Оксана Шалак
Хто терпен…

– Ніколи не лишай хліба! Доїдай, дитино, доїдай! – прабаба бережно, майже трепетно, змітає кожну крихту правою шкарубкою долонею в ліву. – Бо Бозя покарає…

Я з-під лоба зиркаю на кусень – і так вже мені хочеться бігти на вулицю, де чекають сусідські Галя з Льончиком, що я хапаю свій недоїдок.

– Ба, а я фіранкою Бозю затулю, то вона й не побачить. Із-за фіранки не видно!

Прабаба скрушно хитає головою:

– Ой, дитино! Усе бачить, усе чує, про всіх знає…

Мені стає лячно. Я похапцем доїдаю хліб і біжу на вулицю до лавки, що біля криниці.

Усе бачить, усе знає… То, певно, знає, як я хочу, щоби мама приїхала. Моя мама вчиться в далекому-далекому місті Чернівцях, а тата я ніколи не бачила – він покинув нас, як мені й року не було… Баба, коли про нього згадує, безнадійно і якось так похмуро махає рукою: «Десь повіявся!» Я завжди собі уявляю той страшний вітер, могутній вихор, із яким «повіявся» високий, дужий чоловік… «Ех, якби я на той час була десь близько, то, певно, ухопила би його обома руками, обійняла міцно-преміцно – і ніякий вітер не забрав би…»

– Мама приїде! – каже прабаба. – Але мусиш потерпіти. Хто терпен – той спасен.

Прабаба знає, що я часто забігаю до великої холодної кімнати («великої хати» – кажуть у нас), прочиняю дверцята давньої шафи з різьбленими ніжками і вдихаю запах. «Мамою пахне», – кажу я, бо з шафи пахтить чимось неймовірно солодким і радісним… «То тії… пархвуми», – баба й собі аж ніби стає радісною і піднесеною.

Мама мене залишила з дідом, бабусею і прабабою. Прабаба Текля – дідова мама, знає стільки казок і всіляких мудрих оповідок, що я дивуюся, де вони в неї всі поміщаються в голові. Прабаба усміхається і розказує щоразу щось новеньке, нечуване – про Ганну-панну, Фініста-Ясного Сокола, як Господь зі святим Петром по світу ходили… А коли я їй дошкуляю: «Ба-а-а, ну ще розкажіть!» – зачинає безконечної: «Штани портяні, дерлися по стіні. Гарна моя казка чи ні?» І тоді що ти вже не відповідай, а «штани» все ж «деруться» по стіні. «І чого їм дертися? Лежали б собі десь у шафі! Як мамині сукенки. Вони маму чекають так само нетерпляче, як і я».

– Ба, а коли Ви були маленька, то ті штани так само дерлися?

Прабаба зітхає, наче теплий весняний вітерець по хаті повіває:

– Та чи я вже знаю, як я була мала? Та й штанів тоді часом не мали – така біда була… Татко віддали мене служити до пана. Так вони казали. А пан учитель був дуже добрий. Я в нього й читати навчилася. І книжки у нього, як час був, читала, і від нашої баби казки перейняла… Ой, же ж любили вони казки казати! Так я й виросла. Чужі діти няньчила, сестер молодших доглядала. Казали всі: «Текля до дітей має серце добре!». А потім посватався до мене вдівець. Жінка йому вмерла… І мав Прокіп Швець двох синів-підпарубчаків уже. Ото й нараяли: сватай, мовляв, Теклю, вона – склінна і має тяму до дітей… Отак і пішла я на чужі діти. Але Бог добрий – і чоловіка дав мені, ой, доброго!

Бабині очі починають сяяти якимось незнаним сяйвом, ніби свічечка далека десь палахкотить…

– Доброго, – повторює прабаба, – і Бога в серці мав. За те мого Прокопа й заслали.

Заслали. Я вперше чую таке дивне слово, коли говорять про людину, ніби про обрус чи міх…Аж бачу, як прадіда кидають додолу, наче застеляють далеку тверду дорогу. Мов тією веретою-налавницею, яку прабаба тримає в софці.

– Заслали дорогу, ба? – перелякано питаю я.

– Можна й так сказати, – баба Текля надовго замовкає. – Його забрали й завезли в Сибір, – після тяжкого мовчання баба кожне слово проказує, ніби перевертає камінь, яким двері у нашому льоху підпирають. – Він був господар добрий і старостував у церкві. А тут при власті стали ті Свіргуни, що ні до роботи, ні до Бога. Босяки такі… Пішли первого ж дня хреста з церкви скидати… Один убився тоді ж – із бані церковної впав. Не вали – чого не зводив… Другий дітей мав злодіїв і онуків п’яниць…

Я слухаю і, здається, не дихаю:

– А дід Прокіп?

– А він же був, як той хліб, добрий… У нас вродився ще синочок, і жили ми собі – нікому зла не чинили… Та треба ж було Прокопові, як з церкви хреста скидали, сказати: «Бог все бачить…» І заслали його, бідняку, де Макар телят не пасе…

– Чого не пасе, ба?

– Бо сніги там, дитино! Сніги страшні. Там мій Прокіп, у тих снігах, і пропав…

– Замерз?

– Ой, умерз, моя й дитино, у ту мерзлоту навіки…

Ми з бабою мовчимо. А потім вона повільно, ніби більше очима, ніж блідими вустами, проказує:

– Але перед висилкою взяв мене за руку і повів – щоби нас розлучили… Так рятував мене і синочка найменшого. А я ніби заніміла… На прощання він мені вже з воза, з полудрабка того, за який руками вчепився, сказав: «Хто терпен, Теклечко, той спасен»… І так він вирятував свою душу. Бо власть безбожна такого по тому наробила, що людині легше бути мертвою, чим так жити… А я терпіла, мовчала, та чи ж спаслася, дитино?..

Я тулюся до бабиної сльози:

– Мені без вас було би дуже зле! Ото як мами дочекаєм, ба, то вже спасемся!

серпень 2018 р.

  • 120
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •