Ще раз і ще раз повторивши свої побажання, підбадьорювання і поради, гості залишають іменинника й обережно сходять крутими сходами вниз. Там ще затримуються, щось гомонять притишеними голосами, в яких поет чуйним вухом відрізняє голос Михайла. Лазаревський лишає свого слугу на ніч з Шевченком і, видно, дає йому якісь накази. Потім чути стук обережно зачинених дверей і залізного шворня. Тихо. Пішли. І добре, що пішли. Хай не дивляться на його муку. Він же не то говорити, а й слухати не в змозі, не в змозі дивитися на співчутливі обличчя. Ох, той біль! Той немилосердний біль…
Навшпиньки входить Іван, поправляє ковдру, що сповзла на підлогу, щось непотрібно переставляє на столику і питає: «Тарасе Григоровичу, може вам пляшку з гарячою водою принести? Холод же який, господи!..»
Хворий знає, що, коли спробує відповісти, то закричить. Тому лише закусує до крови уста і мовчить. Слуга тре свої шкарубкі руки і напевно в цю мить думає не так про хворого, як про себе самого: коли б оце не Шевченко, то він, Іван, сидів би собі у своїй теплій комірчині й дрімав би. А тут, мало що холодно, як у псярні, а ще й треба буде цілу ніч бути на чатах.
– От лишенько, – каже заклопотано, – коли б же я знав, як вам помогти…
Хворий далі мовчить. Потупцявши ще трохи, Іван врешті йде геть, і Шевченко залишається сам. Біль заливає його липучою смоляною хвилею, і в її гущі безсило борсаються клапті думок, образів і бажань. Такий вже він удався, що його мозок, його уява і почування не спочивали ніколи. От і зараз, позбувшись присутности Івана, він у душі радий, що той Іван є поблизу. Бо попередньої ночі почував себе таким самітним, таким скривдженим людською байдужістю, що мало не вив з жалю. Нарікав на долю, на приятелів – на цілий світ. Нестерпний біль також не заважав йому бачити з заплющеними очима свою тісну і вогку кімнатчину, що скидалася на гріб. І він відчував просто фізично злих духів своєї хвороби, що причаїлися у запліснених стінах. Вони душили його, вони слизькими устами припадали до його серця і висмоктували рештки його сил.
Та й хіба лишень саме його житло? Ціле кляте місто налягає йому на груди тягарем усього зужитого на бруки і будинки каміння. Усе в нього чуже, холодне і нездорове. І те, що почала каторга, тепер кінчає ворожа столиця. З’їла вона тисячі Тарасових земляків, з’їдає тепер і його. Сам винен. Було, поки ще ноги носили, тікати звідси. Додому тікати! Туди, де лани широкополі, де реве Ревучий, де між ярами над ставами зеленіють верби, де тополі на волі розмовляють з вітром – у ту повиту вічною красою дорогу батьківщину. Треба було! Ще півроку тому назад, коли довідався, що поважно хворий. А тепер запізно. Не може пускатися в дорогу. Чавунки нема, а на «перекладних» не витримає. І враз, наперекір здоровому глуздові і крізь важку смоляну гущу терпінь, виривається назовні зухвала іскра надії: чому не витримає? У Бога все можливе. Це ж лишень друга ніч у нього така погана. Але вчора він неначе й хворий не був – працював цілий день й чимало зробив. Уночі, правда, було дуже погано, але сьогодні зранку одлягло знову. Пополудні прийшов Михайло, і вони собі гарно погуторили й пожартували, мріючи про поворот в Україну. Михайло пообіцяв їхати разом з ним, а з Михайлом він витримає подорож, навіть на «перекладних». Ось лишень перетерпіти до ранку – тоді не чекатиме ніже однієї години – почне збиратися в дорогу! Лишень як же дотягнути з тією мукою до ранку? Шевченко з трудом простягає тремтячу неслухняну руку і ледве намацує свого нового дорогого годинника. Одинадцята. Щойно одинадцята! То це ж до сходу сонця ціла вічність!.. Мабуть, він ранку не дочекає… І тут мозок його прошиває льодова стріла жаху. «Не дочекає»?! Що значить «не дочекає»? Умре? Він умре? Тепер? Та це ж безглуздя! Він, правда, ще з молодих літ про смерть любив згадувати і переспівувати її у своїх поезіях, але отак стати з нею віч-на-віч – ні! Біль у грудях і в цілому тілі змагається і стає сильнішим, хоч хворому вже у попередню ніч здавалося, що біль дійшов до скрайніх меж і не може рости далі. І помилився.
– Боже, поможи мені!… Боже, зглянься на мою муку!…
Руки мліють і терпнуть, безсилі витримати тягар тіла, а лягти не можна – стає ще гірше. І оце вже другу ніч він сидить отак, упираючись руками у матрац. Але вже сидіти не може. Таки треба спробувати лягти. З великим зусиллям він гасить свічку і поволеньки прилягає спиною до високої подушки. От, ніби трошки легше, і ті кляті запліснілі стіни у темноті наче розсунулись і щезли. А лікарі були якісь дуже врочисто-поважні. Доктор Барі навіть того другого, Кунцевича, привів. Щось радилися. Але, видно, нічого путнього не врадили. Боже, невже й справді смерть за дверима?.. Не треба про це думати! Він же хоче жити! Він завтра ж збереться в дорогу і поїде до Керелівки! А в Керелівці вже весна… Сніг стопився, по байраках струмочки біжать, проліски квітнуть… Оце й ліки на його хворобу. В рідному краю і здоров’я повернеться, і сила, і снага до праці… А там… А там… Ой, горенько, чи ж йому й справді судилося вмерти бурлакою?.. Треба дожити до ранку! Не піддавайся хворобі, Тарасе!
Хворий простягає руку, намацує сірники і світить свічку, немов боїться проспати потрібну годину. А воно ще й півночі нема. В’язням і хворим час розтягається у безконечність. Болить. Ох, Боже, як болить!.. З нелюдськими зусиллями Тарас відриває увагу від болю і скеровує її на світлу стежку надії: чи купив урешті Варфоломій землю? Треба, щоб купив найскоріше! Він же, Тарас, неодмінно буде весною вдома! Посадить садок, поставить хату, щоб восени, як Бог поможе, було куди молоду княгиню ввести… Вмираючий поет кидає на одну шальку ваги все, що має найдорожчого – надію. На другій шальці – біль. Нелюдський, нестерпний! Що перетягне? Коромисло ваги у великій напрузі, вказівка тремтить. А Тарас внутрішньо скупчується, міцно бере себе в руки і, наче човен, повернений до хвилі носом, кидається назустріч новим стражданням:
– Господи, поможи мені!.. Господи, дай мені сили. Я не нарікаю, навіть не стогну, лишень благаю: поможи мені витримати до ранку!..
Перевалив! Укритий холодним потом, Тарас знесилено відкидається на подушку. Тепер відпочити, хвилиночку відпочити!.. Ні, мабуть, не доведеться йому молодої княгині до хати впроваджувати. Такої муки він не витерпить до ранку. А хочеться ж дожити, Господи, як хочеться!..
Тяжко жить на світі, а хочеться жить,
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить.
Або чорнобрива в саду заспіває…
О, Боже мій милий, як хочеться жить!..
«Чорнобрива»… От старий ледащо, грішник непоправний! Йому соборуватися треба, а він про чорнобриву думає. І не яку інакшу – тільки чорнобриву.
– Правда, – признається сам собі Тарас, – правда.
Ціле своє життя чорнобрових та карооких з рівним станом любив, про них співав, перед ними плакав, у їхній красі надхнення шукав. І тепер, умираючи, ще не змінився.
– І що з того? – відповідає знову сам собі. – Любив їх, співав про них, серце своє палив для них, а скінчилося тим, що розпочинаю сорок восьмий рік бурлакою. Нема кому холодного поту з чола обтерти, не буде кому й очей закрити…
Біль повертається знову. Неначе хтось приставив до грудей тупий кіл і гатить по ньому обухом. Бракує повітря, серце тріскає, нестерпно! І знову, роблячи над собою нелюдські зусилля, хворий простягає руку, знаходить на столику сірники і засвічує свічку. До біса з тією темнотою! У ній смерть може підкрастися неспостережно – і не оглянешся, як опинишся на другому світі. Блідий язичок свічки все ж сильніший від скрині темряви. Він відтискає чорноту далі від ліжка в кутки, і на видноту знову виступають попліснілі стіни непривітної кімнати. Шевченко вже не хоче дивитися на годинник. Він і без того знає, що не минуло багато часу. Натомість дивиться довкола себе. Ох, яке ж осоружне його житло! Чи ж можна у ньому жити і творити? Можна, лишень треба мати молодість і силу. Адже жив колись, і творив, і палав надхненням у гірших обставинах. Але тоді він був молодим і дужим. Тоді душа його горіла в райдужних вогнях, що запалювали нужденний світ довкола сліпучими самоцвітами. В його тісній комірчині на піддашші, у смердячій казармі, у дірявому дерев’яному бараці на березі Кос-Аралу шуміли безкраї степи, гуляло козацтво, грало синє море, гомонів байрак і співала «Гриця» дівчина. Він був багатим і хвалився: «Я не одинокий, є з ким вік дожить!»
