Олесь Рязанов
Версети

БЕЗМЕЖЖЯ

Половину життя подаюся у світ, половину – вертаюся зі світу,
половину життя пишу на дорозі свої імена,
половину – закреслюю написане,
половину життя росту від землі, половину – росту з землею:
і все менш у мене мене, і все більше безмежжя.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ

Я ще здатний боліти,
я ще здатний страждати,
я ще здатний померти,
я розбиваю душу і руки об камені й стіни, які мене обступають.

Я пориваюся з минулого в сьогодні, з безпеки в свободу.

– Але ми твоя оборона, – заперечують мені камені й стіни, – ми твоє зовнішнє тіло,
ми рятуєм тебе від спеки і стужі, від вогню і води, від кулі і шаблі,

бо ти іще не здатний не боліти,
бо ти іще не здатний не страждати,
бо ти іще не здатний не померти.

НАВПОМАЦКИ

Ми рухаємося навпомацки.
Коли настає день – ми помічаємо, що нам світло,
коли настає ніч – помічаємо, що темно,
коли відхиляємося з дороги,
коли забігаємо наперед або коли відстаєм – тоді неминуче вертаємось на попереднє місце.

Ми рухаємося з однієї теперішності в іншу і як свою долю приймаємо те, що є.

Наша дорога проходить через наші серця,
кожний наш крок – це крок за небокрай,
і в кожній нашій миті вміщується ввесь час.

ТАБЛИЧКИ

На деревах – таблички.
На них написано, скільки якому дереву років, як воно називається, яка його товщина і висота.

Люди проходять мимо дерев, не помічаючи їх, – вони читають таблички…

А свідчення дерев так і лишаються непочуті,
а письмена дерев так і лишаються непрочитані.

У КОЛІ

Світ безмовно допитується в мене, куди я іду.
Але хіба я знаю свою кінцеву мету?
Я тільки виконую те, на що здатний, чого вимагає від мене життя:
заспраглий – п’ю воду,
голодний – їм хліб,
знеможений – відпочиваю,
відпочивши, пориваюся вперед – і опиняюся на своїх слідах.

Я в колі, де слово шукає Слова, а людина – Людину.

ДРУГЕ СОНЦЕ

Загорається в небі друге сонце.

Я ховаюся від нього за стару шкарубку дичку, але сонце просвічує її наскрізь;
ховаюся за стіну хліва, але тінь від неї прозора, як день;
ховаюся за валун, що лежить біля криниці, але він як сито;
ховаюся в хату, а в хаті звичний спокій, а в хаті ні темно, ні світло…

У хаті сидять, мов на святі якімсь, батьки,
у хаті сидять свояки,
і так мені жаль, що я не з ними…
А мати – на диво молода – гладить мене рукою по голові, дмухає мені на обличчя…
– От і все добре, – каже вона. – Я погасила друге сонце.

* * *
На моїй дорозі пагорби й западини.
Але це моя дорога: вона рухається, вона міркує, вона розмовляє, вона уточнює мою ходу.

Поруч, неподалік, – асфальтовані траси: на них усе рівне, на них усе певне, про них усе наперед відомо: звідки вони й куди…
По них мчать автобуси й автомобілі, обабіч них упевнено ступають пішоходи, але самі траси стоять.

Я опускаюся в нову западину – і мене опановує сутінок, якого немає ще на землі,
підіймаюся на новий пагорб – і зустрічаю ще раз сонце, що вже на землі зайшло.

МИ, ЛЮДИ

На виднокрузі, в самому кінці покрученої довгої дороги – сонце,
а на дорозі, на всю її довжину, – ми, люди…

Коли ми лічимо одне одного на пальцях – нас багато,
коли ми лічимо одне одного по душах – нас мало:
нам ще треба побачити в інших себе, у собі – небо, у небі – сонце, а в сонці – сонцелюдей.

Спинившися на дорозі, одні з нас будують на ній житло. Ми вже знайшли, – вони кажуть, – місце своє під сонцем.
Другі, побоявшися, що їх у кінці не стане, подаються назад, у все більший затінок.
Треті, віддавши дорозі, що їх затримувало й темнило, увіходять, мовби у браму нового світу, у сонце, і самі стають сонцем, і в людях землі угадують сонцелюдей.

ОБШИР

Поки сягає мій слух і зір – поти мій обшир. Він моє продовження, мій поступ, моє завоювання.

Я винаходжу все могутніші телескопи, все чутливіші гучномовці – я весь час поширюю свій обшир. Він уже займає не тільки землю, але й велетенські галактики й усесвіти.

Однак іноді я чую, як на межах мого обширу перемовляються голоси: “…Неборака, він усе ще на місці… Він усе ще ніяк не може переступити свого обширу…”

* * *
Пробуджуюся і засинаю,
а все неповний мій сон, усе неповне пробудження…

А по вулиці туди-сюди походжає, мовби щось вона шукає, жінка:
у плюшевім жупані, в перкалевій хустці, з уламком серпа в руках…

Усі на неї озираються,
усі їй дивуються,
усі стараються упізнати, хто вона,
і всі бояться, що справді упізнають.

ДО КІНЦЯ

У ліву руку мені дають поразку, але в праву я встигаю взяти перемогу.
Тоді в праву руку мені дають радість, але я простягаю ліву руку – і беру скорботу…

У мене питаються: хто ти? – і хочуть спинити.

Я не відповідаю і не спиняюся.
Зосередженою душею я намацую тряскý лінію сенсу, по якій мушу іти до кінця.

ОТАВА

Кошу траву, яку косив перед цим, – отаву.
Дихає осінь.
Туманиться літо.
Торкає дзвони далечіней туга.
Непомітно росте трава, непомітно міняються пори року.

З одного краю лужка прямую у другий край лужка.
Час, як траву, мене ростить і час, як траву, мене косить, і смерть стає народженням, яке нічого не пам’ятає про те, що було перед ним.

Поспішай рости, траво,
поспішай, одна половина миті з’єднається з другою половиною, –
щоб справдилося колись диво,
щоб устигли всі народитися і не встигла смерть анікого скосити косою.

З білоруської переклав Дмитро Чередниченко

На світлині: Олесь Рязанов біля рідної хати в селі Селець
Фото Олени Козлової / lit-bel.org

  • 42
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    42
    Shares