Він подивився на годинник і припалив нову сигарету.
– Шоста.
Вона потовклася на ліжку, підвела голову й пильно поглянула на нього:
– Що?
– Кажу, шоста.
– Що шоста?
– А ти як думаєш? Шоста вечора.
Він піднявся й пішов у ванну. Вона, й далі лежачи, взяла одну його сигарету й теж запалила. Дмухнула на сірник, щоб згас, і кинула його поряд з попільничкою. Кілька хвилин дивилася на згаслого сірника й слухала звук душу. Потім встала, підійшла до плити й поставила воду на каву. Доки гріла воду, він вийшов з ванної, струшуючи воду з волосся. Намагаючись не дивитися на нього, промовила:
– Може, не підемо ввечері на той коктейль? Краще зостанемося в ліжку, показуватимуть продовження «Касабланки», буде цікаво! А якщо схочеш, то пограємо в карти. Я тобі зроблю сандвіч.
– Не сердь мене, – розлютився він. – Я обіцяв прийти. Балтазар приїжджає, а я його вже кілька років не бачив!
– Та він тебе навіть і не пам’ятає… Що ти собі вигадав? Ніхто й не помітить, що нас немає. Прошу тебе, залишімося тут, я не можу більше їх бачити, усміхатися… – вона зняла джезву з плити.
– Кого ти не можеш більше бачити? То мої друзі! Я ж не бурчу, коли до нас пхається та товстуха й вижирає всю горілку, яка є в хаті!
– Та товстуха – єдина людина, яка до мене приходить. І, якщо мене не зраджує пам’ять, учора вона випила всього дві чарки, а все інше – ти. Ти взагалі пам’ятаєш, скільки випив?
Погасила сигарету й повернулася до нього.
– А ті твої «друзі» – взагалі казна-що! Хто тебе запрошував до себе на вечерю, чи хоча б на каву? А вони всі були тут, жерли й пили стільки, що жителів Сомалі можна нагодувати! Килим пропалили! Штори викинула, бо твій поет ними черевики витирав! Друзі! А поза очі тебе обмовляють. На вулиці ж жоден і не привітається!..
– Ми не стрічаємося на вулиці…
Уже вдягнений, пройшов повз неї і ляснув по сідниці.
– Змерзнеш. І запізнимося. Завжди через тебе запізнюємося. Я думав, то стереотип, що жінки завжди запізнюються, але…
– Я не піду. Не вдягатимуся. Хай краще захворію на пневмонію, сухоти або тиф. Не пі-ду. Сидітиму тут і дивитимуся фільм. А коли повернешся, я тобі голови не триматиму. Отак!
– Налий мені кави.
– Ти нормальний? Я щось сказала! Ти чув, що я казала? Не наливатиму я тобі кави! Устань і налий сам. І не вдавай, що читаєш газету. Вона позавчорашня.
– Справді? Де в дідька ті сигарети?..
– На столі біля тебе. І біля ліжка. І у ванній. І біля телефону! Ти сьогодні відкрив чотири пачки. Переконана, що і в куртці, і в пальті в кишенях ще кілька лежить. Нащо ти стільки відкриваєш? Ти ж не скурюєш і півпачки за день. Коли востаннє скурив більше десятьох сигарет, катався по ліжку й казав, що помреш. Навіщо ти взагалі куриш?
– Чого ти розходилася? Я тобі серйозно кажу, якщо за три секунди не підеш вдягатися, то я йду сам. Одягни той блакитний костюм.
– Маєш на увазі зелений? Жодного блакитного у моєму гардеробі немає. То зелений.
– Гаразд, якщо хочеш – він фіолетовий, тільки швидше!
– Не фіолетовий, а зелений. Зелений! Зелений! І я нікуди не йду.
– То й не треба. Тільки ганьбитимеш мене. Знову…
– Що знову? Вона з мене весь вечір глузувала, сміялася, що я прийшла в тій самій сукні, що й минулого разу. А мені що робити, якщо мій чоловік не має ні можливості, ні бажання купити мені хоч одне плаття на рік?
Роздратовано схопила сигарету, поламала її, кинула в мийку, взяла іншу й припалила.
– Кава схолола, тепер гидотна…
– Звари іншу. Є чим відкоркувати пляшку? Мені зараз не завадить пляшка пива.
– Подивися в шухляді. Але пива немає.
– Як немає?
– Ти ж не купив. Як і молока. Як завтра приготувати сніданок без молока? Ти міг би зараз сходити по молоко, ти вдягнений.
– Просто зараз купити молока? – здивовано подивився на неї, чухаючи потилицю. – Я іноді думаю, що ти ненормальна.
Запала мовчанка.
– Іди. Не по молоко. Просто йди. Іди і не повертайся. І речі свої забирай. Іди геть. Ти мені остогид.
Він обернувся, дістав хустинку, витер обличчя, зняв куртку, повісив її на ручку дверей і сів побіч неї.
– Ти справді так думаєш?
– Так. Ти мені бридкий.
Підвелася й поставила на плиту ще одну джезву з водою для кави. Він підкахикнув і тихим голосом, зі смиренним виразом обличчя сказав:
– Заспокойся, будь ласка.
– Не заспокоюся! Мені від тебе гидко! Уже дуже-дуже давно. Ти не можеш знайти роботи, не можеш закінчити навчання, – та ти, хлопче, не можеш нічого! Тільки й вештався б по вечірках, тринькав мої гроші й чіплявся зі своїм коханням саме тоді, коли мені зовсім не до цього! З мене годі. Вистачить. І твоїх ганчірок, які я перу й прасую, і безладу, що розводиш по хаті! Ти знаєш, що в тебе смердить із рота?
Запитальний погляд.
– Так, смердить! Зроби мені ласку, збирай свої книжки, диски, бритву – і чеши звідси. Або ще краще – дай мені адресу і я їх тобі надішлю поштою. А ти зразу йди. Забудь про мене. Забудь, яка я на вигляд, як мене звуть, знайди собі іншу жертву! – докінчила, йдучи до ліжка.
Він подивився на брудну попільничку на столі, на перевернуте горнятко з-під кави, глибоко зітхнув, взяв куртку й вийшов із квартири. Було чути, як він зайшов у ліфт і поїхав донизу.
Вона увімкнула телевізор і сіла в крісло, підібгавши ноги.
Гамфрі Богарт саме заходив у ресторан.
З сербської переклав Володимир Криницький
Про автора:
Душан Гойков (Белград, Сербія) – поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Головний редактор часопису «Балканський літературний вісник».