Це було тоді, коли ще було передчасно говорити про доживання віку. Але тепер, коли його життєва зірка ось-ось має впасти з небосхилу, – безліч шанувальників, має гроші, але – от повалила недуга – і сам, як палець! Бракує йому ніжної жіночої руки, люблячого жіночого серця, жіночої ласки – саме того, що найпотрібніше хворому. Жінка вміє зручніше подушки підмостити, краще плечі вкутати, з очей відгадати, чи подати води, чи просто руку на чоло покласти. З її уст потіха надію подає, її співчуття терпіння облегшує, та, мабуть, і смерть не така страшна, коли вона людину на руках у коханої істоти застає.
Але дружини Тарасові не довелося мати. Чому? Боже, чому? На болісний запит ніхто не відповідає, а глуха і тупа ніч стоїть на місці. Годинник показує близько першої, і хворого охоплює розпука.
– О, ти, ночище, ледача і неповоротка, мов заспана петербурзька повія. Іди вже під три чорти, посунься!
Дарма! Нетерплячкою й одчаєм бігу часу ще ніхто не скоротив, хіба розтягнув. Треба забути про ніч, про біль і про самотність – тоді щойно години підуть швидше. Тарас знову гасить свічку і ще раз торкає найінтимнішу струну в душі. Струна озивається, бринить найніжнішою мелодією, і крізь темряву до поета всміхається все той самий, давно вимріяний образ: хата на Дніпровому березі, обставлена білоквітучими вишнями, і сам Дніпро – могутній володар-князь, що встелив срібними дукатами широчезну дорогу на тисячі верст. Тарас стоїть на ґанку, дивиться на свою улюблену ріку, а його рука обіймає високий рівний стан чорнобривої кралі, яка тулиться до його плеча…
– А, сто копанок!… – сердиться сам на себе Тарас. – І чого воно чіпляється до мене? Мана якась, чи що!
Чи від хвилювання, чи й так просто, новий приступ болю, відтаскаючи набік мрію, хапає хворого у свої залізні обійми. Давить, чавить. Тіло корчиться, мов наколений на голку черв’як. В душі наростає протест: «Чому мовчиш, Господи? Чому не змилосердишся? Чому не спиниш владною рукою моїх терпінь?» Напевне, він застогнав, бо, розплющивши очі, бачить перед собою Івана зі свічкою в руках.
– Тарасе Григоровичу, може, покликати лікаря? Може, дати вам краплі? Може, вам підбити подушки? Помогти сидіти? Я потримаю вас.
На всі ці питання Тарас відповідає заперечливим рухом голови, і слуга, забираючи свічку, йде геть. Відгомін його голосу і кроків на сходах, як здається хворому, ще довго плаває в темноті, наче повикривлювані мильні бульки. І не скоро все влягається настільки, щоб можна вернутися думками до попереднього.
Тарас хоче зрозуміти, чому так сталося, що для нього не знайшлося подруги в житті? Скільки разів загорялося його серце, скільки разів йому здавалося, що знайшов бажане, але завжди кінчалося розчаруванням і постановою – більше не шукати. Та невгомонне серце було жадібне і спрагле. Скоро отрясалося від чергового удару, знову оживало, знову сміялося і плакало соловейком, і знову поет раював, переконаний, що знайшов бажане. Однак, недовго. Чим більше було захоплення, тим глибше було розчарування. Лишень в заміжніх жінках він не розчаровувався, за виїмком хіба Агати. Напевне тому, що всі вони були плодами заказаними. Ті ж, до яких шляхи були відкриті, залишали по собі самі лишень рани в його серці. Всі! Хто у тому винен – він чи вони?
Смертоносна рідина підступає невблаганно, все більше заливаючи легені, розтинає тіло у невимовних муках, а думка, ясна і незалежна від фізичного страждання, вперто пливе своєю дорогою. У цю страхітливо-мученицьку годину, Тарасові, як ніколи в житті, шкода за тим солодким казковим келихом, який так часто пропливав повз його уста, залишаючи на них смак гіркоти, але ніколи не давав пригубити. І в’яли пуп’янки нерозквітлі, завмирали пташенята невилуплені, мовкли пісні недоспівані. І тепер – пустка.
– Ой, ви, люблені та не суджені! – зойкаючи, німо закликає Тарас. – Коли б ви могли бодай на хвилинку, бодай думкою до мене, нещасного, завітати, мою самітницьку тугу розігнати, теплим словом мою охололу душу розігріти!… Приходьте, кличу вас і благаю! Завітайте до мене, бо ж сьогодні у мене празник – мої іменини!..
Приходять… Насамперед, Оксана – оте перше непорочне кохання, що запалило серце біло-рожевими вогнями розквітлих яблунь, та дівчина-щебетушка, яка колись обтирала вишиваним рукавом сорочки сирітські сльози пастушка-кріпака, яка цілувала його невинними дитячими устами. Та Оксана, чий світлий образ поет довго носив у душі, дбайливо загорнувши його у сніжно-білу хустину. Але немає більше колишньої Оксаночки, і навіть самий спомин про неї зогиджений. Не жаль, що не чекала на давнього пастушка-сироту, не жаль було б, коли б віддалася чесно за якогось іншого сірому, а то ж опоганилася, поволікшись за любасом-москалем по роз’їжджених далеких дорогах. Потім з байстрям у село повернулася на посміх і зневагу людську. Жаль її до кривавих сліз, а ще більше жаль того чистого образу, якому він з вірою і любов’ю поклонявся стільки років.
Пізніше була Маша, себто, Амалія… Тарасові стає нараз соромно, так соромно, що хочеться затулити обличчя руками. Та німочка, спокуслива, мов гріх, – темна пляма на його сумлінні. Вирвавшись із кріпацтва, божеволів від щастя і перед Машею втратив голову цілком. Не хотілося навіть думати над тим, що підло у власного добродія і приятеля дівчину відбивати. Відбив. І що з того вийшло? І приятеля втратив, і з дівчиною до ладу не дійшов. А провина й досі гризе його.
– Прости, Іване, прости, друже! Каюся!..
На місці Маші – інша постать: в оксамитному робронді, оздобленому венецькими мереживами, з перлами у вухах і на білій шиї, зі штудерно зачесаним волоссям. Але лице залите сльозами, уста тремтять від глибокого жалю, а в очах – докір.
– Мої квіти холод побив, Тарасе, а невлад почата пісня квилінням скінчилася…
Княжна Варвара Рєпніна – така, як бачив її при прощанні в Яготині.
– Еге ж, княжно, – сумно признає Тарас, – ні ти, ні я у богині Венери щастя не мали, і в цьому ми рівні. Але не рівні в іншому. На мить кохання, засліплена, ти могла забути свою княжу пиху, а я міг злакомитися на честь – стати княжим зятем і взяти тебе без любови. Та з того лишень гріх і посміховище вийшло б. Ти ніколи не думала над тим, що мужицька гордість може бути більшою від княжої. Не було б з нас пари, ніколи. Чужі ми один одному, чужі!
Постать Варвари Рєпніної розпливається в ніщо. Одна за одною перед очима вмираючого пересуваються інші жіночі постаті: Ганна, Глафіра, Забараджа, Агата, дві Марії, Катя, Харитя і… Ликера. Були й ще якісь, але позабувалися.
По правді сказавши, то вони всі вже стерлися в пам’яті, за виїмком кількох, зокрема тих, останніх. Та все ж Шевченко намагається пригадати їх усіх й урешті гірко зідхає: одні були по крові чужі, інші – панського коліна, а ще інші законних чоловіків мали. Все це, правда, не заважало йому закохуватися, але перекреслювало будь-які поважні наміри. Та найгірше виходило саме з тими останніми, де на перешкоді ніби нічого не стояло… окрім його віку. Якось навіть в думці не покладав посватати вдовицю чи підстаркувату дівку – молодої хтів, ще й кароокої, чорнобрової, з високим станом гнучким. І висмішував себе, серце своє сліпим і негідним під ноги кидаючи. Ще Харитя бодай чеснішою була: «Старий він, – сказала. – 3 однієї неволі викупить, а в другу довіку закріпостить». Дурне сказала. Але сказала, як думала, – і за те спасибі. Бо ті дві були гірші.
Катя Піунова – п’ятнадцятилітня вертихвістка, цілий місяць його за носа водила, бо їй була потрібна його слава, його зв’язки з театральним світом. Коли ж добилася, чого бажала, вказала йому на двері. Погань!
Та найгірше вийшло таки з Ликерою. Вона-бо була єдиною в його житті формально признаною нареченою. Недовго – всього-на-всього два місяці й десять днів, але була! І він її кохав, сліпо й розпачливо, неначе передчуваючи, що це остання пісня його серця. І навіть тоді, коли вже догадувався правди, не хотів глянути на неї відважно, не хотів зректися своєї вигаданої обраниці. Пінився спересердя, коли його відмовляли від божевільного кроку, доводячи, що Ликера зведе його зі світа. Була ледача, брехлива і легковажна у поведінці. Тепер і він уже про це знає, але той клятий остюк так глибоко вбився в серце, що рана й досі болить. Може, болить за втраченою мрією, але біль від того не менший. І віку вона таки йому вкоротила. Бо це через неї, замість їхати в Україну, він засидівся в цьому смердячому Петербурзі, через неї і всяку міру в питті втратив, намагаючись у чарці біль свій утопити.
Але він більше не буде таким сліпим. І він ще знайде свою суджену – найкращу, найдобрішу і найвірнішу у світі.
Біль не спить – він тільки зупинився. Він – як величезні кам’яні клешні, що хапають за плечі й за груди і тиснуть. Хворий відчуває їхню непереможну безжалісну силу і боїться навіть дихнути, хоч треба би було постаратися лягти, бо руки вже помертвіли чисто. І він таки наважується. Обережно обертається на бік і навіть пробує засвітити свічку. Слава Богу! Годинник показує майже п’яту, а він постановив уже о п’ятій встати і почати складати речі. Та камінні клешні раптом оживають і тиснуть з божевільною силою, виносячи страдника аж на самий шпиль людського терпіння. А тоді стається щось несподіване і незрозуміле: біль щезає зовсім, а від уголов’я повіває якимсь особливим холодом, і хворому здається, що там хтось стоїть.
Відкинувшись на подушки, Тарас лежить із заплющеними очима, розкошує у звільненні від страждань й одночасно прислухається до того, що діється у нього в головах. Холод віє виразніше, але він приємніший: від нього п’яно крутиться голова, а тіло стає легеньким, наче пір’їнка.
– Що це таке? – вдає, що не розуміє Тарас.
І ніби у відповідь, холод приймає якусь матеріяльну форму: до чола, до скронь та до малозахищених грудей туляться чиїсь ніжні холодні долоні. Тарасові стає лячно. Він раптом розуміє, що прикидатися не поможе, і вимовляє вголос:
– Це – смерть… Це – смерть…
У відповідь, йому грайливий молодий сміх і такий шепіт.
– Я твоя суджена. Подай мені руку!
– Не дам! – ховає руки під ковдру поет. – Не хочу вмирати! Іване, Іване!..
Вона добродушно сміється, а сходи трясуться від спішних кроків, і над Шевченком похиляється заспане обличчя слуги:
– Кликали, Тарасе Григоровичу?
Поетові ніяково і він думає над тим, як би виправдати виклик.
– Голубе, – каже він, – ти… той… подай мені чаю з молоком. Та солодкого!
По всьому видно, що Іван дуже здивований і дуже втішений.
– Зараз, Тарасе Григоровичу! – відповідає радісно. – Умить приготую!
Слуга збігає вниз, десь там брязкає начинням, а Тарас усе ж не може заспокоїтися. Відчуває, що дивна гостя невідступно стоїть у нього над головою. Стоїть і сміється, наче сипле білий пісок на посохле листя.
– Чому боїшся мене? – питає.
– Я тебе ненавиджу!
– За що?
– Бо ти – кінець.
– Так, – відповіла вона шовковим голосом колисанки, – я кінець терпінням, болям і розчаруванням.
– Я не просив кінця! Мої болі дорогі мені! Я хочу жити, хоч би заради них!
