
хтось просто нервово курить про те,
що інші суворо і вперто роблять в сусідній хаті…
Істина сходить упевнено, як санітар до палати –
тут розумієш –
в природі немає верху, немає низу.
Є лише відсутність сорому
в перерозподілі коштів –
що власне, й породжує кризу.
Є лише відсутність любові –
що позначається в безголоссі,
війнах, морах, ламкому волоссі,
нездатності давати фору,
прощати хиби, носити схиму…
Бог не залишає нас – просто дарує зиму
І спостерігаючи за рубцями, що залишають
на Його серці наші веселі сліпі галери
Він каже: Ти двері – і той,
хто робить зусилля, заходячи в двері,
Він заганяє в морози, наче ягнят у стодолу
і дозволяє вдягати голодних, поїти голих…
Каже, зима – не пора, а просто слушна нагода
поміняти ранець на пір’я, вино на воду,
відчути янголів, що ліплять зі снігу крила,
відганяють левів, і останніх –
тих, яким заповість про тебе –
щоб навчили літати –
просто упавши
в небо.
***
Неназиваний поза тим залишився усе ж – моїм –
короткозорий голос
впійманий невиліковно камея
внутрішнього рельєфу повік
стиснута в кулаці пам’ять рани зведені ледь краї
зі снігів на 12 персон згорнутих у сувій
я щоранку вив’язую місто заново і
розпускаю в сутінках як і вчора
(перехожих рясні рої)
на чотири вітрила снів
на чотири стіни вітрів –
де його корабель із туману господи?
розруха і помаранчі годовані нами з руки – де
збиті до крові лікті – всі ми недоптахи?
солоні хвилі накрили скляні дахи
ось наша донька тче кам’яного Баха
потиху потиху гоїться нетерпіння потиху
сповільнюються розкадровуються
виокруглюючися рухи – так
розчиняється цукор так
м’якшають і змінюються
погляди з двох берегів розлуки –
(з точки зору кімнати
світ – це увігнутий акваріум)
ось він –
досвід причетності і розділення
тихої музики поцілунку без дотику
опромінення випрозорення безтінність
остаточне вщухання болю і розуміння
вирізьбленості навіки – камеї
з внутрішнього боку повік…
якщо
Ти все знаєш про мене – обернися і
перекочуючи на язиці назви
минущого створеного того що
піддається руйнуванню спаленню з’їденню –
Ти – вимовчи мені тишу –
Неназивана я залишуся твоєю…
Ноктюрн
поміж місяцем та землею
біла дорога лежить
наче сорочина випрана
курличуть у вирій збираючись
мертві
курли
курли
просилиБатькопросилиМати
Васдорогознамизабрати
ЛЕЛЕ!
а їй рукавцята позв’язувано
за спиною
отак і лежить…
жовтень
* * *
благословення неба
нині над нами
благословення безодні
осінь
у вересні тіні стають вовками
шляхами прийдешнього снігу
низько стелиться сонце
чи знав коли-небудь
що в тебе очі — безсяйні
як довга дорога додому
крізь сутінь?..
і тиша
й це безголосе зачудування…
Про авторку:
Олена Степаненко — поетка, сценаристка, перекладачка, авторка збірок «Передчуття Авалону» (1999), «Коротка меса на друге пришестя Данте» (2002), «Третя Атлантида» (2005) «Четверта радість» (2014). Лауреатка літературних конкурсів, друкувалася в антологіях та періодиці, активна учасниця різноманітних творчих акцій та фестивалів. Переможниця поетичного слему 5-го Міжнародного фестивалю імені Міхася Стральцова (Мінськ, Білорусь, 2016). Вокальні цикли та хорові твори на вірші Олени Степаненко та музику Ірини Алексійчук виконувалися у країнах Балтії, Польщі, Німеччині, Італії, Канаді, Нідерландах та Іспанії.
– – – – – – – – – –
На чільному фото – Олена Степаненко (авторка світлини Олена Полнарьова)
Фотоілюстрації Оляни Рути
