Роман Малиновський. Програма

У квартирі тихо. Стелі тут – на витягнуту руку, їхній колір білий, всюди білий, тільки одна стіна в коридорі – чорна. Простора кухня, дві дитячі, спальня, вітальня, найбільша серед кімнат, а за нею – комірчина, де зберігається хімія і стоїть аґреґат.

Кімнати наповнювало біле світло, лампи тягнулися понад стелею, на кожній другій стіні картина, окреслена ореолом рами. В коридорі це зображення двох чоловіків, що палець до пальця торкаються один одного1. Мама стояла спиною до чорної стіни, лискучої, ніби зі скла, в якій відбивався її блідий силует, і дивилася на зачинені двері, що вели до кімнати Доньки. Зачинені двері – погана ознака. Дівчина звично виходила о 8-й, не порушуючи графіка, затриматись – це так не схоже на неї, тому Мама потирала зап’ястя правої руки, як робила це завжди, коли хвилювалась. У долоні вона стискала контейнер з хімією, якою нищила рослин-паразитів.

Жодні двері в цьому помешканні не мали замків, тож вона могла зазирнути всередину доньчиного апартаменту негайно, але не наважувалась на це самотою, остерігаючись найгіршого. Вона гукнула Чоловіка. Досить було вказати на зачинений хід, щоб так само стривожити його. Спершу чоловік зайшов у синову кімнату.

– Я хочу, щоб ти залишався тут, поки я або Мама дозволимо вийти, – наказав він владно і дочекався, поки Син кивне головою на знак згоди.

Тоді він підійшов до дверей зачиненого покою і натиснув ручку.

Дівчина лежала на підлозі, її руки й ноги тремтіли, ніби в лихоманці, тіло зволожилось потом, повіки тріпотіли в ритмі стробоскопа, а з відкритого, ніби в безкінечному позіханні, рота виривалось здавлене гарчання. Побачивши Доньку, жінка перелякано затулила долонею губи, і скоряючись першому покликові, кинулась до дитини, але встигла зробити лише довгий крок, зупинена Чоловіком.

– Дотримуйся Інструкції!

Він притис її до стіни, переконався, щоб не зрушила з місця, і вийшов у коридор. За мить повернувся зі спальні з короткою срібною палицею, що завершувалась зубцями на верхів’ї і мала кнопку біля основи руків’я. Коли він натиснув кнопку долонею, між зубцями зиґзаґом натягнулась блакитна лінія, що вібрувала і скалилась, тихо потріскуючи.

Після доторку палиці з того боку, де були зубці і потріскував струм, тіло дівчини спазматично вигнулось і осіло, ніби зсередини, з-під м’яса, зник кістяк. Чоловік повторив дотик, як було наказано в Інструкції. Його Дружина, знервовано стискаючи контейнер з хімією, стояла біля стіни поряд з блакитною картиною, на якій ангел ніс оголеного чоловіка2, і перелякано дивилась на білі смужки, що визирали з-під повік дитини.

Думки розпались на короткі речення. З першого дня вона була певна, що все мине без дефектів, про які їх попереджали. Ця впевненість ґрунтувалася на відчутті тотожності – дівчина була як справжня. Вона так нагадувала їхню Доньку, що за кілька днів після початку Програми всі в цьому помешканні – вона, Чоловік і Син забули, що перед ними щось інше.

– Все, вимкнув, – втомлено мовив чоловік.

І раптом тіло на підлозі напружилось, дівчина розплющила очі, схопилася на прямі, як у манекена, ноги і кинулась до виходу, наче хотіла втекти. Перелякана Мама відступила назад і виставила руки перед собою, стискаючи пальці довкола контейнера. Зсередини пирхнув густий гірчичний порошок, обсипаючи дівчині обличчя. Щось зашипіло, дівчина впала і зсудомилась, а чоловік ще раз вдарив її палицею – і знову те саме: спазм, вигин, безпам’ятство.