– І радість, і горе – все в Бога відміряне, Кобзарю. Ти свій келих випив до дна, а на самому денці – каламуть.
– Правда, каламуть, – годиться він. – Каламуть нездійснених бажань і понівечених прагнень. Але все одно я хочу жити.
– Навіщо?
– Щоб іти вгору, вгору – до тих високих гребенів, що їх увечері цілує сонце…
– Ти вже осягнув їх. Далі нема куди йти. Далі починається схил. Дай руку!
Йому, по правді сказавши, стає байдуже, але за звичаєм він усе ще борониться:
– Подати тобі руку – значить умерти. А я не хочу!
Вона дихає свіжістю розмерзлих весняних бруньок і сипле, сипле білий пісок на посохле листя.
– Смішний! Як можуть безсмертні смерти боятися? Ти говориш дивні речі, Кобзарю!..
Її щирий радісний сміх обеззброює і примиряє. Тарас навіть починає почувати до неї змішану з цікавістю прихильність. То оце така смерть? Далебі, зовсім не страшна! Він лежить з приплющеними очима і намагається збагнути до дна свої почування. Хоче переконатися – правда це чи неправда, що він зараз переживає? Коли правда, то він, отже, вмирає. І від тієї думки у нього родиться не страх, а почуття передсмаку першого поцілунку і так страшно, і так солодко водночас.
Приходить Іван і приносить чай. Дивно! Ще існує на світі така буденна річ, як чай? Ану, чи можна його пити? Пробує, гм… Можна! Чай, правда, немає ніякого ані смаку, ані запаху, але він п’є. П’є, щоб переконатися, чи має власну волю, чи може ще чинити, як чинить жива людина. Випиває склянку до дна. Тоді пробує, чи може встати? Встає! При допомозі слуги вбирає халат і каже:
– Прибери ж ти тут, а я піду вниз.
Чудно, чудно! Він усе ще живий: говорить, рухається і думає. Лишень холодна гостя таки тут. Він чує її подих, що нагадує свіжість перших пролісків, розквітлих ще на засніженій лісній галявині. На душі легко і врочисто світло. Тільки ноги страшно дрижать і голова йде обертом. А тіло невагоме. І він чомусь хвилюється. Не боїться, а саме хвилюється. Так не хвилювався ще ніколи в житті. Щоби зійти сходами, мусить цупко триматися поруччя, а вона нечутно ступає вслід і шепче з легкою насмішкою:
– Хочеш спинатися угору, Кобзарю, а й униз ледве можеш зійти… Молодих плечей потребуєш, правда? Бо ж і квасоля сторч росте, коли довкола тички обкрутиться…
Могла б не говорити цього. Бо і навіщо? Це ж болить! Болить, бо правда… А вона допікає ще більше, хоч голос її лагідний і приємний:
– Бачиш, до чого дожився? Молоді плечі не дуже охочі старих дідів підпирати, навіть, коли ті діди геніями народилися. Ніхто тебе не хоче тепер. Був час, Кобзарю, коли княжна тобі руки цілувала, а тепер он, непутяща покоївка, тобою помітує…
– Годі, – просить поет, – годі!..
Він утомлений. Ох, який же він утомлений. Раптом наважується. Простягає руку і просить:
– Забери мене! Я хочу вмерти.
– Ти не можеш умерти. Я не смерть, я – безсмертя, я – слава!
– Мені байдуже до них. Я втомився. Забери мене, не покидай!
Сніжновійна поява стоїть уже навпроти і простягає щось таке, що можна назвати мрією про жіночу руку.
– Не покину, – запевняє. – Я ще нікого не зрадила і не зраджу! Не бійся, глянь на мене. Я ж твоя суджена!
Пальці поета міцно стискаються довкола долоні, з якої випромінюється свіжість перших пролісків, і поволі зводить очі. Зводить боязко, і вони раптом сліпнуть від божеської краси, для якої немає слів у людській мові. Він бачить образ, який не снився навіть найгеніяльнішому мистцеві – образ нематеріяльного світу. І тоді його заливає та хвиля щастя, якої несила відчути смертним. Осліплений і приголомшений, Тарас чує, як з надміру щастя його серце розривається.
– Ох!.. – зойкає він. Слова: «благословлю Тебе, Боже, за цю мить!» скінчив уже по другому боці життя, і переляканий слуга, що хилився над великим страдником, їх не почув.
