Світлана Шаповалова. Маленький рибалка

Сонце тільки показало свої перші промені, коли тато розбудив Марійку. Учора вона напросилася піти з ним на риболовлю. Сонна, вона спочатку не зрозуміла, що коїться, бурчала щось собі під носа, але встала, одяглася і пішла. Тато взяв вудки, Марійці дав невеличку з бамбука, поклав у відерце черв’яків у баночці, м’якуш і якісь дивні риболовецькі штуки. Узяв яблука перекусити. Вони наділи панами, вийшли тихенько з дому й рушили пішки вздовж річки до місця, де було прив’язано дерев’яний човен.

Сандалики треба було лишити на березі. Вода була ще прохолодна. Вночі вона охолола, а вранці над гладдю летів легкий серпанок, повільно зникаючи зі сходом сонця. За день палюче сонце так прогрівало воду, що дітей важко було витягти з неї – до синіх губ, бо тепла вона була лише біля берега, а далі – прохолодна й жива.

Тато допоміг Марійці влізти в човен, узяв весла й вони тихенько попливли. Дівчинка розпитувала татуся, як він буде рибалити, що спершу треба зробити, навіщо черв’яки, чи далеко пливти. Уважно слухала, намагалася відтворити в повітрі рухи, ніби сама ловить рибу. Потім дивилася на берег. З одного боку там був ліс, поле, копиці сіна, паслися корови. З другого боку були плавні з комишами. Тато казав, що то домівки для качок. Річка скидалася на скляну дорогу, човен м’яко, як масло, розрізав її, а посередині вставало сонце.

Марійку хилило в сон. Вона дивилася на воду, опускала руку й ледь торкалася прохолодної темної течії. Заснула.

Вони пропливли кількох рибалок – тихо-тихо, щоб не злякати рибу, бо то було «рибне місце». Тато панамкою прикрив доні обличчя, щоб сонечко не заважало відпочивати. Почав рибалити.

Улов був невеликий, але достатній, щоб зварити юшку на обід. Тато радів, що Марійка спала, не заважала рибалити й не буде вередувати весь день. «От маленький рибалка», – усміхався батько.

По дорозі додому дитина прокинулася і почала роздивлятись улов, питати, що то за рибка, як тато її піймав, що бачив та чув. Жувала яблуко, дивилася на біле й жовте латаття, як бабки сідають на квіти й листя, як водомірки швидко, ледь встигаєш за ними, рухаються по воді, не залишаючи жодного сліду. Сонце зігрівало й освітлювало воду, було видно, як водорості плавно танцюють вправо-вліво. Марійка більш не боялася опускати долоню повністю у воду, тільки тато уважно дивився, щоб вона не впала в річку, бо плавати ще не вміє.

На березі їх уже чекали: розпалили багаття, приготували великий казан, моркву, картоплю, спеції, саламур. Почистили рибку, закинули в овочевий бульйон – аромат стояв казковий! Увесь цей час Марійка усміхалася, обіймала татуся і розповідала всім, яку рибку вони зловили, де живуть качки, як ходять водомірки.

Час для дитини пролетів непомітно й цікаво, а про те, як заснула саме під час риболовлі, дівчинка не розповіла – забула, мабуть.

Таким вона запам’ятала той день, і тоді вона справді вважала себе батьковою помічницею. Насправді ж, головне – час, який близькі люди проводять разом. Уже підлітком Марія рибалила з татусем по-справжньому, на тому самому «рибному місці». Це було не так весело, як у дитинстві, значно спокійніше й діловитіше, але вона, як і раніше, дуже цінувала ці ранкові години з батьком.