Зоран Жмирич
Немає тієї пісні…

Зоран Жмирич

У церковну школу я ходив з семи років. Стара моя казала: «Там нічого поганого не навчишся». І не навчився. Церква св. Йосипа стояла всього за яких триста метрів від будинку, і багато нас із району зустрічалося в церкві й біля неї. У церковному саду були найсолодші вишні й сливи, а єдині в кварталі настільний футбол і настільний теніс були в дворику парафіяльної управи. Для нас, хлопчаків, не існувало робочого часу, двері церкви для нас завжди були відчинені. Коли нам набридали м’ячики й ракетки, ми йшли у своїх справах, таких для нас, хлопчаків, важливих, що часом ми навіть забували привітати капелана словами «Слава Ісусу!», на що він нас проводжав би плесканням у долоні й підбадьорював – мовляв, завтра точно зможемо перед церквою забити кілька голів. У церковні свята дон Іван запрошував нас у церкву й частував цукерками, не питаючи, хто з нас Сенад, а хто Ненад (1). Уроки в церковній школі відбувалися щопонеділка. Проводила їх сестра Анджела: кілька притч з Біблії, вказівки щодо конкретного застосування тих правил у світському житті, а потім спів. Анджела грала на органі й співала так, що чути було в навколишніх будинках. Найулюбленіша наша пісня була: «Іди розкажи всьому світу, що й сліпі знову бачать!» Ми могли досхочу в унісон репетувати, бо звучало все одно гарно, а всі фальшиві ноти перекривав Анджелин орган.

Однолітки знали, хто з нас ходить у церковну школу. І вчителі знали. Уся школа знала. Але поводилися всі так, ніби гадки про це не мають. Ніхто ніколи мене не питав, навіщо я йду в церкву й що там роблю. Дітей комуністів і атеїстів це не цікавило. Учителі були достатньо мудрі, щоб тримати ці теми далі від школи, і достатньо тактовні, щоб не питати наших батьків про такі речі. Говорити про щось таке вважалося непристойним.

Коли вже підріс, під закінчення восьмирічки, я, кмітливий хлопчина, який вголос розмірковує про біблійні догми, дуже вирізнявся серед однолітків. Невдовзі я став міністрантом. Свою нову посаду я сприймав серйозно, а священик після меси заохочував мене тим, що дозволяв обговорювати з ним запитання, на які в церковній школі я не діставав відповіді. На піку політики однодумності в Югославії, про яку зараз в деяких інших контекстах полюбляють казати, що вона була темницею народів, я, дитина робітника, дістав майже восьмирічний стаж активної церковної науки. Так я зустрів і смерть президента Тіта, після якої вдягнувся у чорне. Але не через жалобу за Тітом – просто так тоді вдягалися всі представники моєї генерації, які слухали «Джой дівіжн» (2). Уроки в церковній школі я проміняв на концерти, а потяг до духовних знань тамував літературою про світові релігії. У всіх них світила мені лише одна тема – людські цінності. Якщо їх десь не знаходив, зразу від того відмовлявся. Відчиняв якісь нові двері, і почувався так, ніби сестра Анджела мені співала: «Іди розкажи всьому світу, що й сліпі знову бачать!» Завдяки доброму підґрунтю з церковної школи, – вільному від доктрин і думок про відмінності, як і згадування будь-кого чи будь-чого в негативному контексті, – підкріпленому подальшими роздумами, набутими шляхом багаторічних внутрішніх пошуків, моє світовідчуття цілком відповідало зовнішності.

Сьогодні приятель у «Фейсбуці» поширив допис однієї матусі, яка в стресовому стані розповідає свою історію користувачам соціальної мережі. Жінка, яка вважає себе атеїсткою, вражена поведінкою вчительки початкової школи, де вчаться її діти – та відвела її вбік і спробувала «заради добра для дітей» пояснити, що її сини почуваються ізольованими, бо більшість однокласників ходить у церковну школу. Знайшовся і нарваний віровчитель, який, за словами матері, разом з учителькою провів «інформативну бесіду» з хлопчиками, не спитавши на це маминого дозволу. Розповідь цієї жінки – лише одна з безлічі, яку я чув за останніх п’ятнадцять років, але вона привернула мою увагу тим, що ця мама – одна з небагатьох, хто свою фрустрацію винесла за межі кола кількох друзів. Ба більше, вона спрямувала своє звернення до міністерства, але, здається, її проблеми ще тільки починаються.

Порівнюючи доступ до церковного навчання дітей у часи однодумності, в умовах якої зростав я, і зараз, коли панує загальна свобода всебічного самовизначення, я не можу не замислитися про те, ким виростуть діти сучасних поколінь. Сестра Анджела, капелан і дон Іван давно покійні. Боюся, як і їхні ідеї про те, що в дітях найперше важливо виховати здатність до емпатії і повагу до людських цінностей, і що мета всякої освіти – вибудовування характеру. Нинішня зарозуміла церковна кліка, яка самим своїм ставленням демонструє запліснявілість, незграбність і холодність, нерозуміння і обмеженість, яка своїми безальтернативними догмами прагне все навколо себе перетворити у свій ментальний табір, ще якийсь час залишатиметься сліпою. Її мені не шкода – це її вибір. Мені шкода людей, які не мають наснаги відмовитися від цього й шукати джерела там, де їм вказує серце – у церкві, мечеті чи на вершині гори з краєвидом на море. Шкода і їхніх дітей, хоча щодо них хоча б маю надію, що колись вони прозріють. Але не очима, а серцем. Якщо цього не станеться – не знаю, якими звуками можна буде перекрити какофонію, що лунатиме ще через п’ятнадцять років. Немає того органа, немає тієї пісні.
______________
1 Сенад – ім’я, поширене серед боснійських мусульман, натомість ім’я Ненад практично не поширене за межами сербських спільнот.
2 «Джой дівіжн» (англ. Joy Division) – британська рок-група.

  • 14
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •