Микола Оліярник. Дидактична вистава у Малому Версалі

У сьомій книзі своїх мемуарів, відомих як «Історія мого життя», Джакомо Джіроламо Казанова (1725-1798) пише:

«…Ще коли люди мали мене за ченця монастиря францисканців міста Айнзідельн, де я перебував року 1760 від Різдва Господа нашого Ісуса Христа, мені випала нагода поспілкуватися із відомою на усі швейцарські землі віщункою, ім’я котрої тепер навіть не згадаю. Тоді я запитував її про своє майбутнє, про мандрівки та загадки, які приготувала мені невблаганна доля, а що я був товаришем відомого в абатстві чорнокнижника брата Климентія із Богемії, то стара радо виконала моє бажання. Париж, Рим, Лондон, Петербург, рідна Венеція, Падуя, Штутгарт, Прага, Амстердам: усеньке життя, за її словами, у майбутньому описуватиметься такою географією. Відверто кажучи, її пророцтво не здивувало, оскільки за тридцять недовгих літ, що були у мене за спиною вже на той час, я встиг побувати у більшості із названих міст та містечок. Чи не в кожному були в мене покровителі, про яких тут уже неодноразово згадувалося, тож «нічого боятися» – подумалось мені. Однак, визнаю, назва одного містечка здалася доволі лячною. Я спробував детальніше розпитати віщунку: де воно знаходиться, і яка небезпека там чатує на мою грішну душу. Містечко називалося Civitas Rubrum, що в перекладі на французьку означає Червоне Місто та знаходилося десь на крайньому сході Речі Посполитої. Там я, буцімто, мав би потрапити у пастку, але насправді по всій Європі, де мені доводилося бувати, міста з такою назвою не було, тому мене бентежила невідомість, а заразом і манила до себе. Проте аж через кілька років стало зрозуміло,про що йшлося віщунці: de facto вона помилилася лише із назвою. Так, року 1768 від народження Спасителя я опинився у Кристинополі…»

Тоді у великому залі Національної бібліотеки Франції на набережній Франсуа Моріака прочитання цих рядків ламаною французькою замінило мені зустріч із земляком у Парижі. Хоч, без сумніву, навколо мене не було жодного червоноградця, я все одно мимоволі посміхнувся. Для решти відвідувачів безпричинно, можливо, навіть трішки по-дурному. Іноземці із зосередженими обличчями ніяк не могли зрозуміти моїх емоцій і продовжували колупатися у незмірних фондах франкомовної літератури. Не скажу, що цей текст був несподіванкою для мене, та опісля двотижневого проживання у французькій столиці мимоволі починаєш шукати якихось точок дотику із рідним краєм. Звичайно, я знав про ті походеньки Казанови у Кристинополі, зокрема пастка про яку йдеться у фрагменті – це моровиця, що спіткала місто у 1768-1769 роках. Казанова якраз перебував у палаці Потоцьких і не міг звідти вибратися, оскільки помістя було ізольоване: нікого не впускали, нікого не випускали, окрім членів графської родини, звичайно. Оті два тижні мали б бути відпочинком, такою собі винагородою за роботу над кандидатською, але вийшло не так, як хотілося. У Парижі я ще більше «працював» і відтоді почав безупинно думати над суперечливими моментами «Історії мого життя», де йдеться про Червоноград. Відкриття, зроблені вдома, на Старому місті у старенькому будиночку, приголомшили не тільки мене, а й мою Ірцю та Ярослава Адамовича, без чийого вкладу залишалися б одні здогади.

Отож, що саме не давало мені спокою у вищезгаданій сьомій книзі «Histoire de ma vie», основній праці Джакомо, яка до сьогодні залишається у списку Index Librorum Prohibitorum?

По-перше, навіщо Казанова поперся до Кристинополя? В «Історії» він прописав мотиви своєї подорожі до резиденції Потоцьких, але вони не аж такі переконливі. У тій таки книзі читаємо:

«…Про мою систему державних лотерей знали уже всі монархи Західної Європи і, по правді кажучи, добра частка з них ладна була кинути мене до темниці, якщо не на гільйотину. Залишалася надія, що до слов’янських королів іще не доповзли ті мерзотні чутки. Отоді я вдруге і востаннє за своє життя зустрівся із Вольтером: опісля нашої розмови я зробив багато розумних, як мені здавалося, висновків. Найголовніше, я почав думати на перспективу, почав дихати вірою у людський розум та поступ, почав вірити у майбутнє роду людського. Окрилений новими ідеями я вирішив звернутися не до короля Речі Посполитої, однієї з найбільших слов’янської держав, а до його наступника, Франца Сілезія Потоцького. Власне, у цьому й полягала моя нова далекоглядність. Якби ж я тільки знав, що мій розум всього-на-всього замінив старі кайдани на нові, а душа далі томилася од нездоланної нудьги…»

Можливо, але непереконливо. Чому він не подався до Умані, головної резиденції Потоцьких, значно більшої та загалом відомішої. Ба більше – Умань ближче до Києва, Петербурга, а великі міста його завжди приваблювали. Можна було поїхати одразу до Московії і продовжити свою аферу із державними лотереями там. Зрештою, чому не Лемберг? Все-таки набридли великі міста? Того ми достеменно не знаємо. Цікаво, що він у сьомій книзі досить багато говорить про нудьгу: навіщо тоді їхати до маленького міста десь на маргінесах? Щоб досягти апофеозу нудьги? Це надзвичайно важливий момент, і згодом стане зрозуміло, чому він акцентує на цьому увагу. Принагідно треба загадати й про дивні пасажі сьомої книги, де як Пилип з конопель зринають рядки, повні слів каяття та жалю, однак причини цих переживань – вельми абстрактні.

По-друге, під час перебування Казанови у Кристинополі стається подія, що сколихнула усю Галичину, а, либонь, і всю Річ Посполиту. Поки Франц Сілезій у справах знаходиться в Умані, раптово помирає його дружина Анна Потоцька. У мемуарах Джакомо напрочуд скупо описує цей факт, він обходиться скромним абзациком, який навіть не має сенсу тут наводити. Втім, володіючи тепер його психологічним портретом, не лише тим, котрий сформований масовою культурою, можна зробити висновок, що Казанова просто не міг не бути причетним до цієї смерті. До того ж, він ніде не пише про свої сексуальні пригоди разом із Анною Потоцькою, проте за аналогією з усіма попередніми випадками яскраво описаних статевих зносин в західноєвропейських заможних дворах висновуємо інше. Безперечно, Джакомо згідно власного алгоритму завжди ставив собі за ціль найвищу за соціальною значимістю жінку у місті та неодмінно досягав її. То чому Казанова обділяє увагою смерть Анни Потоцької? Чому не пише про адюльтер графині? І, зрештою, чому опис її у більшості трактатах починається та закінчується описом розкішних похоронів? Так ця кончина досі пістрявіє білою плямою в історії славетного роду Потоцьких.

Ці запитання змушували мене достатньо швидко відмежовувати свої розумові потуги від суто механічної інерції викладання у Червоноградському коледжі. Повертаючись додому із пар, а заразом покидаючи обитель радянської архаїки, що для мене уся архітектура так званого Нового міста, від Старої до Нової Шахтарської, я мимоволі силкуюся дофантазувати собі антураж Кристинополя зразка вісімнадцятого століття. Завдання легшає, як тільки виринаю із каштанового тенту алеї, чи то пак «броду», а насправді вулиці Грушевського. Тут єдина більш-менш притомна дорога, що веде до історичної частини міста, як би це гучно не звучало. Трішки зусиль і ви опиняєтесь поміж двох святинь – церкви св. Володимира ( колись костел св. Духа) та монастиря Отців Василіан. Моя уява напинається, мов тятива, але цього не достатньо, щоб виобразити усі помпезності помістя Потоцьких без допоміжного натхненника. Майже немає рисунків, мап, чи креслень, які б кинули пломінь світла на розмах їх панування, натомість одна хроніка з напівхудожньою оповіддю. Попри відсутність будь-яких кількісних категорій, можна таки зробити припущення. Вони зринають у моїй захмелілій свідомості, коли зупиняюсь у дешевому генделику задля пляшки львівського. Із цього ракурсу, сидячи на ослінчику біля пам’ятника Василю Бобинському, я кінець-кінцем зухвало нанизую декорації Кристинополя на мій пост-совецький, гірничо-гендлярський Червоноград. Ось там, де зараз ресторан «Шахтар», починалося місто у місті – палац Потоцьких. Точніше, там із твердої землі десь на початку XVIII ст. виростали одні тільки придворні будівлі, помешкання для прислуги, гувернантів, економів, шафарів, навіть двох близнюків-карликів, яких тримала на господарстві графиня задля шпигування і доносів. Трішки далі – розкинулася ґрунтова дорога із Північною брамою, місце, де зупинялися фіакри відвідувачів Кристинопольського замку. В одному з джерел розповідається, що гості, до якого стану б не належали, посли чи королі, зупинялися саме в тому місці, а тоді з поваги до Потоцьких йшли пішки, хоч дорога для фіакрів вела аж до самісінького парку. Усе це довідуємося із «Хроніки Кристинопільського монастиря», написаної головним чином очевидцем згаданих мною подій ігуменом о. Корнелієм Срочинським.

Що ж до мого помешкання, то цей вилущений і пошерхлий двоповерховий будинок, вочевидь, зведений на місті колишнього монастиря бернардинів: спочатку невеликої дерев’яної прибудови із кількома келіями, а згодом повноцінного мурованого продовження костелу св. Духа. Вам не збагнути мого заціпеніння, яке за деякий час перейшло у відмову вірити такому неймовірному збігові. Річ у тім, що саме на місці обителі бернардинів, розгортався клубок подій, у яких ховалися відповіді на мої запитання. І це не єдиний просто таки «містичний» збіг у цій історії. Слово «містичний», розуміється, використав Владзьо, коли я згодом йому усе розповів. Цей схильний у всьому знаходити містику, але зараз не про це.

Почну з того, що такий собі Юліан Дацій (1863-1947), ієромонах-василіанин, в одній із небагатьох своїх автобіографічних праць, котра називається «Із моїх спогадів», розповідає про дивакуватого францисканця Климентія. У «Хроніках Кристинопільского монастиря» також згадується про нього як про ченця, що своєю появою у згромадженні підірвав розмірений темп життя бернардинців. У Юліана Дація читаємо, як брат Климентій потрапив до монастиря і як покинув його, а от у «Хроніках» знаходимо тільки короткі відомості стосовно прибуття Климентія до Кристинополя. Сторінки «Хроніки» із продовженням біографії Климентія і не тільки – вирвані. Коли поверхово оглядати цей рукопис сьогодні у Центральному василіанському архіві Львова, не одразу вдається помітити відсутність близько десяти сторінок.

Все ж дещо нам відомо. Брат Климентій відбував у Кристинополі покарання, хоча то була радше спроба ізолювати його від францисканської спільноти. А що наш монастир з-поміж усіх гілок ордену Братів Менших знаходився якнайдалі від Риму, то Климентія відправили сюди. За словами Юліана Дація, йому було заборонено показуватися у костелі, виходити на довгий час із келії та спілкуватися із братами. Проте, як вказує ієромонах Юліан, Климентій безперешкодно отримує листи від невідомих осіб, що само собою є джерелом цінної інформації: братія або погано виконувала вказівки Святого престолу щодо вигнанця, або просто на всього боялась його. Ви вже, мабуть, догадалися. Це той самий Климентій, який товаришував із Джакомо Казановою ще у Швейцарії. Ось так італієць згадує про свого друга в «Історії мого життя»:

«…Климентій належить до майбутнього, ще не існуючого, типу монаха-францисканця, людини, що культивує в собі не лише знання християнської теології, а й духовну науку всього Старого світу. Користуючись невимовною щедрістю Божественного провидіння, я вперше спізнав із його уст глибинну суть речей, а не змінювану форму, я спізнав вічну есенцію буття… Зрештою, святий апостол Петро заповідав нам із волі Спасителя нашого «пізнавати, що то є добро, приємність та досконалість» (послання до Римлян). Мені прикро бачити, яких утисків зазнає мій друг-провидець, адже високі церковні чини вбачають у волі до розуміння Господнього творива гріх. Засуджують окультні науки, алхімію, кабалістику, однак їх щоденні ритуали не надто відмінні від практик деяких таємних товариств…»

Висновок: Климентія відправили до Кристинополя через його захоплення окультизмом. Про це також згадує Юліан Дацій. Як не дивно, ті відтинки його мемуарів знову залишили переді мною купу підспідок. Зрештою там, де є Казанова, завжди багато нез’ясованого. Отож не забуваймо і про дружбу загадкового францисканця із Казановою, адже саме від Климентія італієць міг вперше почути про Кристинопіль.

У всякому разі «Із моїх спогадів» дає підстави говорити про наступне. Климентія знову висилають, цього разу до його рідної Богемії на довічне ув’язнення чи старту у вежі бернардинського монастиря у місті Подлажице. Ймовірно за якийсь страшний злочин. На цьому згадки про горезвісного францисканця закінчуються. Того самого місяця, ще до вигнання Климентія, помирає графиня Анна Потоцька. Звичайно, виникає питання – на скільки вірити Юліанові Дацію, оскільки він жив за півстоліття після смерті графині? Він неодмінно користувався «Хроніками» о. Корнелія, до того ж – цілком можливо, що старше покоління безпосередньо допомагало йому відтворити події, котрі вилучені із «Хроніки».

Я був розчарований. Питання множилися, як зірки на безхмарному нічому небі, і мене це анітрохи не тішило, проте підвечір імлиста атмосфера у моєму виснаженому ланцюгами умовиводів мозку розчинилася. Повернулася Ірця разом із Ярославом Адамовичем.

Вона виглядала вельми здоровою.В її обіймах вчувалася колишня теплість; коли ж великі блакитні очі моєї Ірці опинилися так близько, що я міг бачити, як тремтять повіки, не було сумніву – це вже не та жінка. Не та, що билася об стіну у гамівній сорочці, не та, чиї зіниці колись так легко спалахували у невідступному шалі. Від Кульпарківської залишалися лишень неприємні спогади. Того вечора навіть вони не стали на заваді моєму дитинному щастю тридцятирічного. Ярослав Адамович також щиро тішився, сміявся, та на відміну від мене робив це, долаючи жахливе виснаження після довгої дороги, а радше – довгого життя. Йому уже недалеко восьмого десятка, але він незбагненно умудряється керувати музеєм та водночас не відходити від дочки ні на крок.

Наступного дня після роботи, як тільки наша обопільна ейфорія помаленьку затихала, я таки вирішив поділитися з Ірцею збудником мого ментального спокою. Власне, не поділитися не виглядало можливим, позаяк Ірця – додатковий тригер у цій story. Дивлячись на неї, неодмінно пригадую Палац Потоцьких і театральну залу, де вона після університету намагалася реставрувати ікони. Та й взагалі дитинство Ірці минуло в тих стінах: її батько – директор Червоноградської філії Львівського музею історії релігії. Тож не встиг я закінчити розповідь, коли моя дружина уже накинула з десяток різних версій та здогадок. Ми б просиділи отак до ночі, копирсаючись в джерелах та власних мізках, якби надвечір не забіг Владзьо із свіжими небилицями. Скажу наперед, що опісля його розповідей, заснути вдається трішки важче. Уява самохіть малює чудернацькі макабричні картинки на шибках, незважаючи на те, скільки тобі років. Звичайно ж, той вечір не став виключенням, і я навіть запідозрив Ірцю у давніх розвагах.

А говорив Владзьо, як завжди, про почвар. Це той чоловік, про котрого я вже обмовився, коли йшлось про «містичні» збіги. Зрештою, я змушений розглядати і його варіанти, бо ж недостача реальних фактів та раціональних аргументів часто підштовхує на перегляд містичних сценаріїв, яких у мого товариша знайдеться чортова дюжина, з різних оказій та для різної аудиторії. Пригадуючи зараз нашу вечірню розмову, визнаю, що якісь дещиці сенсу у його роздумах все ж були, проте висвітлювати їх тут не вважаю за потрібне з міркувань економії. Владзьо куди цікавіший як персона, як особистість, тому не омину нагоди познайомити вас ближче із цим добірним кристинопільським персонажем, а заодно і наблизити вас на крок до розв’язки, яка навіть мені здається нарочито штучною, так ніби відбулася у нехитрому художньому творі якогось графомана.

Отже, Владзьо. На позір його можна без вагань зарахувати до когорти книжкових черв’яків: кількість перечитаних ним фоліантів видається непосильною навіть деяким львівським професорам та поважним бібліофілам. Завдяки цьому відчайдухові обсяг моєї компетенції у деяких гуманітарних царинах помітно збільшився, головним чином у релігієзнавчих дисциплінах. Буває, що за тією ж пляшкою львівського Владзьо втрачає самоконтроль і починає перераховувати разом із поясненнями усі релігійні спільноти Надбужжя вісімнадцятого століття, ледь не в алфавітному порядку. На перший погляд такі дивацтва для одинака-інтелектуала здаються прийнятним способом марнування вільного часу. Проте серед людей його малочисельної касти рідко трапляються істинні практики як Владзьо. Дозвольте пояснити, що маю на увазі під поняттям «практик». Раз чи два рази на тиждень мій товариш збирається у нічну експедицію. Розкладає свою компактну туристичну палатку та, озброївшись кавою, насінням, фото та відеокамерами, цілу ніч пильнує місць, де нібито бачили привидів. Досі масштаби його польових досліджень обмежувались Червоноградом, а результати – чорнильно-синіми плямами під очима та кількома поламаними ребрами. Видно, нічний контингент нашого містечка не поділяє захоплення наукою, втім треба віддати належне Владзьові: він не зупиняється. Десь до десятка разів його бачили під «Колізеєм», недобудованою міською лікарнею, де вчинили самогубства та померли своєю смертю безліч підлітків та дорослих. Подейкують, що фундамент стоїть на братній могилі часів Другої світової, тому тепер там усе кишить привидами, у всякому разі Владзьо так вважає. Інша локація теж пов’язана із душами, що не знайшли спокою: за його версією у занедбаному багатоповерховому будинку на вулиці Львівській трійко рецидивістів вчинили групове самогубства. Мовляв, ті психопати у перші роки незалежності займалися продажем дитячих органів. Хай там як, але підозри щодо його психічного здоров’я точно мають працівники сусідніх офісів, котрі зранку часто натрапляли на сонного Владзя, розкуйовдженого та напівживого опісля протяжної варти. Я вже не кажу про одвічні прохання поговорити із Ярославом Адамовичем, щоб той дав дозвіл на нічну виправу до подвір’я палацу Потоцьких. Нагода пригадати, хто все-таки є об’єктом полювання цього релігієзнавця-самоучки у навколо давнього замку, випала, вже коли я лягав спати.

Ми вийшли з під’їзду, Владзьо викурив дві цигарки і ми попрощалися. У квартирі було тихо, як на кладовищі, відтак я сів за стіл біля вікна, щоби продовжити штудіювання «Історії мого життя» Казанови в надії знайти якісь двозначні символи чи еківоки. Опісля десяти-двадцяти хвилин мої повіки ставали дедалі важчими. Я нахилив монітор, перед тим налаштувавши яскравість до мінімуму, і перевів напівзаплющені флерові очі на вікно. Те, що я там побачив, разюче проткнуло мої сонні інтенції шпичаком миттєвої з’яви. Добряче ляснувши себе по обличчю, вдруге зиркнув у вікно, проте вже нікого не застав. То була жіноча фігура, із невловимими контурами тіла, біло-сіра, наче молодий місяць. Напевне можна було сказати тільки про її наготу, колір шкіри та довге волосся. Першим ділом я зірвався та перевірив спальню: Ірця міцно спала. Кілька років назад вона влаштовувала подібні представлення, але вони не мали належного успіху. Та конкретно цей випадок я списав на втому, а ще на вечірню розмову із Владзьом, яка збудила мою розхитану уяву. Власне, його манері оповіді позаздрили б навіть мастодонти саспенсу та готичної прози типу Лавкрафта чи Кінга, тож не дивно, що відчуття реальності дало збій того вечора.

Спати далі я не міг, хоч і знайшов притомне пояснення своєму видінню. Але якщо за вікном таки вигулькнув справжнісінький привид, то хто б це міг бути – запитав я себе. Як би відзначив Владзьо, маємо справу із щонайменше двома кандидатурами: однією самогубцею та однією вбитою. У його виконанні ці два сюжети звучали б аж надто розлого, із усіма зайвими тонкощами. Тому візьму на себе сміливість коротенько розповісти вам про двох надбужанських химер, двох Христин – Потоцької та Комаровської.

Отак я знайшов замінник сну і не прогадав, бо ж наступного дня виявилося, що є третя кандидатка на ролю кристинопільської блукальниці. Саме ця остання з трійці має безпосереднє відношення до мого, так би мовити, дослідження. Проте, щоби не порушувати хронології оповіді, розпочну із першої Христини, що зрозуміло, оскільки на момент вищеописаного безсоння доля третьої залишалася оповитою явними хибами та маніпуляціями.

Годі знайти червоноградця, котрий не знав би, на честь кого названо йогомісто. Звичайно, на честь Христини, дружини першого «нашого» Потоцького. Одразу треба відмітити: немає жодних писаних джерел кінця сімнадцятого століття, де б підтверджувалася біографія останніх днів Христини вже після заснування Кристинополя 1692 року. Маємо безсумнівний факт заснування, прикрашений численними ліричними відступами, але сюжет, що завжди цікавив мене, зручно розташувався серед інших західноукраїнських байок. Тим не менше, легенді про Христину Потоцьку відведено чимало місця у практично всіх пізніших джерелах: у «Хроніках» о. Корнелія, у «Спогадах» о. Юліана, в «Історії Сокальщини» Василя Бутовського та ін. Втім найбільш привабна та загалом найоригінальніша праця належить краківському історику Янові Чернецькому. Називається вона «Малий король на Русі та його резиденція Кристинопіль». До певного часу я уникав спокуси посилатися на Яна Чернецького. Неймовірно пронизлива точність, з якою він описує володіння Потоцьких, чи не до самісінького розташування кущів у парковому ансамблі, до підозри живі психологічні портрети усіх кристинопільских вельмож, їх глибинні мотиви та поведінкові вади, та ще багато інших приголомшливих елементів змушують із обережністю користуватися його роботою. Чернецький опирається на доволі скромну літературу, та й серед вказаних ним посилань немає нічого, що б досі мені не траплялося. Сам професор виправдовує свій ригористичний виклад екзотичними для історичної науки речами – методом ретроспективної психо-астрологічної реконструкції, теорією високоймовірних аналогій, методом історичної екстраполяції. Скидається на нісенітницю, втім маю підозри, що достохвальний пан професор всього-на-всього користувався матеріалом якихось консервативних колекціонерів.

Все ж полишимо питання історичної достовірності та перейдемо безпосередньо до нашої love story. А це, прошу відзначити, не що інше, як типова love story, якщо вірити панові Чернецькому. Отож, Фелікс Казимир, чоловік гетьманської зовнішності та не менш гетьманської вдачі, мав необережність одружитися від нестямного кохання із красунею славетного роду Любомирських. Христина, хоч і була свідома власної важливості ( місто на її честь названо, а це не абищиця), не аж так раділа надміру прискіпливої уваги, як з боку чоловіка, так і з боку його вірних посіпак. Гетьманська всепоглинаюча любов досягла апофеозу тоді, коли пані Потоцьку почали замикати у вежі Кристинопільського замку. Польський історик вмотивовує такі дії коханця вічно притаманною Феліксу Казимиру жагою до володіння всього, що так чи інакше запало йому до серця. Щоправда, володіння коханою жінкою набуло форм якоїсь химерної чи не старечої форми обсесії. На користь цього пояснення – доволі значна розбіжність у віці. На момент заснування Червонограда Казимиру – шістдесят два, а Христині – тридцять сім. Та визначальним для нас є те, як жінка вирішує подружню колізію. Запальна, схильна до метафізичних роздумів Потоцька вистрибує із вежі і тим самим влаштовує чоловікові помсту. У «Малому королеві на Русі» не вказано, яким чином відомо, що то була саме помста, маємо лише сумнівну констатацію мотиву. Може, вона викрикнула прокляття Казимиру, вистрибуючи із вікна вежі, чи видряпала на стінах своєї темниці обіцянку вічно переслідувати Потоцького, а якщо вона до цього ще й випила отруту? Зрештою, важко уявити, як тогочасна вежа замку досягала рівня вище нинішнього трьохповерхового будинку. Проте це лишень мої здогадки. Достоту знаємо лишень те, що трапилося це десь у період 1699-1700 років, а через два роки помирає Фелікс Казимир Потоцький. Окрім цих задокументованих Яном Чернецьким подій, маємо низку народних альтернатив та інтерпретацій, які ось уже три століття мандрують культурним полем Надбужжя. Та це вже нагода для набагато довшої розмови. Краще звернімося до кандидатури номер два, чи радше Христини номер два.

У небагатьох трактатах, датованих вісімнадцятим століттям, відтинок історії Кристинополя, котрий відображає заручини Станіслава Щенсного Потоцького та Христини Комаровської, здебільшого має назву «Трагедія Христини Комаровської». Жодної згадки про трагедію немає лише у «Хроніках Кристинопільського монастиря»: сторінки, де гіпотетично йшлося про Комаровську, також нагло видерли із фоліанта. Ймовірно, тоді ж зникли сторінки із історією смерті Анни Потоцької. Направду кажучи, коли я, користуючись безсонням, висліджував кристинопільських примар, то й гадки не було, що знайду хоча б якісь нитки зв’язку із кончиною Анни Потоцької, а Казановою – то й поготів.

Отже, ще одна love story за участі інших персонажів. Усе починається з доволі суперечливої персони сина Франца Сілезія Потоцького Станіслава Щенсного. Молодий панич, бездоганного виховання з огляду на усі суто формальні канони тогочасної аристократії, таки вибивався з-поміж високочолих дворян Потоцьких своїми допіру потаємними схильностями до бурхливих девіантних ескапад. Та, як це часто буває, за контроверсійністю юного характеру ховається лукаве боягузтво та старанно маскована слабкодухість. Кількість розгулів та оргій за участі Станіслава по сусідських містечках тільки збільшується по смерті матері. У січні 1770 року, перебуваючи в одній із таких розгульних вилазок у селі Сушні, що недалеко від Нового Виткова, запальний панич зустрічає молоденьку Христину Комаровську. Стається кохання, проте не зовсім доречне з точки зору політичної вигоди для Потоцьких: рід Комаровських, хоч і належав до когорти давніх та шанованих, все-таки аж ніяк не виглядав рівноцінним славетним на всю Республіку Потоцьким. Тут Ян Чернецький наводить розгорнуту порівняльну характеристику обох родів, яка спростовує будь-яку вірогідність їхнього альянсу. Однак юнацький максималізм Станіслава та Христини на межі з екстремізмом взагалі не бере до уваги будь-які економіко-політичні нюанси своїх взаємин. Як наслідок, Потоцький та Комаровська, яким на той час заледве виповнюється вісімнадцять, беруть шлюб у греко-католицькій церковці селища Нестанці: очевидно, усе відбувається потай. Далі слідує просто-таки інфернальна реакція Франца Сілезія на безглуздий, на його думку, вчинок. Починаються розправи, найрізноманітніші каральні заходи щодо усіх, хто мав стосунок до цього шлюбу. Постраждало багато осіб із духовенства, прислуги і навіть дворян, однак кінцева мета заворушень – сама Христина Комаровська, яка, згідно нехитрих комбінацій Потоцьких вельмож, повинна була дати згоду на розлучення. Палацова служба охорони Франца Сілезія, кількістю близько 150 осіб та очолювана найжорстокішими його шибайголовами Домбровським та Вільчеком, 13 лютого 1770 року відправляється до Нового Села. Там у родинному маєтку переховується Христина, попереджена про небезпеку своїм нареченим. Її викрадають та поспіхом везуть до Кристинополя. На жаль, доїхати до резиденції Потоцьких їй не судилося. На дорозі, що проходить через Куликів, трапляється пригода. Перед Куликовим Домбровський та Вільчек роз’єднуються, щоб заплутати своїх переслідувачів. Вільчеку разом із Комаровською не вдається швидко промайнути містом, оскільки лютнева заметіль та сильний мороз перешкоджають рухові, на додачу саме тоді зі сторони Кристинополя рухається довжелезна черга саней із збіжжям. Вільчек, наляканий спонтанною активністю своєї жертви, котра почала гукати на допомогу, щільно накриває дівчину хутрами та перинами. Христина Комаровська душиться і за деякий час помирає. Згідно народних переказів, що остаточно змовкнули приблизно наприкінці дев’ятнадцятого століття, то було таки вбивство, і що цікавіше, на момент розправи Христина була вагітна. У нотатках Володимира Гриновича, відомого сокальського етнографа, навіть збереглися тексти пісень про Комаровську. Ось приспів однієї з них:

Ой ти Потоцький, воєводський сину

Убив ти свою жінку і свою дитину.

Ой ти Потоцький, воєводський сину

Запродав ти Литву, Польщу й Україну.

Наявність подібних пісень – абсолютно закономірне явище, позаяк тогочасна Галичина дихала на ладан у заржавілому та підгнилому чані Речі Посполитої, де сплетіння індивідуальних та заразом публічних бід віщувало єдино можливий крах та розруху. Показовим є той факт, що під час карколомної історії Христини її чоловік Станіслав перебував у Відні, звідки відправляв додому листи із покаянням, повсякчас наголошуючи батькові на «помилках молодості». Навесні тіло його коханої знайшли на березі Західного Бугу неподалік Сокаля, а саме у селі Поториця. Виявляється, кривдники викинули труп в ополонку Рати десь біля Сільця, що за дев’ять кілометрів від Кристинополя. А от пан Станіслав недовго побивався над «помилками молодості»: одружився вдруге і втретє, мав шістнадцятеро дітей, збудував нове помпезне родинне гніздечко у Тульчині, але найвидатніше його парвеню – розкішний парк «Софіївка» для останньої дружини.

Наверстуючи у напівсонній голові ці трагічні сюжети, я раптом згадав, як кілька днів назад Владзьо висунув свіженьку гіпотезу про остаточне зникнення примари першої Потоцької. Ми якраз дізналися про пожежу у Сокальській колонії. Колись то був монастир бернардинів разом із костелом Діви Марії. Тоді Владзьо направду знітився: ні, не через пожежу. Справа в тому, що серце Христини Потоцької було поховане в одній із стін того монастиря. Тому він і засмутився теоретичним зникнення одного зі своїх, так би мовити, клієнтів. Фактично відбулося ритуальне спалення, після чого її душа відійшла із світу цього, казав він. Я тільки кпив з його непідробної туги. Проте виходить, що тієї ночі моя фантазія, підвладна тьмяним та незбагненним законам підсвідомості, просто не могла згенерувати видиво першої Христини. ЇЇ символічна смерть відбулася за кілька днів до мого начебто видіння. Тоді залишалася Комаровська, але я добре знав: здатність нашого мозку домислювати різні неіснуючі об’єкти ґрунтується здебільшого на емоційно наповнених апріорних, себто переддосвідних знаннях. Досі я не бачив жодного привида та навіть не впевнений, чи справді у них вірив, трагедія другої Христини відома мені ще з університету (із роману Єжи Лоєка), пригадую, далебі, в емоційному сенсі слухати історії, де вбивають молодих вагітних жінок, не дуже подобалося. Таким чином я майже впевнений: якщо це направду породження моєї свідомості, то оголена жінка як мінімум мала б бути вагітною. Перед проваллям до глибокого ранкового сну я остаточно заплутався. Усі мої псевдораціональні висновки перетворювалися у мильні бульбашки та лускали уже по той бік дійсності, у моїх тривожних сновидіннях.

Випити ранкової кави не вдалося, адже моє тіло вперто відмовлялося порушувати усталений ритм і відбути ритуал ранкового воскресіння. Тож я поспіхом, небритий, немитий, метнувся до коледжу: знову через Грушевського, через площу та парк, а тоді на перехресті звернув на Стуса. Був гожий день, один із останніх теплих тієї осені. Я закінчив лекції і випурхнув із коледжу, гейби студент. У таку погоду Ірця завжди зустрічає мене після роботи на нашому місці, біля колишнього театру Лесі Українки. Так, вона була там. Зупинившись біля брами василіанського монастиря, що зовсім неподалік від театру, я задивився на неї звіддаля. Погладжуючи її поглядом, як омріяну порцелянову фігурку за вітриною, думаю, чому у цієї вродливої дівчини така доля? На стільки я полегшую її тягар і чи взагалі полегшую? Вона ж у мене Комаровська. Ясна річ, не із того давнього роду бідної Христини, але ж Комаровська. Оті мої цілком інтимні марення біля брами костелу нараз повернули у звихрені тенета Кристинополя вісімнадцятого століття – і я навіть підловив себе на думці, що за ці останні тижні перетворився на якогось фанатика чи, може, параноїка. Мені було байдуже, оскільки Ірця як ніхто інший розділяла мою пристрасть, котрій судилося протримати нас у напрузі ще зовсім недовго. Нарешті вона замітила мене і попрямувала назустріч. Її легкий і водночас мятежний поцілунок прогнав недоспані години, які клубочилися наді мною із самого ранку. Ми подалися у сторону палацу Потоцький. Куди ж іще нам було йти?..

Перетнувши вулицю, що далі веде до виїзду з міста, ми пірнули на Пушкінську. Старі двоповерхові будиночки, серед яких і наш, змінюються більш сучасними, хоч і не надто охайними. Зовсім непомітний спуск підганяв нас де-не-де асфальтованою дорогою і ми котилися, наче два камінці, у бік річки. Це шлях, який починався із Північної брами: спочатку господарське подвір’я, а затим, промайнувши ще одну браму, потрапляли у сад Палацу. Ірця і я давно розкреслили навколишню територію пунктирними лініям, часто навіть сперечалися через розташування того чи іншого об’єкту. Однак тоді ніхто не зачинав дражливої дискусії: здається, ми уже дійшли до того стану, коли знали тут геть усе. Хотілося просто мовчати. Та по багатьох роках я таки не перестаю дивуватися руйнівній силі канчука історії, хай навіть моє поодиноке ремствування все більш стає подібним до келійного споглядання. Ми присіли на ізмарагдову траву біля маленького ставка, який з’явився невідь-коли. Раніше, за Потоцьких, тут стелилися довжелезні сувої партеру, і, вочевидь, на місці нинішнього ставка красувався фонтан із Нептуном, подібним до того, що на львівській Площі Ринок. Принаймні це слідує із креслень Пєро Ріко де Тірргея, автора проекту та архітектора кристинопільського палацу. Навіть цілковитий невіглас у питаннях геометричних форм пройметься естетичним задоволенням від самої лише моделі паркового ансамблю. Талант Пєро Ріко досягнув своєї вершини у кристинопільському проекті. Відштовхуючись від тогочасного канону, його бачення не позбавлене вдалої еклектичності, де і вітрувіанська скрупульозність щодо пропорцій, і рослинна насиченість за прикладом «французького» парку Андре Леонтра, і гросмейстерське планування водних каскадів. До слова, оця пристрасть італійського архітектора до струмків та фонтанів дуже не подобається моїй Ірці. ЇЇ можна зрозуміти. А й справді: чи вартувала кількарічна пекельна праця селян тієї краси. У першу чергу мова йде про створення штучних каналів від Солокії та зміщення гирла річки. Розкішний парк у формі видовженого шестикутника закінчувався шлюзовою системою, звідки вода невеликим водоспадом потрапляла у головну водойму-фонтан Нептун. Як я вже казав, ставок, біля якого ми з Ірцею тоді сиділи, утворився після ліквідації фонтану, проте точна дата невідома. Очевидним залишається тільки рік остаточного знищення парку разом із осердям палацу – 1939, рік, коли на Західній Україні безчинствували совєти. Із того місця зараз видно, як партер межує з підвищенням, на котрому знаходиться палац. Власне, на тому підвищенні ще у дев’ятнадцятому столітті знаходився невеличкий бельведер-ротонда. Його детальне зображення, виконане Пєро де Тірргеєм, досі зберігається в палаці. Буває, мені ввижається, як Франц Сілезій та Анна сидять удвох всередині того павільйону, п’ють мальвазію або якийсь рідкісний чай, звезений венеціанськими купцями. Який же прекрасний вид розгортався перед їхніми очима, що дивилися згори до низу, що, ясна річ, були повні гордощів, можливо, навіть пихи. Усі ці лискучо-барвисті меандри клумб, зіткані з пелюсткового оксамиту, стрункі крислаті липи вздовж каналів, симетрії та асиметрії педантично підстрижених кущів. Багате розмаїття запахів улітку, либонь, млоїло вельмож побільше, ніж міцне вино, хоча кришталева вода у фонтанах освіжувала повітря так, наче вони перебували на березі великої водойми. І це далеко не безпідставний панегірик цноті тієї втраченої природи: у багатьох польських краєзнавчих трактатах, включно із «Малим Королем» Чернецького, Кристинопіль згадується, як «найчистіше місто на Русі». Та, кінець кінцем, чого тільки варті велемовні рядки Казанови про Кристинопіль. Думаю, то його слова спровокували в мені досі якусь небачену тугу за рідним містом, коли я тинявся вулицями Парижа. Ви лиш послухайте: «…Чи ж душа моя очікувала, що знайде тут таке солодке поневолення?.. Великий грішник Джакомо Казанова – щасливий в’язень Малого Версалю. Як не вірити у божественну природу людини, коли споглядаєш чудесне і бездоганне творіння рук її?..Наче сам Господь керував ними, наче він торкнувся цих місцин, єдиним помахом проганяючи суєту й марноти, що ними кишать Відень, Париж, Варшава…» Так, пафосу італійцеві не зичити, проте у цьому немає нічого незвичного. Уся «Histoire de ma vie» пронизана нездоровою патетикою. Зараз мені випадає тільки гадати, наскільки глибоким був би жах Джакомо, якби він побачив нинішній Кристинопіль.

Ірця доїдає морозиво і ми простуємо далі виплеканим уявою парком. У дійсності перед нами – стадіон «Спідвей», трухляве румовище для пиятики та випадкових сексуальних контактів. А там, за стадіоном, колони, балюстради, ще фонтани: принаймні хочеться вірити. Ми не пішли туди, до берегів Бугу. Ірця сказала, що тато хотів поговорити і десь за годину буде у нас. Отак ми й подалися додому назустріч нашому заспокоєнню.

Відчинені навстіж вікна у кухні дихали сумішшю лоскітливої павутини та осіннього повітря, і нам здавалося що ми десь не веранді сільського будиночку. Сусіди у дворі могли чути наші вітряні балачки, поки Ярослав Адамович не прикрив шиби, щоб поговорити про справді серйозне. То був чоловік, котрий ніколи не дозволяв собі йти напролом, наче бульдозер, у будь-якім починанні він діяв стратегічно, навіть з віком не відмовився від своїх принципів. Непомітно для нас розмова перетворилася на монолог Ярослава Адамовича: мене це насторожило, бо він раніше не вирізнявся надмірною багатослівністю. Втім йшлося про речі, які вже кілька років безперемінно залишалися об’єктом нашої з ним дискусії. Безрадісна дачна пенсія у провінційному місті та стоси ще не прочитаних книжок – ось на що натякав пан Ярослав. Я повністю його підтримував, тим більше то був шанс для реалізації власних підспудних спонук. Увесь цей час він фактично виконував мої обов’язки щодо Ірці, чи то моя гординя і честолюбність так вважали. Хай там як, але я сприйняв ці зміни, як можливість відбути певну спокуту перед собою і перед Ірцею. Відтоді увесь догляд за нею, лікування, профілактика лягли на мої плечі, на додачу пан Ярослав запропонував зайнятися його музеєм. Опираючись на підвіконня, я намагався все гарненько обдумати і признаюсь – моє секундне натхнення обернулося попелом, стало тривогою чи навіть страхом. Як справлюся, щонайменше практично та фінансово, чи витримаю психологічно? Та не встиг я розвинути ці полохливі міркування, як тато Ірці поставив на стіл невелику дерев’яну скриню із крицевою облямівкою.

У ній зберігалися не просто активи, а щось набагато цінніше для нас з Ірцею тими днями. Ярослав Адамович вжив саме це слово – «активи». Він переконував, що ми за необхідності можемо продати ці артефакти деяким його знайомим львівським колекціонерам за незлі гроші. Яка необхідність, які активи – вже тоді незбагненне передчуття великого одкровення відкидало найменші натяки на прагматику. Пан Ярослав говорив упевнено, проте загальні поняття, які він зрідка вживав, зоставляли сумнів щодо його реального знання про вміст скрині. Його професійні зацікавлення завжди оберталися навколо українських національно-визвольних змагань двадцятого століття, здебільшого навколо їх найрадикальнішого вияву – ОУН-УПА. Хоча, гадаю, Ярославу Адамовичу вистачало компетенції для оцінки історичної ваги його подарунку.

До того, як ми з Ірцею залишилися наодинці, ніхто з нас не посмів торкнутися скрині, ніби наш кухонний стіл став вівтарем із священним граалем. Трохи згодом я наважився взяти скриню та перенести її до вітальні, де зазвичай працював за письмовим столом. Відімкнувши примітивний засувок, відхилив опуклу накривку. Знайомий сопух майже одразу заволодів нашими чуттями. То був м’який запах паперового тліну, хоч аркуші були заламіновані у матову плівку із ледь помітними отворами для циркуляції повітря. Я одразу впізнав папір, що вироблявся у Галичі ще з тринадцятого століття. Ми переглянулися, і за мить Ірця вже несла мені найбільший у нашому домі польсько-український словник.

Зараз відтворюючи ті події, я просто вражений тим, як злагоджено і швидко ми діяли. Жодних зупинок на подив чи захват, якийсь штучний інстинкт безповоротно керував нами. Я зосередився над текстом та все ж точно знаю: Ірця, немов одержима, слідкувала за моїм пальцем, що описував горизонтальні лінії рядків, і від того її кров пульсувала адреналіном. Почерк отця Корнелія та загалом цілісність рукопису значно спрощували завдання і за деякий час я вже переказував їй смисл, прихований за цими аркушами.

Літом 1769 року графиню Анну Потоцьку вбили ударом стилета. Але це не все. Отець Корнелій із невластивою монахові точністю додає іншу обставину смерті Анни. Поруч її тіла знайдено сліди сперми, а сам отець разом із громадою міста переконані, що Потоцьку зґвалтували, ба жахливіше – зґвалтували вже опісля настання смерті. «Наге тіло пані Потоцької, біле, як борошно, лежить на незайманій траві» – ось це речення мене одразу збило з пантелику. У цілому даній події відведено дві-три сторінки і там висвітлено переважно реакцію василіан на смерть. Для вичерпних відповідей не мої запитання бракувало протокольних даних. Я навіть на якусь секунду розлютився на тих кристинопільських ксьондзів за їх безкінечний ідеалізм, але дуже скоро взяв себе в руки і почав мислити більш критично. Якщо припустити, що незаймана трава – не просто метафора, а достеменні свідчення, то виходить, що слідів боротьби не було, відтак – Анна знала жертву. Після відкидання іншої метафори маємо другий факт – голе тіло. Очевидно, щоб зняти із жертви усі шляхетські одягання, нападнику знадобилося б досить багато часу. Отже, графиня першочергово була оголена. У це важко повірити, але правильність моїх загалом примітивних думок небавом була підтверджена. Признаюсь, майже як рефлекс на цю інформацію виникало ім’я Джакомо Казанови. А загадкове приховання обставин смерті Анни розвіювало останні пелюстки сумнівів, хоч ці сторінки й вилучені з рукопису за рік по його від’їзду.

Власне, із «Хроніки» їх видерли через іншу відому подію. Справа в тім, що отець Корнелій у своїй праці не забув також викласти історію Христини Комаровської. Уже знайомі нам Вільчек та Домбровський, користуючись автономією у справах захисту репутації Потоцьких, 1770 року увірвалися до василіанського монастиря та хотіли спалити опус Срочинського. Проте обійшлися лише частковою ліквідацією, бо ж книга, попри все, містила безліч сторінок, де записано славетні діяння Потоцьких. Тоді ж вони забрали фрагменти про смерть Анни. Виглядає на те, що Франц Сілезії так і не довідався правди про смерть дружини, або ж ця звістка спровокувала його інфаркт. Як взагалі можна було приховати таке від одного із найвпливовіших чоловіків Речі Посполитої? Так чи інакше, то не єдині сторінки викрадені того буремного року.

Якщо досі я ще зберігав таку-сяку стоїчність науковця, то наступні одкровення Корнелія Срочинського начисто розхитали моє морально-емоційне підгрунття. Кристинопільський ієромонах задокументував певні чутки, та навіть звучання таких версій у вигляді чуток спричиняє у звичайної людини внутрішній протест. Ірця відмовлялася вірити, однак матеріальне підтвердження лежало на моєму столі. Згідно тексту василіани вважала, що вбивство та зґвалтування Анни Потоцької, а ще й кілька природних лих, включно із моровицею та пожежею, – справа рук однієї людини. Загадкового францисканця Климентія. Василіанська братія переконана: це істинна причина його засудження до страти у Богемії. Звичайно, можна спростувати наявність такої нетерпимості василіан конкуренцією чернечих общин, яка існувала у Європі ще із Середніх Віків. Проте це аж ніяк не виправдовує ганебну поведінку духовних осіб, котрі послуговуються наклепами та чутками. Ірця зі мною погоджувалася, але, чи могли ми засуджувати отця Корнелія, завдяки якому вивідали неймовірні обставини. Серед усіх отих безпідставних обвинувачень Климентія, поданих як чутки, у тексті губилася одна небезінтересна річ. Там була коротка оповідка про черницю із Перемишля.

Автор «Хронік» запевняє, що свідчення тієї черниці можуть бути доказом вини францисканця. Під час відспівування графині Потоцької у сокальському монастирі бернардинів до Кристинополя приходить звістка про новіціатку-бенедиктинку із Перемишля, якій, буцімто, з’явився привид Анни Потоцької. Немов дюжина бридкого гаддя тоді пробіглася моїм тілом. Як таке взагалі реально? Невже те, що я бачив, теж було привидом? Ірця помітила моє занепокоєння, але ще прискіпливішим поглядом гейби наказувала – продовжуй, продовжуй, дивись, стільки не перекладено, а попереду латина. Далі, згідно слів Срочинського, була проведена єпископальна комісія для підтвердження з’яви привида. Новіціатка дає свідчення і заразом показує перемишльському єпископові випалену на шкірі руки літеру «С». Наступного дня дівчина божеволіє. Той факт, що вона з’їхала з глузду, став ковтком свіжого повітря посеред ірраціональної веремії, адже це давало можливість для хоч якогось притомного пояснення: від прогресуючої шизофренії до менш помітний форм психічних розладів. Та був ще один нез’ясований нюанс, який дотепер залишається таємницею. Як ця історія видіння перемишлянської новіціатки потрапила до трактатів Яна Чернецького та Юліана Дація? У них вона помилково стосується Христини Комаровської, а літера «С» ніби вказує на першу літеру ім’я Христини, яке тоді писалося як Christina, себто «християнка» чи «віддана Христу». Однак фрагменти «Хроніки» чітко вказували на хронологічну невідповідність: справа новіціатки відбулася раніше за трагедію Комаровської. Що ж до отця Корнелія, то він однозначно тлумачить видіння та нашкірний символ. Бідна дівчина з Перемишля намагалася сповістити ім’я вбивці Анни Потоцької – Clementis. У «Хроніках Кристинопільського монастиря» далі зазначається, що «злий дух» не дав виконати задум душі-блукача.

Коли я переказував Ірці суть тих втрачених документів, вона просто не могла отямитися від хворобливого азарту, який, видно, опанував і мене. Я немовби примандрував із сторінок романів Дена Брауна, немовби за мною та Ірцею тягнулася погоня із найманих вбивць, монахів-фанатиків та кровожерливих сектантів. І через таємницю світового значення з нас хочуть якнайшвидше спустити шкіру, щоби ми замовкли назавжди. У дійсності ж ми сиділи за хитким столиком над майже трьохсотлітнім шматком спресованого дерева, а наші відчуття вперто відмовлялися приймати контекст затишного помешкання. Напруження дійшло до межі, щойно я перейшов до решти тестів із скрині. То була простенька латина, приправлена італійськими слівцями, що формально вказувало на відсутність зв’язку з попередніми аркушами. Папір на перший погляд не містив слідів сітки і, найімовірніше, походив із Заходу, із відомої фабрика Джеймса Ватмана Старшого. Втім зв’язок був: перші слова кількох текстів, котрі властиво були листами, руйнували усі сумніви. «Frater mi Clemens inclusus» – так вони починалися. Ми з Ірцею майже одночасно вигукнули: «Не може бути!». Невже варта Потоцького контролювала навіть переписку Джакомо Казанови та Климентія?! Невже, прочитавши усю правду, вони не наважилися повідомити Потоцького?! Та хто, в біса, такий цей Климентій, що перед ним тремтіла уся без перебору околиця? Правду, на подив, нам вибовкнув сам Джакомо, або ж виголосив навмисно, сподіваючись на такого доскіпливого чоловіка як я.

Рукописи потребували більш витонченого підходу хоча б тому, що їх автор – Джакомо Казанова, і не виключено, що ми б легко могли натрапити на якісь криптограми або тайнопис. На щастя, текст був доволі прозорий, незважаючи на специфічну латину. Трішки заспокоївшись, ми розклали на долівці усі листи так, наче роздавали гральні карти. Два ряди по шість листів доволі великого розміру, що відповідають нинішньому формату А3, вистелили добрий клапоть підлоги. Перш ніж безпосередньо перейти до змісту написаного, ми вирішили проаналізувати зовнішні властивості артефактів. Рівень збереженості паперу, різновид чорнила, графологічне порівняння та ін. Але застосувати інструментарій, набутий на історичному факультеті ЛНУ, нам не довелося. Серед усіх листів найвиразніше мерехтів лише один, і це вбачалося неозброєним оком. Відмінність, яка важила для нас найбільше і яка стала чималим джерелом інформації про Климентія, полягала у першому рядкові, тобто зверненні Джакомо до товариша. Я виразно пам’ятаю, яким дивним страхом супроводжувалися наші з Ірцею читання та інтерпретація того листа. Була неймовірно довга пауза у думанні та почуванні, що виявлялася навіть на рівні дихання: ми боялися закінчити шлях розкриття таємниці і, вочевидь, передчували наближення пустки в разі успіху. Врешті, за кілька днів, коли більшість пазлів розташувалися на своєму місці і не було зайвого емоційного контексту, я зробив найлаконічніший переклад того послання. Виглядає воно приблизно так.

Мій дорогий Магістре і Друже,

Маю щире сподівання, що невдовзі Генерал та Генеральна капітула отямляться та визнають за собою величезну помилку. Ув’язнюючи тебе, вони прирікають Орден Братів Менших на безповоротний занепад, хоч для виконання твоєї священної місії монастирські мури та статути – ніщо. Вони сховали Світло, а проте, що таке Світло для сліпих?.. Цей світ ще не готовий до Істини.

Перед тобою, Великий Магістре, немає рукотворних перешкод, у найвіддаленіших точках земної кулі, за найжахливіших обставин, серед тубільців та аристократів ти несеш Знання. Схиляюсь перед тобою і прошу допомоги, бо я далекий від тієї духовної досконалості, котра відрилася тобі. Потребую твого направлення та поради, мій Друже.

Ось уже більше року я виконую покладені на мене Товариством завдання у цьому прекрасному Кристинополі. Мета моя уже начебто видніється на обрії, та всі мої намагання тліють, як сніг під ясним сонцем, коли з’являються пастки нечистих духів. Найбільша з-поміж них – з’ява отієї оголеної панни. Вона породження нечистих бажань прислужників Сатани, які не сплять, а день і ніч чигають на нас біля Воріт Просвітлення…

Мені не вистачає духовної сили та знань, щоб побороти ворога, і тому прошу у тебе помочі. Я знаю, що Батько наш заповідав знання рабі Іцхака лиш для Магістрів, то ж благаю тебе – скористайся своєю могутністю, мій превелебний Друже. А якщо я здатний самостійно подолати це зло,прошу, скажи, як це зробити…

R.C

Гадаю, якби не Владзьо і його безкінечні дружні лекції на тему таємних релігійних общин, то ми б витратили ще якісь години для витлумачення незнайомих нам імен та криптонімів. Згодом я навіть зателефонував йому, попри пізню годину: виникало безліч припущень, які потребували коментарів мого товариша. Та спочатку зупинимося на безперечних фактах. Разючих надзвичайних фактах.

Усі біографи Джакомо Казанови сходяться на тому, що він був розенкрейцером, тобто членом таємного Братства Рози і Хреста. Власне, отой криптонім в кінці листа «R.C» означає ніщо інше як Rosae Crucis: так підписувалися розенкрейцери. Простий висновок, який слідував цьому очевидному факту, спричинився до майже фантастичного відкриття. Годі й було мріяти про таке! Кристинопільский в’язень-чернець Климентій – магістр Братства Рози і Хреста… Навіть коли я пишу ці слова, здається, ніби то якийсь жарт, або йдеться про вигаданого героя. Проте нова інформація ідеально накладалася на демонічний образ всесильного францисканця, що склався у нас після прочитання «Хронік» о. Корнелія. Щоб зрозуміти становище Климентія у тогочасному суспільстві, варто звернутися до загальної історії розенкрейцерів та її окремих фактів.

Розенкрейцери – наслідники традиції таємних общин Середньовіччя, члени релігійно-містичного Братства Рози і Хреста, а їх химерна назва пов’язана із іменем засновника Крістіана Розенкрейца. У різні часи до них належали: Франсуа Рабле, Йоган Кеплер, Вільям Шекспір, Рене Декарт, Вольтер, Френсіс Бекон та багато інших всесвітньо відомих діячів науки, релігії та культури загалом. Від початку Братство перебувало у підпіллі, втім за підтримки горезвісного німецького кайзера Рудольфа II (1552-1612), любителя містики та окультизму, їх діяльність оприлюднюється. Часто цей період історики називають Розенкрейцерським Просвітництвом. Так, вже наприкінці шістнадцятого століття друком виходить безліч книг, підписаних криптонімом «R.C», серед яких головна – «Confessio Fraternitatis Rosae Crucis». У ній знаходимо констатацію мети діяльності Братства та оновлений статут. Усі члени братства присягалися невтомно працювати над «розкриттям Творця його творінням», що аж надто перегукується із кабалістичними інтенціями. Власне, більшість розенкрейцерів продуктивно займалися кабалою, алхімією, астрологією, герметизмом та іншими окультними вченнями. Поступово їхня діяльність зміщується у більш радикальну площину. У трактатах початку сімнадцятого століття вони відкрито проголошують курс докорінних реформ: оновлення науки, посилення секуляризації, заміна монархічного правління та ін. Якраз у цей час спалахує Тридцятилітня війна 1618-1648 рр, Контрреформація остаточно перемагає і розенкрейцери повертаються до підпілля. Якщо коротко, то так виглядає уся відома нам історія Товариства. Щоправда, сьогодні подейкують про спроби відродити товариство у 19-20 ст. Рудольфом Штайнером та Софією Балватською, втім це вже тема іншої розповіді.

