Галя і Леся – це постійний пошук себе в Україні так само, як постійний пошук України в собі. Тут – гармонія, а може, й знак благословення Всевишнього.
Галя і Леся – це мовби дорога, по якій до самого виднокраю котиться сонце і десь там, у краю Виднокрайському, пірнаючи в море, дістає до дна й виринає знов – з низкою коралів на золотих персах.
Галя і Леся – це ностальгійна туга за правдою, вуста якої палають жагою справедливості.
Галя і Леся – мов дві досвітні зорі, що силою свого блиску скидаються на сузір’я, завбільшки з півнеба.
Галя і Леся – чи не найпоказніша метафора нашого срібноголосого лицарства, дві невтомні вершниці на битих-перебитих шляхах рідної землі.
Галя і Леся – дві княгині, що визнають єдину владу – владу пісні, дві безкорисливі Берегині пракоренів свого незабутнього батька Станіслава Тельнюка.
Галя і Леся – це неповторна квітка, яку сам шведський король квітів Карл фон Лінне (відомий як Карл Лінней), якби дожив до наших днів, неодмінно забрав би до свого Саду, помістив би її на грядці за № 1301, класифікував би її як genus Lesjahalija, сидів би собі, слухав і дивувався б – нарешті йому дісталися квіти, що вміють співати.
Галя і Леся – це трепетний подих сучасності й віднайдений подих історії, злиток могутнього потоку.
Галя і Леся – це Україна, за яку не соромно перед світом. Від їхніх пісень здригається душа і, тремтяча й одухотворена, здіймається до небес.
Галя і Леся – це політ на верхів’я духовності, вперте сходження крутосхилами тяжкої саможертовної творчості.
МАМА-ТАТО НЕ ПОСПІШАЮТЬ
Уривок з повісті Галини Кирпи “Тринадцятий місяць у році”
(Львів, Видавництво Старого Лева, 2017)
Я так люблю, коли мама-тато нікуди не поспішають! Люблю слухати їхні розмови. У них ніколи немає від мене секретів, яких здебільшого повно в дорослих людей. При мені кажуть усе, що заманеться. Хіба що я сама починаю нудьгувати й виходжу – то вчити Картатика грати на піаніно, то малювати Слонопотамів такими, якими їх ніхто ще не малював.
Тато терплячий, він єдиний із нас уміє дочитувати до кінця всякі нуднописи.
– Я такого не вмію, хоч убий мене, – зізнається мама.
Але вона так тільки каже, бо насправді людину не вбивають за те, що вона чогось не вміє.
Увечері ми часом кудись ходимо. А ще ми не оминаємо важливих акцій. Скажімо, щороку 22 травня неодмінно їдемо покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Мама-тато хочуть, щоб я цей день пам’ятала завжди. Як пам’ятали його Дід і Баболя.
Загалом усіляких акцій тепер багато, але здебільшого дітям там нічого робити. Бо іноді там буває навіть небезпечно. Скільки я себе пам’ятаю, мама-тато зі своїми приятелями ходять під парламент боронити українську мову. Хоч мені геть не зрозуміло, чого в парламенті сидять люди, від яких треба її боронити. За що вони її так не люблять? Тато каже, що їх треба повигонити звідти утришия, щоб не шкодили. А мама додає: атож, і позамітати після них мітлою, щоб і духом їхнім не пахло. Коли я чую ці розмови, мені здається, що читаю якісь страшні казки. Аж дивно, що наш Костик хотів сидіти в тому парламенті. Добре, що вчасно передумав, а то довелося б йому, небораці, вчити оту ніяку мову, якою говорять на дитячих майданчиках усілякі токомами.
Наша молоденька вчителька Олена Іванівна недавно розказувала нам про патріотів, які навіть поклали за мову життя. Я вже не кажу про Баболю й Діда, що весь час її відстоювали. Наша Олена Іванівна хороша, не те що Костикова вчителька. Від неї ми багато дізналися такого, чого немає в підручниках. Мабуть, Костикова нічого не знає ні про голодомор, ні про репресії, ні про героїв УПА, ні про Крути – ні про кого з тих героїв, що полягли за Україну. Не знає або не хоче знати – одне з двох. Але нам на вчительку пощастило. Тато каже: “Бо то небайдужа людина”.
Але чим далі, то я все більше дивуюся, чого воно так виходить? А що як цьому ніколи не буде кінця-краю? Баболя казала, що ми ніби товчемо воду в ступі. Невже і нам із Костиком усе життя доведеться ходити під парламент на мітинги? А потім ходитимуть наші діти? А потім – наші внуки? Доки ж це може тривати? Чи не до кінця світу? Хіба не можна захистити нашу мову так, щоб більш ніхто її не кривдив? Назавжди! Ех, якби нам такого президента, як давно колись був Джордж Вашинґтон в Америці! Він боронив би все українське, і його любили б. І в шкільних підручниках його називали б так само, як в американських свого – найправдивішою людиною на землі. Тато казав, що той Джордж Вашинґтон навіть відмовлявся брати гроші за свою роботу, хоч боронити в той час усе американське йому було, може, й не легше, ніж нам – усе українське. То справді була робота. І неабияка. Але теперішні президенти від грошей, напевно, не відмовляються. Кажуть, вони навіть купаються в них.
Мама знаходить на Youtube пісню сестер Тельнюк “Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай…” і каже:
– Василь Стус.
Хоч мені не треба нічого пояснювати. Олена Іванівна розказувала нам і про Василя Стуса. Але від цієї пісні мою спину завжди обсипає морозом.
– Це не просто пісня, – озивається тато. – Це крик душі.
Мені стає трохи моторошно, та я не можу просто так узяти й вийти з кімнати. Я не люблю, коли кричать. Але це зовсім інший крик. Зовсім-зовсім інший. Адже він з того світу, де загалом усілякі крики навіки поглинула тиша.
Коли Олена Іванівна проводила урок пам’яті загиблих за Україну і засвітила на вікні свічку, я дивилась, як вона палахкоче і намагалася уявити прадідуся. І, мабуть, він мені таки уявився! Гарнішого прадідуся годі було й уявити! Дід казав, що він лежить далеко на Колимі, присипаний безжальним снігом репресій. Цікаво, чи пам’ятають ті дві ялинки у нас на подвір’ї, хто їх садив?
Фото: www.facebook.com/telnyuksisters/