Хімія роз’їдала синтетику. Шкіра на дівчині відразу здулася пухирями, що злазили, оголюючи м’язи, м’ясо і пластиковий скелет. Жінка почула, як відчиняються двері до кімнати їхнього Сина, і владно наказала йому повернутись назад. Її голос звучав з натиском, вона переводила погляд з тіла Доньки на Чоловіка, який досі стискав електричну палицю і глибоко, налякано дихав.

– Ми знали, що таке може статись, – сказав він.

Під м’язами в дівчини проступав пластиковий скелет.

– Можливо, в неї потрапили зерна рослин. Проросли крізь тіло,– вторував він. Жінка присіла на коліна поряд. Чи можна називати те, що було перед нею – «тіло», чи краще підібрати інше слово?

– Це не її кров, – промовив чоловік, – це не кров. Послухай, – він підвищив голос – це не кров, – його слова лунали у всіх кімнатах. Син вже мусив про все здогадатися.

Чоловік вийшов у коридор, і жінка почула, як відчинились двері комірчини. Він повернувся з кількома контейнерами хімії й захисними рукавицями, що піднімались вище зап’ясть, нахилився над тілом (тілом?) і зняв черепну пластину з того боку, де злущилася шкіра.

– Всередині квіти, – сказав він, – червоні.

Жінка пам’ятала, що штучні чутливі до хімії та рослин і легше піддаються зараженню. «Штучні легше піддаються зараженню» – так написано в буклеті, який їм залишили. Паразити швидше проростають на силіконових поверхнях, руйнуючи їх.

– Я ввімкнув аґреґат, – сказав чоловік, і вона почула гудіння, що лунало з комірчини.

Він дістав з-за пояса великий згорток, прозорий клейончастий пакет, який розгорнув на підлозі, поряд з тілом (тілом?). Середину пакета розсікала смужка чорного зіпера, а у верхній частині виступали патрубки з білого пластику. Чоловік потягнув зіпер, оголюючи порожнину всередині.

– Допоможи мені, – сказав він, піднімаючи дівчину за руки. Вона підвелася з колін, тримаючи об’єкт (так, об’єкт, значно краще називати це об’єктом), вага якого дорівнювала людській. Разом вони вклали його всередину пакета, і Чоловік затягнув зіпер. Він підняв пакет з боку голови, витягаючи його з кімнати.

У цілковитій тиші шурхотіння звучало гучніше, ніж мало б. Тягнути об’єкта давалось важко, чоловік оглядався через плече, аж поки сягнув комірчини, за відчиненими дверима якої гурчав аґреґат. Гудіння лунало первісно і гортанно, ніби аґреґат був живий. Чоловік помістив пакет з об’єктом всередину, а тоді нахилився, щоб приєднати прозорі патрубки до трубок, що випинались з пакета. Завершивши, він закрив прозору кришку і натиснув червону кнопку, що самітно виступала на консолі зліва. Аґреґат змінив своє гурчання іншим, ще нижчим, ніби тварина, що обороняє своє лігво. Через патрубки всередину полилася прозора густа рідина. В субстанції контури об’єкта набрякали, а червоні квіти всередині голови збільшились.

За кілька хвилин рідина заповнила пакет, роздуваючи його до тугої бульбашки. Потім, як аґреґат вимкнувся, Чоловік відчинив люк і витягнув трубки. Вони обоє вийшли з комірчини, причинивши двері. Тиша знову наповнила апартаменти.

Жінка зазирнула в синову кімнату і сказала, що він може виходити. Дев’ятирічний хлопець ні про що не запитав. Тепер він міг вийти і зазирнути в комірчину, з цікавістю вслухаючись в тишу.

Коли вони завершили, Мати повернулася повз чорну стіну, в якій відбилось її відображення, у вітальню, де вони зазвичай приймали гостей, хоч жінка вже й не пам’ятала, коли востаннє до них хтось приходив. У кімнаті стояло лише кілька стільців, нічого зайвого. Всі речі – білі. На стіні навпроти входу висіла картина – графіка з оголеним чоловіком, що розвів руки, з прямими лініями й колами навкруги3. Вранці вона зупинилась перед доньчиною кімнатою, коли йшла сюди, щоб знищити паразита.

Рослина з жовтими квітами і темно-зеленими стеблами розрослась і збільшилася вдвічі. До кінця дня вона охопить і заразить північну стіну, до кінця тижня – всю кімнату. Вже у вітальні жінка згадала, що спорожнила контейнер з хімією, яким мала намір посипати рослину. Повертаючись коридором по новий контейнер, вона намагалась позбутися слова «Донька», що крутилось на думці, навіть тепер, коли об’єкт, який надала їм Програма, «оголився» під дією хімії.

Вони раділи, коли їхню сім’ю відібрали для участі. Програма важила для всіх, чиї рідні зникли. Їм повертали втрачених. Усі повернені виглядали як справжні.

Жінка пішла в комірчину, взяла нову банку хімії і повернулася в кімнату. Рослина розпускалась в неї на очах, квіти протискались крізь пагони, бутони вистрілювали пелюстками, розплющувались, ніби очі.

Вона відкрила контейнер, але зупинилась: у неї тремтіли руки. Після такого стресу це не дивно, це як алгоритм, що запускає наступну дію. Проводити хімічну Профілактику в такому стані заборонялось, тому жінка знайшла в аптечці на кухні пелюстку «колискової» рослини, з’їла її, поклавши під язик, і повернулася в кімнату. Дорогою назад вона взяла в комірчині, за аґреґатом, новий контейнер з хімією і перед тим, як почати Профілактику, подумала, що хімія також, напевне, зроблена з рослин.

Вона знайшла кореневище, посипала його, і вже за хвилину рослина почала зсихатися, квіти осипались, коріння розпорошувалось, пелюстки вкривали підлогу і скручувались. Очікуючи загибелі паразита, вона склала руки за спиною. На руках були довгі рукавиці, Інструкція вимагала користуватись захистом на всіх етапах Профілактики, щоб убезпечитись від зараження зернами. Частина зерен могла прорости крізь шкіру рослинами, набухаючи всередині тіла пухлинами, здебільшого шкідливими. Вона не знала, чи ризиковано торкатись саме цього куща, проте всі вони так чи інакше були небезпечними – кущі, квіти, пелюстки, колосся. Велике, велике різноманіття. І завжди одне й те саме – одягнути рукавиці і знищити, посипавши хімією. Вона прикривала рот хусточкою, коли прибирала висохлі залишки, що встеляли підлогу і здіймалися в повітря від найлегшого подмуху, створеного рухами її тіла або диханням.

Під час Профілактики жінка думала про те, що сталося з її Дочкою (з тим, що так нагадувало її Дочку). Можливо, вона висипала хімію на її обличчя не випадково. Так, вона зробила це свідомо, послабила різьбу, ледь помітно повернула захисний ковпачок, щоб він вилетів, коли сильніше натиснути на силіконову основу резервуара.

Поки вона дивилась, як помирає рослина, пам’ять повертала її до того бентежного дня, коли їхня Донька втекла з дому, як багато інших. Зникла. Коли невдовзі після цього з’явилася Програма, вони з Чоловіком подали заявку на участь, і за деякий час їм принесли заміну, у прозорому пакеті, з Інструкцією. І залишили аґреґат.

Вони звикли до неї досить швидко, малий, здається, перший перестав відчувати різницю. Все було гаразд, аж до сьогодні. Жінка замружилась, гірка на смак пелюстка «колискової» розчинялася в роті, заспокоюючи.

Спостерігаючи, як її Донька втрачає свідомість і піддається моторошному, страхітливому екстазові, вона усвідомила, що в тої немає душі. Враз її материнські відчуття перехилились через край темної прірви і полетіли у Зловісну долину, де серед мороку існувала лише відраза до того, що звивалося на підлозі4. Вона більше не любила це, і все, чого їй хотілося, щоб це перестало рухатися.

й полегшало, коли крізь рани витік силікон.

Жінка ще раз посипала кореневище порошком, витрушуючи його до решти, і пішла в кімнату, що належить її Доньці, щоб знищити червоного паразита – причину зараження.

Всі сліди списання вже зникли, звичайна кімната дівчини-підлітка. Рослину вона знайшла за шафою поряд з картиною, на якій старець схилився над юнаком, обвитим довкола зміїним хвостом5. Невеликий кущ з червоними квітами ріс значно повільніше, ніж рослина у вітальні. Вона пішла в комірчину і принесла ще однин контейнер з хімією.

Жінка не встигла повернутись, різкий і пронизливий звук сиґналізував, що з того боку квартири хтось стоїть. Над вхідними дверима з короткими інтервалами спалахувала і гасла червона лампа. Всі вони – Батько, Мати й Син вийшли в коридор і дивилися на освітлені миготливими спалахами двері. Батько відчинив їх.

У довгому поперечному коридорі, також освітленому білими лампами, стояло двоє чоловіків у білих комбінезонах з натягнутими на голову капюшонами, що стягувалися довкола обличчя ґумовою смужкою. Їхні очі прикривали масивні прозорі окуляри, а під ними випиналися одутлі маски респіраторів. Сині рукавиці перетягували джґути довкола зап’ястків. Завдяки однаковій уніформі постаті в коридорі виглядали ніби одна й та сама людина, подвоєна у дзеркалі. Здавалося, якби Співробітники Програми зняли респіратори, то за ними мали б з’явитися абсолютно однакові обличчя.

Співробітники не говорили, лише глибоко дихали, втягуючи і випускаючи повітря крізь респіратори. Вони зайшли всередину, тягнучи за собою довгий пластиковий контейнер на коліщатках, досить великий, щоб помістити людину. Контейнер завезли до комірчини з аґреґатом, і було чути, як всередину ставлять об’єкт.

Випхавши його в зовнішній коридор, Співробітники завезли всередину внутрішнього інший контейнер. У ньому, у клейончастому пакеті затягненому чорним зіпером, лежав об’єкт. Він був ідентичний тому, який щойно забрали.

Мешканці квартири незворушно спостерігали за процесом: це лише частина Програми – провести тестування, визначити слабкі місця, усунути їх. Те, що копія заразилася паразитами і вийшла з ладу, не виключало їхню сім’ю з участі в тестуваннях. Програма продовжувалася з того місця, де зупинилася, їм лишень замінили об’єкт.

Поки Співробітники завершували заміну, всі мешканці білої квартири – Батько, Мати й Син стояли біля чорної стіни. Холодна на дотик, наче плазун, чорна стіна напиналась від підлоги і аж до стелі, від кута і до кута, холодна й глибока. Дивитисья на неї – наче заглядати в чорну воду. Інколи за нею ввижалися рухи в темряві, ніби там щось плавало, але вартувало комусь з них підійти ближче, зазирнути всередину, приплющивши очі – і нічого, лише власне відображення. Залишалося хіба що відчуття присутності чогось у глибокій темряві.

Вони уважно, але мовчки стежили за Співробітниками. Не промовивши жодного слова – ні на привітання, ні на прощання, – люди в комбінезонах та респіраторах забрали пакет з несправною копією і залишили інший. Чоловік підійшов до пакета й потягнув зіпер. Всередині лежала його Донька. З обличчям все було гаразд. Чоловік нахилився і торкнувся кнопки запуску під потилицею, поряд з написом СправжніЛяльки. Дівчина підвелася і розплющила очі, її системи запускались поступово, алгоритм за алгоритмом. Вона поводилася так само, як попередня, коли її принесли вперше. До кінця дня її поведінка стабілізується. Дівчина підвелася і пішла в кімнату одягатися.

Перед тим, як сісти до столу, дівчина ретельно помила руки, струсила їх, а потім витерла. Мама тим часом розклала тарілки й налила води в графин. До кухні зайшли Батько і Брат, вони пройшли повз чорну стіну, в якій відбилися їхні постаті-двійники, що крокували в сутінках. Все відбувалося як зазвичай: вони перемовлялись, відсуваючи стільці і сідаючи до столу.

Їжа смакувала. Тепер вони мовчали, зосереджені на страві, і час від часу наповнювали склянки водою. Вечеря тривала без поспіху, оповита тишею, в якій особливо виразно звучали пластикові виделки, що торкались пластикових тарілок. Було чути, як рухаються їхні щелепи, натягнені м’язами. Здавалося, якби вони водночас припинили їсти, стало б чутно, як зі стіни у вітальні знову проростає жовта рослина, щоб на ранок розквітнути бутонами, до обіду розростися кущем, а за тиждень заполонити кімнату.

Дівчина дивилась на свого брата, незграбного зі столовими приборами, Батько дивився перед себе. Наливаючи у склянку воду він зауважив, що дружина припинила їсти і стискає долонями виделку й ніж. Здавалося, вона намагається пригадати призначення цих предметів. Чоловік примружив очі.

Жінка дивилася поперед себе, прислухаючись до відчуттів.

й здавалося, що вона стоїть на траві, без одягу. Поряд, під деревом, яким вився плющ, сидів її оголений Чоловік, а зап’ястя торкався інший – у рожевій накидці з золотою застібкою. Довкола розгортався яблуневий сад, бігали тварини, плямистий кіт впіймав чорну ящірку. Попереду в заповненій темною рідиною водоймі плавали химерні риби і сила-силенна жаб. Довкола гуляли птахи, зубаті і триголові. З річки за яблуневим садом пили рогаті тварини, а серед плеса підносився високий рожевий фонтан, в якому гніздились птахи. На берег вилазило різне гаддя: триголові ящірки в панцерах. Вони ховалися в печері біля берега, та обплітали дерево на скелі. За річкою простягалося широке зелене плато і шпичастим пагорбом, між яким вилися повітрям птахи. Травою ходили тварини: косулі, одну з яких вполював хижак, самиця вепра з дитинчатами, ведмідь, слон, дикобраз і рогата жирафа-альбінос6.

Чоловік зауважив, що повіка на правому оці його Дружини заплющується частіше, ніж на лівому. Діти теж помітили дефект, напружено спостерігаючи, як Мамині пальці самовільно згинаються і розгинаються, ніби стискають щось із силою.

Проявлялись найгірші ознаки. Діти детально пам’ятали підготовчий курс Програми, тому знали, що мають робити. Хлопець пішов у кімнату і зачинив за собою двері. Дочка підвелася, щоб принести палицю з роздвоєним верхів’ям та кнопкою на руків’ї. Коли дівчина виходила з кімнати, Батько наказав їй зайти в комірчину і ввімкнути аґреґат.

______________

1 Фраґмент «Створення Адама», що є частиною фрески Мікеланджело Буонаротті в Сикстинській капелі.

2 «Створення людини», Марк Шаґал.

3 «Пропорції тіла людини», Альбрехт Дюрер.

4 Зловісна долина (япон. 不気味の谷, англ. The Uncanny Valley) – гіпотеза, яку 1978 року сформулював інженер Масахіро Морі, згідно з якою, робот або інший об’єкт, зовнішньо тотожний людині (але помітно відмінний від неї), провокує неприязнь і відразу в людини, що спостерігає за ним.

5 «Елохім, що створює Адама», Вільям Блейк.

6 Ліва стулка триптиха Ієроніма Босха «Сад земних насолод», фраґмент «Створення Єви».