Мені важило інше: мотивація Казанови у Кристинополі, яка, до речі, стала тією першою іскрою у багатті моєї невситимої цікавості. Тільки зараз розумію, що я був за дурнем, коли одразу не врахував факт приналежності італійця до Братства, хоч і не настільки дурнем, щоб повірити тим глупствам про державні лотереї. Мета, згадана у тексті Казанови, звичайно ж стосується діяльності розенкрейцерів. Зміст його завдання залишився невідомий, та це не аж так важливо, оскільки тут маємо ціле хитросплетіння найрізноманітніших кніксенів італійця. А їх, користуючись нашим попереднім досвідом, треба шукати поза межею першою видимості.

Спочатку все-таки я прагнув збагнути, яке конкретно завдання отримав Казанова від Колегії Братства. Після телефонної розмови із Владзьом ми зійшлися на очевидній відповіді. Казанова прибув сюди для просвітницької роботи серед Потоцьких. Ця просвітницька робота цілком могла основуватися на одній із головних програмних настанов товариства, а саме заміні авторитарної влади в Європі системою представницької демократії. Під представницькою демократією, як вказано у «Confessio», розуміється влада групи найвпливовіших філософів і науковців Старого Світу. Річ Посполита того періоду знаходилася на межі великого розтерзання та потребувала негайного політичного оновлення. Не виключено, що у Казанови були колеги у Відні, Будапешті, Парижі. Цей дух свободи-рівності-братерства насправді підштовхував стару Європу на ешафот, і, врешті-решт, досяг своєї вершини у Великій французькій революції. Владзьо був переконаний: Джакомо – користуючись сучасною термінологією, просто таємний агент Братства, яке всіма правдами і неправдами намагалося встановити новий порядок у Європі. Боже, як мені хотілося запитати, чи він знає хто тоді очолював розенкрейцерів. Але я промовчав, бо ж якби сказав, що магістр Братства Рози і Хреста тоді перебував у Кристинополі, а ще історію, яка його супроводжувала, то в чоловіка просто би трапився інсульт. Тому до публікації цього тексту я не збираюся нічого йому повідати, для початку було б непогано якось підготувати цього бідолаху.

Усе виглядало бездоганно і навіть в етико-естетичному сенсі новий конспірологічний орел Казанови надавав його праці неабиякої ваги, якби не кілька «але», хай навіть достоту суб’єктивних та неперевірених «але».

Із якогось моменту я все глибше опускався до урвища власної особистості. Просто незбагненно, як ця історія, зав’язана в основному постійних подразниках моєї цікавості та любові до історії, стала причиною протяжних медитацій. Часом я задавався питаннями: а чи справді усе почалося із того випадку у Парижі, що вкупі із самотністю та меланхолією, виродився у цю лихоманку імені Казанови. Так чи інакше я б почав відтворювати цей шлях, коли отримав «подарунок» Ярослава Адамовича, чи ні? Пан Ярослав же діяв виключно із власної волі, він і гадки не мав, що ним скористувалася доля задля своєї карколомної витівки. Власне, то усенька моя свідомість ще з малих літ була закроєна на милування таємницею. В університеті схильності крок за кроком перетворювалися у жорнах рефлексії, набували раціональних рис, і врешті прийняли форму певних концептуальних схем, котрими я думав, жив, а отже, за Декартом, існував. Тож мені вистачало найменшого поруху спускового гачка, щоб на довгий час втекти від реальності у світ історії: мережі розграфлених мап, трактатів та артефактів. Пригадую, із курсу другого, мабуть, я захоплювався відомим злочинцями, здебільшого вбивцями, такими як-от Богдан Сташинський, Гаврило Принцип чи Самійло Немирич. Один факт їх найгучніших вбивств був для мене лише вершиною айсберга, офіційні ж причини – його видимою частиною. Усякчас бовваніло запитання, обов’язкова таємниця, якої не немає у прозорих і передбачуваних протагоністів: чому вони це зробили, а скоріше чому вони були готові це зробити. Розкопини починалися детальним вивченням біографій антигероїв. Цю стратегію я чудово засвоїв на прикладі своєї родини, так як причини батькового алкоголізму відкрилися переді мною саме із бабусиних розповідей про його дитинство. Не можу сказати, що біографічний метод допоміг мені далеко просунутися на шляху розуміння найвідоміших убивць, проте один урок закарбувався назавжди. Мотиви злочинних елементів – не такі прості, як здаються, а самі вони – люди до останньої клітини творчі, ба більше, вони невиліковні естети. Мистецтва, суспільно дозволені, їх не цікавлять, вони досягають неземного задоволення власною життєтворчістю, поборюючи найбільший свій страх – нестерпну монотонність буття, вічну нудьгу раю.

Як бачте, плоди моїх медитацій не здавалися чимось надзвичайним: схожі міркування уже давно оформлені у переконливі філософські концепції та й загалом дискурс «етика contra естетика» волочеться ще з античності. Прецінь це лише употужнювало червоне сяйво тривоги десь на маргінесах мого ментального самовладання. І зрозумів, що від самого Парижа сигнал алярму не вщухав: не все так просто із Казановою, навіть за двісті років після смерті цей гендляр здатний обвести тебе круг пальця, не все так просто, не все так просто. От і після начебто такої несподіваної розв’язки ці лейтмотиви-застороги не покидали мене.

Отже, я не зупинився. Кілька вечорів пішло на побіжне перечитування мемуарів Джакомо, тобто я вирішив працювати за старим добрим біографічним методом. Але цього разу ставлення до тексту було свідомо упередженим. Тепер я сприймав усі його рефлексії та висвітлені факти з життя спробою приховати щось. Знову і знову траплялися розкотисті пасажі, налиті хандрою перед одноманіттям, що, безперечно, вказувало на бурхливу креативність його особи, ту специфічну нудьгу великого естета, про яку я вже казав. Вкупі із ще одною зразу непомітною тенденцією ці спостереження і стали зачином нового глибшого портрету Джакомо Казанови. Що ж то за тенденція така? Річ у тім, що після зустрічі з Вольтером ( ймовірна на цей період припадає його вступ до Братства) у мемуарах з’являються безпосередні прямі спроби самопізнання, частішають риторичні запитання, поряд із чистою автобіографією зненацька зринають довжелезні роздуми на тему моралі.

Так, я непомітно підібрався до сьомої книги. Прошу зауважити, що на момент своєї місії у Кристинополі нашому героєві виповнюється сорок п’ять років. За цей час він встиг спізнати усе різноманіття гріха, як здається релігійним святенникам. Все ж такий творчий дух ніяк не міг на цьому зупинитися. Думаю, саме тоді у Казанови виникає ідея випробувати власну моральну конституцію, а формулювання цього випробовування більш-менш співзвучне із тим, що так бездоганно окреслене у Достаєвського. Проте Джакомо далеко не такий простак, як Родіон Роскольников, щоб банально роздумувати над тим, чи може він вбити людину і що він відчуватиме. Його практична стратегія на шляху до глибинного самопізнання небувало ускладнюється.

Отоді я й натрапив на цитату із Нового Завіту, що її наводить Казанова у сьомій книзі посеред тексту із вкрапленнями етичного змісту. Вісімнадцята глава Євангелії від Матвія, вірш шість.

Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині…

Після цього усі мої вагання провалилися під землю. Джакомо Джіроламо Казанова підбурює Великого Магістра Братства Рози і Хреста на вбивство графині Анни Потоцької.

Ні, йому не було достатньо самому здійснити вбивство такої вельможної пані, більшу насолоду він отримав у процесі спокуси Великого Магістра. Можна навіть припустити, що коли Джакомо вступав у Братство, то уже передбачав подібні оказію. Середовище розенкрейцерів – це не товариство, де засумуєш, це не франкмасони вісімнадцятого століття, чиї бравади обмежувалися виключно пустопорожніми дискусіями та дешевим міфотворенням. Казанову оточували найосвіченіші мужі того часу, і думка про те, що він пошиє в дурні не кого-небудь, а самого їх ватажка, безмірно потурала несьогосвітній гордині. Навіть страшніше: його надзвичайно захоплювала краса такого переступу. Так-так, саме краса. Визнаю, звучить досить химерно, але роки аналізу найбільших митців царини суспільного, як от Гітлер, Сталіна чи Мао, показують, що вони отримують естетичний оргазм від скоєного зла. Таке задоволення триває недовго і зазвичай не усвідомлюються, однак невдовзі стає причиною залежності. Тож, попробувавши раз, вони не зупиняються. Казанова тут не виключення, а радше наглядний приклад. Коли я ділився з Ірцею цим одкровенням, то вона надзвичайно влучно пригадала рядки із Дуїнянських елегій Рільке:

…Адже ж красота – не що інше,
як початок Жахливого. Ми іще терпимо його
і дивуємось дуже, чому красота не воліє
знищити нас. Кожен-бо ангел – жахливий…

Відтак наш жахливий ангел береться до подвійної гри із своїм другом, здавалося б, зловіщим Климентієм. Уважні читачі, либонь, зауважать, що я кидаю Джакомо на прокрустове ложе, та подивіться на його листи: вони геть ніяк не суперечать моєму баченню. Прочитавши всі до останнього послання, ми з Ірцею у кожному виявляли спомини із привидом жінки, у різних частинах тексту та у різних риторичних модифікаціях. Іноді це скарги, іноді страхи, проте всі прописані так, ніби «між іншим», і адресовані Климентію як другові. Казанова майстерно намагається втримувати у свідомості Магістра цей факт, а вище цитований лист – його останній постріл.

