На початку всіх стежок і шляхів, у основі самої думки про них, тягнеться гостро і глибоко прорізана стежечка, якою вперше вільно пішов.
Було те у Вишеграді, на твердих, нерівних, немовби обгризених дорогах, де все сухе і похмуре, де немає місця красі, радості і навіть надії на радість чи хоч права на надію, де кожен гіркий шматок, що його людина навіть не їла, підстрибує в горлянці з кожним кроком, де спека, вітер, сніг і дощ виїдають землю і сім’я у землі, а те, що все ж таки сходить і родиться – смикають, згинають і прихиляють так, що коли б могли, то забили б верхівкою у землю, назад у безформність і темряву, з якої воно зійшло і вигналося.
Ті незліченні стежечки, як нитки чи вервечки обвивають пагорки й долини навколо міста, вливаються у білий шлях чи зникають при воді й у зелених вербичках. Потяг людей і тварин їх накреслив, а потреба – протоптала. Тут важко виходити, іти і повертатися. Тут сідають на камінь, ховаються під деревом, на сухому місці чи в тіні, щоб відпочити, помолитися чи перерахувати селянський виторг з базару. На тих стежках, що їх вітер мете, дощ миє, а сонце обпалює і лікує, де побачиш тільки змучену худобину й мовчазних похмурих людей, дійшов я до думки про багатство і красу світу. Тут я, неосвічений, слабкий, бідний, був щасливий п’янким щастям до безпам’ятства, щасливий від усього, чого тут не було, не могло бути і ніколи не буде.
І на всіх шляхах і дорогах, якими потім у житті я ходив, підживлювало мене саме те вбоге щастя від моїх вишеградських думок про багатство і красу навколишнього світу, бо під усіма дорогами землі завжди протікала тільки для мене видима і відчутна вишеградська стежинка – відтоді, як зійшов з неї й аж досьогодні. Власне, саме за нею відміряв я свої кроки і звірявся з напрямком. Вона ніколи мене не покидала.
У моменти, коли мене стомлював і труїв світ, у якому я з чиєїсь злої волі нидів і ледь тримався за життя, коли губив горизонт і збивався з путі, я побожно розгортав поперед себе, як вірянин молитовний килимок, жорстку, убогу, круту вишеградську стежку, що лікує будь-який біль і полегшує всяке страждання, адже вміщує їх у собі і всі їх перевершує. І так по кілька разів на день, користаючи з усякого затишшя у житті навколо себе, з кожного перепочинку у розмові, проходив я знову частину того шляху, з якого ніколи не треба було сходити. І так аж до кінця життя непомітно і нечутно я подовжуватиму суджену мені вишеградську стежку. А потім у кінці життя перерветься і вона, і загубиться там, де завершуються усі стежки, де закінчуються дороги і бездоріжжя, де немає ні руху, ні зусиль, де всі земні стежки заплутуються у безглуздий клубок і спалахують, як рятівна іскра, у наших очах, і очі теж гаснуть, бо довели нас до мети й істини.
Іво Андрич
З сербської переклав Володимир Криницький