Вражає також підготовка італійського авантурника до небезпечної вистави, але чи була вона насправді небезпечною для нього: вочевидь, ні. Джакомо Казанова точно знає, що Великий Магістр володіє, так би мовити, компетенцією у боротьбі із потойбічними з’явами, про що свідчить називання імені Іцхака Ашкеназі у листі. Достеменно невідомо, звідки Казанова au courant про таємні знання рабі Іцхака, та сьогодні це більш-менш доступна напівлегенда, якщо, звичайно, цікавитися містичними общинами, як Владзьо. Іцхак Ашкеназі – автор чотирьох найбільших кабалістичних трактатів та один із наймудріших рабинів в історії. За легендою була ще й п’ята книга з викладом ритуалів та магічних заклинань, виконавець котрих здатний керувати духами, воскрешати мертвих, змінювати подобу речей та інше. Ця книга, на жаль багатьох, існувала виключно у голові рабі Іцхака, а він у свою чергу передавав ті знання обраному за життя наступнику. Десь у п’ятнадцятому столітті черговим наступником стає Крістіана Розенкрейц (1378-1484), і книга, яка до того мандрувала поколіннями лише площинами людської свідомості, врешті набуває фізичного вигляду. Один із перших розенкрейцерів та друг Крістіана, Йоган Гутенберг (1397-1400), друкує книгу. Перед смертю Розенкрейц заповідає поховати його разом з книгою, а могилу розкопати через 120 років. Відтоді одноосібними володарями таємного вчення рабі Іцхака були Магістри Братства Рози і Хреста: така воля засновника. Тож Казанова звідкілясь знав про ритуал знищення привида, або просто бачив, як це робив Климентій. Не треба забувати, що вони товаришували задовго до Кристинополя.

Тут ви, певна річ, запитаєте: то який зв’язок між убивством Анни Потоцької та ефемерною почварою, породженням уяви Джакомо. Як мені видається, найпряміший зв’язок. Казанова робить усе, щоб однієї темної ночі 1769 року брат Климентій побачив у помісті Потоцьких саме привида, а не живу людину. З огляду на інші фантасмагоричні реверанси цього шибайголови можна із легкістю припустити й таке. Він бездоганно засвоїв старий як світ психологічний трюк: якщо досить довго і наполегливо повторювати людям брехню, то в один прекрасний момент вони у неї повірять. Зі свого боку Джакомо займається графинею і, можна не сумніватися, використовує усі наявні в його рукавах козирі. Годі й казати, що його мемуари – першокласний посібник для молодих звабників, саме посібник, позаяк у ньому можна зустріти навіть теоретизування на тему здобуття жіночого серця, або ж інших далеко пікантніших місць. А от у резюме самого метра не те що трапляються графині, там присутні жінки найвищого рангу із Габсбургів, Бурбонів та Гогенцоллернів. Тому, якщо пригадати хоча б славнозвісні забави італійця з Катериною II (1729-1796), від яких був би у захвати сам маркіз де Сад (1740-1814), то справа заманювання нагої пані Анни у садок, повний місячного сяйва, здається буденщиною. Всякий шелест у тім посрібленім ніччю просторі вважався химерою, та Джакомо вдало цим послуговується. Далі ви знаєте: «Наге тіло пані Потоцької, біле, як борошно, лежить на незайманій траві»…

Тепер нам ясно, чому не було ознак боротьби. Вочевидь, Анна не злякалася братчика у грубій рясі, а Климентій, викормлений байками Казанови та осліплений місячним накривалом ночі, береться за ритуал. А ритуал, виявляється, доволі безхитрісний, чи принаймні зі слів Владзя так виходить. Достатньо кількох молитов та освяченого стилета, атрибута Великого Магістра, знаряддя, що своєї формою найбільше скидається на хрест. Звісно ж, це той самий стилет, про який говорить отець Корнелій у «Хорніках». Але у цьому моторошному дійстві невиясненим залишається факт зґвалтування мертвого тіла. Акт некрофілії зовсім не резонував із моєю реконструкцією подій. Відтак я вкотре звернувся до Владзя і на моє запитання про ритуальний статевий контакт із трупом він одразу виклав необхідну інформацію, так ніби його знання зберігаються у легкодоступних шухлядках. Такі містерії, між іншим, не є рідкістю і час від часу трапляються у послідовників древньої перської магії. Хоча, найімовірніше, Климентію був відомий цей ритуал із книги Іцхака Ашкеназі. Йдеться передовсім про обряд воскресіння мертвого тіла. Так, маг звертається до верховного злого духу староіранської міфології Анхра-Майню, такого собі перського Сатани, із похвальними «псалмами», а тоді здійснює статевий акт із мерцем. Вважається, що маг відтворює найбільше злодіяння Анхра: зґвалтування однієї з верховних богинь Амеретат. Опісля Анхра віддячує магові часточкою власної сили.

Видно, Климентій запізно зрозумів, що його стилет проткнув справжню плоть, тому він намагається експромтом здійснити давній ритуал воскресіння. Яка ж холоднюча кров текла у жилах цього чоловіка, здуріти можна. Як взагалі можна відчувати статеве збудження у таких обставинах: позірний францисканець, мабуть, і пальцем не чіпав монастирські порції анафродизіаків. Та це вже нас не має хвилювати. Головне: Казанова досягає своєї мети.

На превелике розчарування, «Історія мого життя» обривається на спогадах 1774 року, за чотири роки після перипетій у Кристинополі. Казанова не покидає Потоцьких одразу по кончині Анни. По-перше, періодично спалахують локальні епідемії моровиці, по-друге, швидкий від’їзд викликав би підозру у Фелікса Казимира. Загалом ці чотири наступні роки можна охарактеризувати як найбільш безпригодні віхи його життя. Пам’ятаймо, що писав він свої мемуари постфактум, тобто будучи уже літнім чоловіком. Проте у тексті, за прискіпливого вичитування, запросто виокремлюється певна емоційна та інтелектуальна еволюція, а скоріше діаграма. А отже, маємо підстави допустити наступне: Джакомо впродовж усього свого життя робив принагідні нотатки, нариси, вів щоденник з метою витворити щось настільки суперечливе, як «Histoire de ma vie». Мені ж, людині, якій волею щасливого випадку довелося перемальовувати портрет Казанови, процес написання мемуарів не здається виключно механічною компіляцією накопичених за життя матеріалів. Знову замерехтів червоний маячок: не все так просто, Миколаю, не все так просто.

Непросто хоча б тому, що, починаючи уже із кінця 1770-х, природно виникає одна надважлива обставина. Джакомо з причин фізіологічного штибу більше не зданий слідувати патетичному життєвому кредо. Жити заради чуттєвого задоволення стає дедалі важче через старість та перемінні напади венеричних захворювання. Біографи і деякі сучасники, як, наприклад, друг нашого героя Шарль-Йозеф де Лінь, стверджують, що за мемуари італієць взявся десь у сімдесятирічному віці. Отже, із безбурних рівнин буденності виростає, як скеля, інша квестія – гостра необхідність щось робити із купою вивільненого часу.

Старий пройдисвіт знаходить вихід, навіть сидячи за письмовим столом у Духцовському замку. Гра не припиняється. Казанова заново намагається прожити своє життя, хоча б у думці, у слові лише задля того, щоб відверто викласти свої рефлексії на папері, безпосередньо не іменуючи причини власних переживань. Але чому? Це ніщо інше, як загравання із правдою, властивість, притаманна усім хитро влаштованим злодіякам: від суто фіктивних поганців американських блокбастерів до реальних злочинних відростків нашого суспільства . Інтерпретація цих забавок одна-єдина, як триста років тому, так і зараз. Спроба екзистенційного самоствердження, намагання промовити у не-буття, викрикнути у натовп майбутніх поколінь.

Та як би я не бажав додати кольору у палітру цього монохромного портрету, зрештою маємо сухі та беззаперечні історичні даності останніх років життя нашого інтелектуального авантурника, зображених чи не десятком різних біографів.

У 1785 році він влаштовується бібліотекарем у Духцовському замку графа Карла фон Вальдштейна, що у Західній Богемії. Господар замку, хоч і належить до числа розенкрейцерів, не знаходить спільної мови із італійцем: можливо, через значну різницю у віці, а, можливо, через нестерпність характеру Казанови наприкінці життя. Решта мешканців замку, включно з прислугою, також не особливо поспішають лагодити із ним будь-які стосунки, втім і сам Джакомо поводиться якось надміру осібно та обережно. Він майже не покидає власної світлиці, а перетворитися на справдешню примару йому не дає двійко прудких фокстер’єрів, його єдиних друзів. Очевидці вказують навіть на спроби Джакомо вчинити самогубство, та помирає він своєю смертю у 1797 році.

Його останні слова: « Я жив як філософ, та помираю як християнин»

Прийшли дні, коли уже не відчиниш навстіж вікна у кухні, а листя на деревах виблискують першим золотавим ряботинням. Наші погляди, дотепер звернути кудись усередину, до порохнявої минувшини, нарешті досягали реальності. Тут, у світі справжностей і повторяльностей, ми сиділи на дивані та говорили очима, ніби щойно після довгої марафонської пробіжки. Безслідно зникли оті червоні маячки останніх днів, натомість коло мене погойдувалася пара блакитно-кварцевих тихих озер, котрі нагадували про смиренність берегів.

А вечорами Ірця все-таки запитувала, що будемо робити далі?

  • 35
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •